З тих збірок ("Мета та мусіка" двох зшитків "Тівіае" та "Четверогласника") узято наводжені тут, не друковані поезії. Видання помічено: Lucrosae, Anno Domini МСМХХ і МСМХХІ. Лукрозою Зеров охристив Баришівку, бо "бариш" по-латинськи "lucrum". Одна з моїх йому дарованих збірок мала на обкладинці малюнок — рожу й цибулю (по рос. "лук-роза"). Але далеко мені було до тої вправности й чистоти в роботі "ґутенберження", яка була у Зерова. Як Баришівка Лукрозою, так Київ став для нього "голодним Баальбеком", а ми — захожими різьбярами, що плекали сни культурної Геллади. Про це говорить присвячений мені у "Камені" вірш, якого тут подаю в його трохи відмінній первісній редакції, як він увійшов до "Четверогласника":
Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,
де розум і життя — все спить в анабіозі,
живем ми, кинувши далекий Баальбек,1
оподаль від людей, гуртків, бібліотек,2
ми зерно сіємо на непочате лоно...3
часами служимо владиці — Аполлону,
і тліє ладан наш на вбогім олтарі...
Так в давній Ольбії захожі різьбярі
серед буденних справ і шкурної громади
в душі плекали сон культурної Еллади4
і для окружних орд і скитів-дикунів
різьбили з мармуру невиданих богів.
(Г. "Камені": 1. Живем ми, кинувши не Київ — Баальбек. 2. оподаль від розмов, людей, бібліотек. 3. ми сіємо пашню на непочате лоно. 4. в душі плекали сон далекої Еллади.)
"Шкурна" громада тут мала подвійне значення: по-перше, в Баришівці жили чинбарі — шкіряники, по-друге — жили вони "шкурними інтересами".
З приводу якогось свята улаштовано якось на вулицях тріюмфальні ворота з соснового галуззя, яке за пару днів почало осипатися. Проходячи ними, Зеров, сміючися, сказав: "Скоропостижні арки", як звичайно кажеться "скоропостижна смерть", а за пару днів у нього був готовий вірш з моттом із Ґете: "Kennst du das Land?"
Я знаю край: скоропостижні арки
і над дорогою старий жидівський дім.
Поріддя Ноеве, там Хам і Сим
знов поєднались без розмов і сварки.
Там грабівник і безсоромний мім
беруть на жеребок шапки й чумарки.
На килимах затоптані цигарки
і понад кріслами смердючий дим...
А над вертепищем Маркс і Ласаль...
В очах у Маркса залягла печаль,
шляхетне серце тягота притисла:
— Ласалю! та невже в одвіті ми
за ці брудні й понівечені крісла,
за ці лихі й подерті килими!
Це була картина досить вірна: малювався партійний куток, обставлений реквізованими речами. Звичаї, що панували за того часу, були далекі від рівня високої моралі чи навіть звичайної пристойности; так, напр., відповідальний партіець Железовський уславився тим, що пограбував у когось годинника на битім шляху, писав доноси та фальшиві листи, на яких підробляв наші підписи.
В 1921 році були чудові великодні вечори. В обох церквах правилася служба, цвіли вишні, в повітрі пахло зовсім уже розквітлою весною, бо свята на той рік припали дуже пізно. Був чистий четвер. Ми слухали службу Божу, гуляли навколо церкви, і тут зародився у Миколи Костевича першими рядками його сонет з моттом "і абіє пітел возгласи":
Свічки і теплий чад, з високих хор
лунає спів туги і безнадії.
Навколо нас кати і кустодії,
синедріон, і кесар, і претор.
Це долі нашої смутний узор.
Для нас на дворищі багаття тліє,
для нас пересторогу півень піє,
і слуг гуде архиєрейський хор.
І темний ряд євангельських історій
звучить як низка темних алегорій
про наші підлі і скупі часи.
А за дверми, на цвинтарі, в притворі
свічки і дзвін, дитячі голоси
і в теплому1 повітрі вогкі зорі.
(1. У "Камені": вогкому).
Це була, розуміється, критика на сучасне, яка часто приймала форму античної травестії, інколи досить прозорої. Сюди належить і сонет "Гой тріаконта" з моттом: "А кругом пустка, як гудина, як гич...".
Ви пам'ятаєте: в дні тридцяти тиранів
була та сама навісна пора:
безмовний Пнікс, безлюдна аґора
і безголосся суду і піританів.
І тільки часом, мов якась мара,
ще озивався сміх Арістофанів.
Сократ, як перше, виявляв профанів,
і весело роїлась дітвора.
Так само і тепер. Усе заснуло,
все прилягло в чеканні Трасібула!
А ми? — де ж заступ наш на нашу гич,
і сапка на бур'ян, і лік на рани?
Дитяча сліпота? Сократив бич?
Чи невтишимий сміх Арістофанів?
