Стара Качаниха аж перепудилася, не знаючи, що сталося: чоловік її нічого не казав, а тут нараз — вистріл, а по вистрілі вбігає він, блідий як полотно, держиться обома руками за матню штанів і кричить: "Застрілив мене! Рятуй, бійся бога!"
— Де ж тебе зранив? — хотіла Качаниха знати.
І ту якраз зайшла перешкода, що Качаниха не відразу могла побачити раку; треба було перше всіх домашніх вигнати з хати, і тільки потім можна було приглянутися болючому місцю. Воно, по правді, не було ранене, тільки спарене, як би окропом і червоне. Кров не текла. Але боліло, і свербіло, і пекло так, що Качан не важився сісти. Під вікном засміявся на весь голос його рідний дванадцятилітній син, і старий Качан поправив чимскорше свій туалет та станув собі коло печі, бо про сидження не можна було й думати. Ані він, ані жінка не згадали притім виновника цеї немилої пригоди, так якби це склався якийсь немилий припадок, у якім тяжко виновника шукати.
Гірка була ця ніч для Качана, що тепер прийшла. Він не то сидіти не міг,— і полежати не дало йому це пекуче місце. Він чухався і подряпав собі тіло так, що справді кров виступила. Нарешті жінка здогадалася приложити йому зимної води до болючого місця, і йому трохи полегшало.
На другий день Качан не відважився вийти у село. І не міг, і було йому соромно. Але якимсь чудом чутка про його пострілення все-таки розійшлася по селі, люди декотрі чули вистріл, хотіли знати, хто стрілив і до кого,— і нарешті довідалися про все таки від рідного Качанового сина, котрий не міг забути видовища, яке побачив вечором крізь вікно.
Дізнався про це й Качанів приятель, кум Василь Вовк, і прийшов його відвідати, попросити на чарочку горівки і притім розпитати, як справді ця халепа склалася. Качан видумав відразу казку, що упав у кропиву, і правди не сказав. До міста на горівку не хотів піти і навіть балакати цим разом з кумом не хотів. Все стояв та хапався там, де його пекло. Василь Вовк був добрий приятель, але як вийшов з хати Качана, почав сміятися, як найтяжчий ворог. А дома все розповів жінці, котра знову від себе сказала сусідці. Ко-нець пригоди був такий, що Качан довгий час соромився вийти у село.
Найбільшу втіху мала Савета. Вона вже така була вдячна Курилюкові за помсту, що хоч як їй часом не хотілося працювати, але йому ніколи не відмовила своєї помочі і, най-важніше, не вкрала в нього нічого. І Курилюк був рад: це перший раз в житті йому вдалося пострілити "небесну птаху".