Заплатив пан, а колиску казав заховати, поки пані знов розходиться. До цього щастя не довго було ждати! На ранок, чуть зоря забриніла, пішла содома у дворі; і панові поспати не дала, і вартівників познаходила, курей навіть пополохала! не то що.
— Хлопці! — гукнув пан. Зійшлися хлопці. Він, ще й не вбиравшись, вийняв скілька простирал, ковдру (одеяло) й та казав попруги тощо на вповивач позшивати, та и паню, гарнесенько вповивши, і в колиску положили. Ще тільки й пан вповивач готував, вона и питає:
— Скажеш роздягатись чи таки зовсім зо всього розібратись? — Так, значиться, на кпи.
— Нащо мняти шовк! В сорочці впів'ють тебе, голубко моя.
Вона й роздяглася до сорочки і сіла та й давай матіркувати, що нехутко з пелюшками справляються. Як простелили одно-друге простирало, поклали подушчину тощо, то пані лягла і руки простягла; почали вповивати, а вона давай ногами фацукати: "діти,— каже,— не мовчать, то й я не буду".
Сміються хлопці, регочуться і все вповивають — муцуються, аж чуби милом стали, а пані дригає, та й годі. Як дійшло до того, що їй, голубці, вже тільки голова зверху, то бодай плювала, бодай кусала, кого достане, а норову не кидалася. Як вповили зовсім як годиться, тоді вже взяли дитину вчотирьох і поклали в колиску та й давай колисати та приспівувати всіляких пісень, що до того йдуть: і "коточка" співали, і "дрімоти"... А пані все плює та свариться. Та що вона плюне, то хлопці й дражняться — панову волю чинили: "Яка ж недобра дитина! ще й плюється!.." Що вона залає, то вони ізнов дражняться: "Дивись, бра! — кажуть,— як наша дитина говорить,— немовби старе. Ану ще так! а ну!..." Та все колишуть та співають... один втомиться, то другий стає. Сварилась вона, поки сварилась, а далі й перестала, бо голова закрутилась — вона й заснула. Тоді хлопці посідали і ні шеберх,— тільки сидять собі, як коло дитини, та поколисують, як пані поворухнеться. А пан пішов на пекарню, казав молочної каші наварити для тої дитини, що то хлопці колишуть.
Первим ділом пані почала сваритись, як прокинулась, щоб розповили, а як її не послухано, то давай вона плювати — аж голову підносить, щоб прямо в лице попало. Ці хитрують та регочуться, аж луна йде по покоях; а вона, аж луна стає, свариться, клене всіх на чім світ стоїть — і себе, і батька й маму; і все шарпається, щоб руки визволити. А хлопці не дають, колишуть, гойдають. "Ай! ай!" — почала пані на все горло, як її докучило за кожен раз жахатися. Прийшов пан:
— Чого ти, голубко моя?
А паня як води в рот набрала.
— Чого вона розходилась? — запитав пан хлопців.
— Не знаєм,— кажуть вони.
— Ну, котю, чого ж ти хочеш? — знов питається пані. А вона ні пари з губи, тільки плює на кожного.
— Хочете ви, пане, щоб дитина в колисці та сказала, чого плаче! Мабуть, каші хоче абощо,— заговорив хлопець.
— Мабуть, чи не справді,— пан каже, і послав за кашею. Принесли й кашу молочну, і мисочку, як для дитини, і ложечку, як дітей годувати. Пан став над колискою, студить і примовляє:
— О! моя красна жінка! Вона не буде вередувати, а буде їці, їці буде моя люба! Вона каші хоче та й вередує... Зараз дам і каші. Роззяв же рот, ну! ну, котю! касі! касю-ні!
І що він підведе ложку до губи, то вона плюне на нього та й відвернеться. А з очей її аж іскри сипляться. Облилась тою кашею! І за шию потекло, і груди обляпала, а таки й не покушала.
— Е! не їсть! — каже пан,— мабуть, чи не слаба! Треба роман-зілля настояти... А ви тим часом колишіть,— каже хлопцям і пішов з хати. Почали хлопці колисати та приспівувати, а пані ізнов вередувати.
