Може, буде ще саджати паску у піч! так пізно? Тож-то врадується!..
Стає в тіні коло вікна під стріхою і бачить виразно: батько і брат сплять, а мати палить у печі. Пукає на жарт у шибу. Бачить: мати зжахнулася, прискочила до батька. Не може довше встояти, біжить до дверей, отвирає звісним собі способом дерев'яний засув, входить у сіни, чує, як мати каже "свят-свят..." і будить батька, отвирає скоро двері, кидає черевики на землю, паде в обійми матері і каже тілько, як дитина: "Мамо!" Потім розбудженого батька цілує в одну і другу руку, спозирає на сплячого брата, сіпає єго за плече, але не може розбудити.
Мати забуває зовсім, що вепровина у печі може на вуголь спалитися, тілько зі сльозами в очах повторяє:
— Ну-ну! і хто би був сподівався!
Обертає сина лицем до світла і приглядається єму з радістю:
— Мій соколику,— каже,— там десь тебе "кунірують"!
— За що мають мене кунірувати? Я перший стрілець в цілім регіменті,<— і з гордістю показує Лесько свій червоний шнур з кульками.
Перший стрілець в цілім регіменті! Мати не розуміє того зовсім добре, але здогадується, що повинна дуже тішитися.
Розмова тягнеться ще з годину. Лесько довідується, що краса корова отелилася, а старого кота пес роздер, що з ниви під лісом нема способу води стягнути і що Мариська з двора пустилася на злу дорогу. Ситий новинок, що так дуже обходили єго, втомлений по добровільнім маршу, засипляє сном твердим.
Рано-вранці, переславшися ледве годину-дві, Стешиниха встає і заглядає у вікно. Дивиться і бачить, як єї сусідка Бурмилиха іде з коновками по воду до ріки. Стешиниха має велику охоту в тій хвилі оповісти сусідці радісну новину про сина, але не виходить зараз з хати, бо порожні коновки Бурмилихи могли би непотрібно що злого виворо-жити. Аж коли сусідка вертає з водою, Стешиниха виходить, вітає єї і оповідає їй дЬкладно, як Лесько налякав єї опівночі, пукаючи у вікно, як він славно виглядає і якої почесті дослужився. Єсть першим стрільцем в цілім полку!
Перший стрілець був би тим часом переспав воскресения, коли б єго батько був не збудив. Кілька хвиль не міг прийти до пам'яті, тілько очима блукав по хаті, в котрій був ще досвітній сумерк. Спершу дивувався в душі, яким способом касарня за ніч могла так зовсім змінитися. Леда хвиля сподівався грімкого оклику пана капрала Демського: знак, щоби вставати. Ні, не чути того приказу, тілько батько каже Леськові вставати і збиратися на воскресения.
Отже, йшов Стешин до церкви в новім мундурі з відзнакою стрілецькою, а ступав так жваво і з такою міною, певною себе, що на вид єго пом'якшав би навіть строгий Демський, ударив би ся в груди і як розкаяний сказав би: "Неправда, Стешин не є оферма!" Рожа при шапці, жовті ґудзики при мундурі, спряжка з орлом при поясі — вже те світило здалека блиском золота. На округлім, мов налитім обличчю Леська, серед котрого двоє маленьких очей блимало, мов два углики, малювалося вдоволення і щастя. З піднятою догори головою і шапкою, насуненою на праве вухо, ступав гордо селом разом з батьком і матір'ю. Мати, убрана в хустку від сина, від часу до часу з несказанною радістю підносила очі на вищого від неї Леська і, минаючи перехожих, очима, повними тріумфу, старалася звернути їх увагу на першого стрільця в полку.
Однак і не потребувала старатися о те. Село дивилося на Леська, як на образ. Лише він один з вояків був у своїм селі на святах, тому єго темно-синій мундур з червоним ковніром і жовтими ґудзиками серед кафтанів та кожухів дуже впадав в очі. Всі з ними віталися, подивляли єго та зичливо розпитували про здоровля і поводження.
На службі божій дівчатам ані в голові була молитва — все то одна, то друга кидала оком на Леська, що стояв випростований коло крилоса і не раз думав думки, зовсім неподібні до молитви. Бачив він і Настку у гурті дівчат, як щохвилі, замість на престол, на него нишком позирала. Вийшов потім на кладовище коло церкви, де були розложені паски, а там єго обступили свояки і знайомі — і пішла розмова про всяку всячину.
Свояків мав Лесько чверть села. Они стали запрошувати пана вояка до себе на гостину, не надовго, тілько на хвилинку одну, щоби "паски скоштувати". І Лесько ходив цілий день до свояків, але там замість хвилину просиджував цілі години; а гостинні господині до "коштовання" клали перед ним такі обіди, про які товариші Леська в компанії в днях утоми і вовчого апетиту тілько думати могли.
Вже був вечір, коли Стешин вирвався з обіймів свояць-кої гостинності і вкінці найшовся на дорозі. Почув, що ноги тяжіли єму, і подумав собі, що пан капрал Демський зараз назвав би єго "старою коровою", коли б єго міг в тій хвилі бачити.
Вже темно. Саме тепер пора вступити до Настки. Балакав уже з нею і рано перед церквою і пополудні на гагілках, але що то було при людях, то якось не йшло. А виросла Настка як тополя, а гарна, як місяць на небі, а злого слова не сміє ніхто про неї сказати! Другої такої в селі не найдеш...
По хатах заясніли лампи і старосвітські каганці. Вечір гарний, тихий, спокійний; від трьох тижнів ані каплина дощу не впала. Вдень спека і посуха, а тепер уже холодком віє. Така посуха, що в лісі на зсохле листя лиш сірник, а в одну мить цілий ліс затріщить тобі огнем.
