Люди Петра недолюблюють, правду кажучи. Транзистора йому купив, зглянувся, так він з ним, мов дурень із ступою, вештається. Вмикає па повну потужність, аж у вухах лящить. До школярів чіпляється, глузує з них. І багатьом кортить провчити цього бевзя. Але — здоровило, сплоха не візьмеш.
Коли Петро зайшов надвечір до хати, батько лагодив чобота. Він підвів голову і глянув па сина. В тяжкому погляді біль і жалість. Потім знову схилився до роботи.
— Оце їдемо на ніч підловити трохи коропів у ставку,— сказав він, вганяючи дерев'яного цвяшка в підошву.— Може, й ти виберешся з бригадою?—напружено зависло запитання, і звично ляпнув молоток.
Петро, скоцюрбившись над шухлядою, порпався в пошуках нових батарей до транзистора. Підкреслено чемно, та якось боком вклонився батькові.
— Даруй, тату, але дозволь мені відмовитись.
Батько вже звик до такої Петрової велемовності. Ппкаблучусться, приставляється, артиста з себе корчить. Не до душі йому у воді бовтатися!
— А скажи мені, синашу, що ж воно таке оте саме, що тобі подобається?
Батько встав, повагом збирав шкуратки, цвяшки. Петро теях длубався в столі, поспішав знайти ті конче потрібні батареї. Ось воші. Розгорнув чорний напір. Уважно читаючи написи, пробурмотів:
— Те, що мене приваблює, твоя, чи пак наша, Вигадка не дасть.
І глянув батькові в очі. Па хвильку йому стало шкода батька, стомлених його повік, сивих скронь.
Розумієш, тату, маю рік, почекаю, може, щось і виберу до вподоби.
Ні, не хоче цього зрозуміти батько. Йому муляють балачки, поговір бабський. Що б Петро не робив, йому байдуяїе. Аби робив! А я пе хочу "аби робити", мало не зривається з синових вуст. Я хочу стати артистом. Що, не можна? В котрий раз від таких розмов Петрові гірко і прикро.
А батько своєї:
— Може, поїдеш до міста, десь знайдеш роботу?
— А вам уже й хліба шкода? — примружився Петро.
— Ні, хліба доста. Та вже час свого скуштувати.
— Що мені з вашої роботи? Я хочу мати свою, щоб і мені насувала, а не тільки вам.
Батько кинув у скриньку молоток.
— Я раджу тобі їхати.
— Взагалі, я можу поїхати. Тільки разом з Чор-пухою.
— Себто? —підвів голову батько.
— А тобто, в мене живіт болить від міського молока.— чітко вимовив Петро.
Ах ти ш, пройдисвіте,— замахнувся батько колодкою.
Петро прожогом вилетів па подвір'я. Хотів схопити залишений па призьбі транзистор, та тільки мацпув пусте місце. Може, впав? Розгорнув траву навколо. Нема...
— їй-бо, шмаркачі поцупили,— зціпив зуби Петро.
Він натягнув на лоба картату, як у латвійстжих студентів, шапочку з маленьким козирком і рішуче попростував за ворота.
Петро вступив у якусь нещасливу смугу свого життя. Чомусь усі його стосунки з людьми кінчаються сутичками. Артистом стати вія давно вже вирішив, але це не було приводом до суперечки. Затятим він став після останньої поїздки в місто.
Про це не знали ні батько, ні мати і ніхто у Вигадці. Петро кілька днів провів на кіностудії. Моя^е, візьмуть? Може, помітять? Оп скільки пишуть, як і той, і той відомий актор зовсім випадково почав зніматися в кіно. А тепер їх фото продають у кіосках в місті і навіть на вигадській пошті.
Петро огинався цілий день під брамою. Ніхто його не помічав. Тоді він з якимись екскурсантами прослизнув через прохідну. Вештався коридорами, де його штовхали метушливі чоловіки й жінки, нічого не питаючи. Забрів до буфету. І отут надивувався.