Цього вірша, розуміється, не можна було друкувати за тодішніх умовин. Але цікаво, що коли я в 1944 р. хотів його подати до празького часопису "Пробоем", цензор відмовився пропустити його, гадаючи, що в ньому побачать натяк на націонал-соціялістичну диктатуру, дарма, що позначений він був 1921 роком. Отож, по 23-х роках вірш набув нової актуальности.
В київських обставинах і зовсім невинного вірша могли перетлумачити, вклавши у нього зміст, який авторові і не снився. Тож пригадую, як у Баришівці один селянин нам казав, що зима 1921 року певне "дев'ята", а тому сніг глибокий. Це так само, як кажуть, що дев'ятий вал у морі найсильніший. Зеров написав тоді вірша, взявши за мотто слова селянина: "Цей год хіба дев'ята зима лежатиме":
О, як мене втомили рядки Готичних літер,
як хочеться дихнути свобідними грудьми!
Вгорі погоже сонце, десь за торами вітер,
скрізь нерозтанний килим дев'ятої зими...
А ввечорі — я знаю — знов буде явне небо,
зелено-жовтий захід і місяць-білоріг.
Твоя сріблиста шата, гіперборейська Гебо,
блисне на перехресті заметених доріг.
На своє нещастя, Зеров опублікував цього вірша лише в 1926 році, цебто на дев'ятий рік пролетарської революції, чим дав привід Панасу Любченкові написати інвективну статтю, в якій він, ніби розшифровуючи вірша, закидав Зерову контрреволюцію, тлумачив символічно слова "скрізь нерозтанний килим дев'ятої зими" та бажання "дихнути свобідними грудьми". В готичних літерах критик бачив натяк на революційні плякати.
Справа стояла значно простіше: ми з Зеровим спільно перекладали роман Келлермана "Естер і Лі", на якому Зеров практикувався у німецькій мові. Вправи з "готичними літерами" його справді втомлювали, і ми після них ішли на прогульку, щоб вдихати "свобідними грудьми" морозяне повітря "дев'ятої зими".
Так небезпечно було надрукувати цілком невинного вірша про природу або хвилевий настрій. "Соціологічний підхід" вилучив усі інші можливі методи критики, так що політики шукали там, де її зовсім не було.
Часи, згаяні у Баришівці, були добрими часами. Лукроза наша стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, сягало воно навіть до Києва. Коли якийсь студент добре склав свій вступний іспит до університету, то його звичайно запитував професор, чи не є він вихованцем баришівської школи. Зеров викладав там, крім української літератури й історії, свою улюблену латину для охочих її вивчати, хоча по всіх школах цей предмет, як непотрібний пролетаріятові, був скасований, викладання його було свого роду "контрреволюційними актом". Я в повному обсягу читав курс всесвітнього письменства — предмет, який теж ніде не читався.
В Баришівці писалися всі ті вірші, що потім увійшли до "Камени". До Баришівки заїздив іноді і читав у невеличкому колі свої вірші Филипович, який завжди наполягав на тому, щоб його прізвище писалося через "і", за що його приятелі часто дратували. Він його так і вимовляв, як писав. Баришівській добі я присвятив цілий вступ у першій частині "Попелу імперій":
Розмитий вздовж і впоперек,
немов облитий цебрами помиїв,
забутий Богом Баальбек —
такий був у двадцятім році Київ.
В ті дні жорстокої, лихої прози
Я проміняв нудний столичний град
на затишок щасливої Лукрози
і холод кам'яниць на тепло хат.
За прадідівським лагідним звичаєм
за стравами заставленим столом
нас частували там гарячим чаєм
і добрим доморобленим вином.
Як за щасливих днів, за днів дитячих,
світився у великих лямпах гас,
і тішив душі гавкіт нам собачий,
коли ми повертали в пізній час.
З надіями незгаслими у серці
плекав там Зеров музу молоду
і, як його "нестриманий Проперцій",
мені читав він вірші на ходу
і рідну згадував "Александрію",
де фарос. д'горі знесений маяк,
до неї поривав його, як мрія,
яку не міг він зрадити ніяк.
А Филипович у куток наш мирний
як заїздив під час різдвяних днів,
привозив "золото, ливан і смірну"
своїх дзвінких, довершених рядків.
О, дні безжурности, змагань, "емоцій"!
Як світить крізь років минулих жах
час великодній в двадцять першім році,
коли цвіли вже вишні по садках.
Як глузували ми з "синедріону",
коли гуляли чистим четвергом,
пригадуючи стиха "время оно",
коли йшли тайні учні за Христом.
Влітку 1921 року над "захожими різьбярами", що опинилися в Баришівці, стряслося нещастя: наскочила пирятинська міліція та виарештувала більшість інтеліґенції. Зерова на той час у Баришівці не було, і він уникнув арешту. Був спечний червневий день, я прогулювався по садку навколо дому о. Лаврентія, в якому мешкав, коли увійшов чоловік у цивілі (пам'ятаю прізвище його — Каневський; хоч походило воно, очевидно, від Канева, але я чомусь його зв'язував з латинським "canis" — собака).