Настка стоїть коло воріт.
— Христос воскрес!
— Воістину воскрес!
— Що нового чувати?
А що ж би? От як в селі!,/Жиємо та думаємо, як з розкоші на біду зійти" То ти жиєш у великім місті, то і знаєш щось нового.
— Ет! волів би я не бачити того великого міста. Ту лучше...
І дальше вже стиха ведеться розмова, сердечна і мила. Чує Лесько, що дівчина радо бачить єго, поцілував би єї, та не має відваги, повів би ї хоч зараз під вінець, та мундир, хоч такий гарний і такий просторий, в'яже єго, не дає про се й думати. Скинув би він єго, ой як радо скинув би!..
Нараз Настка в крик. Вириває руку з руки Леська, показує в сторону коршми і кричить з переляку:
— Леську, а то що?!
Лесько оглядається і бачить виразно піднімаючийся у воздух стовп диму, блискучий іскрами, що миготять хви-лину на темнім тлі неба і щезають. Роздається якийсь проймаючий, одчайдушний крик, а навіть і зловіщий дзвін на дзвінншді церковній.
— Горить! — каже Лесько.
— Леську! не йди там! я боюся... Там тобі може що статися.
Лесько не слухає. На відході кидає слова: "Ти останься!" — а сам біжить щосили в сторону коршми. Горить! Поломі нь бухає з одного угла коршми високо понад безли-стні сусідні верби, а в середині єї гуд", мов у кузні. Без-радна громада людей збігається, розбігається, кричить; більше страху, як рятунку.
Стешин розкидає купки остовпілих мужчин і заводячих женщин, впадає в саму середину збіговища людського і підходить до коршми. Чу-є, хтось страшно голосить. То шинкарка заводить з розпуки. Хтось з людей каже Стеши нові:
— Мошкова дитина лишилася в алькірі. Стешинові розклад коршми добре звістний з давніх літ.
Він знає, що до алькіра добутися можна тілько через сіни і шинок. В алькірі є віконце до города, але таке мале, що дорослий чоловік тілько голову перепхає через него. А тим часом Леськові лунає зойк в ухах:
— Пане вояк, рятуйте дитину!
Якийсь інший голос каже, що в коршмі горить розлита бочка оковити; огонь обняв в одній хвилі лавки, столи, шинквас, сіни і стріху.
Одчайдушний зойк змагається і дратує Леськову душу ще більше. Іти чи не йти в огонь? Чому ж ніхто інший не відважиться? Чому батько, чому мати не кинуться в поломінь? Потратили голови... Годі довше надумуватися...
— Плахти! давайте плахти!
Але звідки ту взяти плахти, коли нема? Глянув Лесько направо: стоїть недалеко селянка в плахті. Прискочив до неї і вже має плахту в руках, мачає в коновці води, накидає на себе і щезає в горіючих сінях коршми...
Робиться майже тихо. Тілько огонь тріщить і гуде, дим бухає отворами потрісканих вікон і дверей, вода, лита з коновок, сичить.
— Не може бути! пішов в огонь! рятувати жидівську дитину?! Як же ж він там добудеться?
Минає хвиля одна, друга, хвилі довгі, як вічність. Пропаде марно чоловік, рятуючи жидівську віру!.. Ні! виходить Лесько, жиє! то він! дивіться, то він, весь в огні! На руках дитина, сам без плахти, тілько шапку насунув на очі. Біжить кільканадцять кроків, кладе дитину осторожно на землю і ледви чутним голосом просить: "Води!" Потім паде втомлений на землю і широко отвирає очі, почувши, як в тій хвилі запалася стеля коршми. Зривається ще, бо чує зойк надбігаючої матері, але сили покидають єго, він замикає очі і мліє. Мати розкидає людей, плаче, голосить і нарікає. Коршма горить ясно — і мати, як в день, бачить надпалене волосся сина, опарене лице і руки. Нарікання, і зойки, і розпука, що аж серце болить слухати.
Лесько, отвережений водою, отвирає помалу повіки. Віддихає цілими грудьми і ловить устами вітер, що віє понад самою землею. Ще не тямиться; тілько чує, як на дзвінниці дзвін гуде. Потім опирається на лікті, оглядається і бачить насамперед дитину, котру видобув з огня. Дитина жиє. Лежить на руках матері; отвирає так само як він, здивовані очі і так, як він, доторкається руками розпаленого дуже лиця.
— Жиє дитина? — питає Лесько.
— Жиє, жиє! тілько тобі, сину мій, життя не буде,— каже захриплим голосом мати і ломить руки.
— То ви, мамо? Не бійтеся, мені нічого. От, троха попікся... великі річі!
Усів на землі і рукою доторкнувся лиця. Пече... Га, годі! хтрсь же мусів рятувати дитину. Глянув на руку, доторкнувся пальцями — наче хто розжарене залізо приложив. Верхня шкіра зсувається зовсім так, як по відмороженню; тілько що пече, ох! як страшно пече!
— Мамо, ходім додому.
Мати підняла сина, надбіг задиханий отець, повели Леська з плачем додому.
Лежить Лесько на ліжку і стогне. Мати побігла чимскор-ше до "єгомостя" по вату і оливу, а брат до учителя. Добрий священик дав і оливи, і вати. Обв'язали рани, як уміли, усіли при нім та й заводять:
— От тобі веселі свята! І треба було тобі приїжджати? Треба було рятувати жидівську дитину? Чому-то батько не скакав по свою дитину в огонь! Що ж тепер буде?
Оглядають новий мундур військовий Леська. Що з него зробилося! На плечах вафенрока одна велика діра, а цілі плечі ледве держаться разом; шапка подіравлена, штани зітліли, черевики попукали. Від