За столиками сиділи панянки в довгих і широких спідницях, напнутих внизу, мов парашут. Декотрі з них стояли до буфету в черзі метрів за два одна від одної, од чого черга розтягалася аж у коридор. Парубчаки в офіцерських еполетах і конфедератках їли з ними вінегрет, пили пиво з хвацькими хлопцями в будьонівках і розповідали щось дуже смішне.
Але особливо приголомшив Петра кат у брудній шкіряній безрукавці. Він сидів біля розпатланої вродливої дівчини у білій полотняній сорочці і без угаву розповідав, яка чудова ділянка припала йому в колективному садкові, як він сам маринує сливи і груші, і, пристрастю прихекуючи, палко бідкався, що пе може ніде дістати кришок для консервування.
Один чолов'яга таки зацікавився Петром, сказав "постій отут", хлопець кілька годип стовбичив, але той так і не повернувся.
Того ж дня Петро без квитка вертав до Вигадки.
Він не перехотів стати артистом. І все ж мрія якось потьмяніла, все його дратувало, на всіх він наражався. А надто вибивала його з рівноваги Романова компанія. Кожен себе вважає спортсменом, то фізиком, то істориком, нічого їх не бентежить, ні над чим ие замислюються. І то правда, їм легше. Ну що за диво стати інженером чи ще там кимось! А спробуй стань артистом, та ще таким, яким мріяв Петро — на весь світ!
* * *
Неприязнь між Петром і Романом, а відтак — і з його компанією, зачалася зовсім несподівано. Ніщо її ие віщувало. Навпаки, Петро шанував Романа, як і всі в школі. Навіть старшокласники не вважали нижчим за свою гідність перебувати в товаристві Романа; а про малечу годі й казати —ті обсідали хлопця, мов комашня. Де здибають — на перерві навіть — починається: чи знайшли партизана? а як звали того героя, що один бився проти цілої німецької роти? а куди це влітку підуть слідопити? І звичайно — візьміть і нас...
Петро теж радо ходив у походи по місцях бойової слави. І змушений був визнавати авторитет Романа в цих справах. Ніхто так пе вмів знаходити бодай най-тоншу ниточку нерозкритих таємниць, відшукати очевидців, натрапити на якийсь ледь відчутний слід, збирати докази. І саме йому завдячували не раз слідопити, що їм вдалося встановити імена і могили багатьох загиблих героїв — розвідників, десантників, партизанів.
Учителі в таких походах аж надто, як з/давалося Петрові, носилися з своїм Ромапком, навіть радилися з ПИЛІ. Петро не завидющий, і він віддавав належне кмітливості цього хлопця, його енергії, завзятості.
Якось узимку Петро зайшов з кількома дев'ятикласниками у кабінет історії, там звичайно гуртувалися після уроків слідопити. Бачать — Роман щось малює па дошці — вершника з якимись крилами, а гурт школяриків обступив його та й слухає.
Постояли, постояли на порозі, а тоді Петрів одпо-класпик, Грицько Покора, каже Романові:
— Що ти голови забиваєш дітлахам? Козаки, шаблі, коні! Підростуть, з автоматів навчаться стріляти, з ракет. А то все баєчки. Зараз поки видерешся на того коня, тебе та-та-та! Пришиють до сідла,— зареготав він своєму дотепові: — А ми самі та-та-та! — і нема ворога.
— Крім "та-та-та",— відказує Роман,— ще треба дещо вміти.
— Авжеж,— копилить губу Покора,— з парашутом стрибати, у протигазі бігати.
Ще треба любити свою землю, знати, хто їй волю виборював,— спокійно каже Роман, тільки трохи червоніє.
— Ти, розумнику,— це Грицько,— то в революцію за волю боролись. І козаки твої тут ні до чого. Хіба ви цього ще не проходили на уроках?
— Бачте,— звернувся Роман до своїх слухачів,— просидів у школі дев'ять років, а взнав тільки п того, що запорожці носили шаровари і писали листа турецькому султану.— Перечекав, доки сміх ущух, та й далі до Грицька.— Ех ти, "та-та-та".
Петрові сподобалось, як Роман одшив Покору. Він перший підхопив оте дошкульне "та-та-та", і з тих пір Покору кликали в школі не інакше, як "Грицько-та-та-та". Але відтоді аж надто позаздрив Романові, що той уміє з головою поринати в якесь своє захоплення і, певно, не нудиться одноманітністю вигадського ЖИТТЯ, як вій.
* * *
Василько неквапом ішов зеленими вулицями Вигадки. Розмова з Рискою пепокоїла і бентежила. Романа здибав на березі.
— Вважай, ми на острові. Лікарські трави збиратимемо,— підморгнув Романові і докинув, що все пояснить при зустрічі, а зараз гайне за хлопцями.
Зібрати хлопців, ще й хутко, пе так просто. І Андрій, і Стьопа не з тих, що скніють по хатах або витрішки продають на тічку біля контори. Кожен, певно, знайшов собі якусь цікаву справу, спробуй вгадай, де його надибати.
Нараз за його спиною продзеленькав велосипед. Довготелесий, довгоносий Стьопа, котрого по-вулпч-ному прозивали Деркачем, ляснув друга по плечу. На Степанові були новісінькі джинси з безліччю блискучих заліків і кнопок.
— Оце так штани! — помацав Василь тканину,— цупкіші навіть за брезент.
— Тато вчора з Києва привіз,— аж світився Стьопа і перевів балачку на інше, боячись виказати, як приємна йому Василева заздрість.— Маю повішу. Вчора біля сільпо Петро зняв таку веремію, що аж...
Степан, як істинний вита день, умів цікаво оповідати. І обов'язково точнісінько передавав голоси. Вже як Степан кого передражнить, то наче на магнітофон запише.
Степанові теревені чомусь високо цінувалися. Навіть старші знічев'я просили його розказати що-не-будь. І, насміявшись, підхвалювали: "Ну, чистий тобі Тарапунька". Степан аж умлівав та з шкіри пнувся, аби відробити це визнання. І готовий був торохтіти без угаву, доки не переб'ють. Василь знав це.
— Півень чи курка? — і перед Степановим носом зринув кулак.
Степан здригнувся, деякий час очманіло кліпав очима, ніби приходив до пам'яті.
— А хтозна.
— Ну кажи, кажи,— не давав отямитись Василь. Степан тяжко зітхнув.
— Ну... курка.
— Сам ти курка,— Василь урочисто покрутив перед носом друга травинкою з невідірваним вершечком. Ляснув Стьопу по шиї, аж той хитнувся.
— Діло стоїть, дурно час гаємо,— і, вхопивши велосипеда, скочив на бігу в сідло. Крутив педалі, щоб Стьопа і не наздогнав і не відставав. А той хекав позаду.
— Одда-а-ай, велосипед од-дай, не задавайся-я...
Василь натішився і гальмонув. Аж трохи не беркицьнувся через руль. Якби йому оце сказав хто, як страждає Стьопа від такої товаришевої зневаги, Василь щиро здивувався б. А що тут такого? Ну, по-я^артував, і чого Стьопі комизитися? Не міг зрозуміти і Стьопа, чому це навіть хороші друзі, яких він любить, отак ні сіло ні впало завдають прикрощів саме йому і чому в таких випадках хочеться заплакати.
* %
Андрійко — чорнявий хлопчина з пильним поглядом голубих очей. Такий собі спокійний, уважний, коли він когось слухає, то аж нахиляє набік голову. А Мікроном його прозвано, бо найкраще знає фізику, математику і взагалі дуже полюбляє точність. Дівчата з цієї причини просять його поля одкреслити в зошиті — як фабричні зробить. Його кишені та портфель іноді бряжчать усякими гвинтиками, гаєчками, коліщатками від годинників, радіо — все в нього є, навіть штучне око.
Вже довгенько він стоїть межи вуликів і послідовно, хоч, видко, безуспішно щось доводить своєму дідові.