— Та спи ж бо! е-е-е! е-е-е! — один співає. А другий:
— Ну, котю! спатки ж бо! О! гарна наша панійка! Вона буде спатки! Спатуні буде наша пані!.. Ой то ляля! бити хоче... Я ж її дам!..— і буцім б'є: "А! а! а!" — так по колисці рукою; а другий: "Гм! — почав плакати.— А що, будеш?! Ото знай, вража лялю! Як то паню зачіпати".
Розсміялась вона на такі штуки, а після ще гірше розсердилась.
Так колисали паню скілька день, що вона й ріски в губах не мала, і все сміялись, а вона все вередувала. Далі почали хлопці вговоряти, що як не буде їсти, то пан казав заливання зробити. Так то просьбою, то грозьбою вговтали паню, і вона казала принести їсти.
— Каші? — запитались няньки,— пан увсе позамикав,— кажуть.
— То й каші,— озвалась пані, аби збавитись від заливання. Та не лає свому чоловікові — не лає — ні! і в маму, і в тата, і на всі лади бере.
Принесли каші.
— Розповийте ж попереду,— лагідненько загомоніла пані.
— Що робити, браття? — няньки заговорили,— послухати чи ні?
Вагаються, значить; бо вже раз так було, що розповили на її просьбу, а після десятком зійшлися, щоб уповити; то тепер вже й поставали, не знають, що робити, що й чинити — хто, пригадують, опаривсь на молоці, той на холодну воду студить.
— Розпів'єте ж чи ні? — запитала пані.
— А ви ж, пані, не будете вередувати?
— Ні,— каже,— без пана не буду, а тільки при панові.
— А як ми будем просити, що перестаньте, то послухаєте?
— Добре-добре! тільки розповийте; бо мені вже руки й ноги задеревеніли.
Розповили її, а вона й потяглась: "А-а-а!"
— Росточки, косточки! — каже один хлопець.
Як би приском обсипав, так і це показалось для пані; то вона хіп — та й сіла, щоб зірватись на ноги. Хлопці й кинулись гуртом.
— О, ні! — кажуть,— цього то вже не буде.
— А чого ж ви, бісові діти, дражнитесь?
— То вже не будем, лежіть тільки.
— Коли ж я хочу на землю.
— А пан нам найгірш заказав давати вам таку волю. Дух, каже, вижену, як дасте її хоч ногою доторкнутись до землі і без мене.
— А! який-такий ваш пан,— почала вона; а хлопці давай просити, що дайте покій, бо вже нічого не вдієте. Бачить вона, що правду кажуть, та й замовкла і стала їсти — а то аж змарніла була не ївши.
Як поколисали Марусю так щось з місяць, чи що, то вона і зм'якла, як віск від вогню. Бо то слабий полежиш який тиждень, то не можеш піднятись, і то аж пече встати; на сонце боже зглянути, а це ж здоровісінька була та ще й така попендлива та прудка! То з її норовом в колисці гірш, як в фурдизі, та ще й зв'язана!.. І почала вже проситись у свого чоловіка:
— Пусти мене, голубе вже не то що, але й десятому буду заказувати що то вередувати.
— Не пущу,— озвавсь пан,— бо ти, може, іще вийдеш недоколисана, тоді що?
— Ні вже, соколе! сякий-бі, такий-бі, що навіть переколисана, коли хоч знати.
— Ні! не вірю! — каже пан,— треба й ще поколисати.
— Боже! Боже! — заголосила паня та в сльози і наче нежива опустилась, а ті вповивають. А пан стоїть, дивиться:
— А що — га? — каже,— добре колисатись! а смак!
— Та вже муч-муч! на те твоя сила; да хоч не потішайся,— заговорила вона плачучи.— Такий мені чоловік красний...
— Пустіть її, хлопці! — заговорив пан,— побачим, що то з того вийде, що я послухаю. А колиску заховайте, бо хто знає...
— Бодай вона тобі згоріла! — загомоніла пані, втираючи очі.
— Ша! жінко! бо скажу колисати.
— Ні вже — не буду, котю, то я лиш так собі...
Пройшло два, три дні, ба й місяць минає, ба от уже й до року сягає, а пані й не чутно в обійсті, тільки в хаті уже й заправляє, а на двір і не подивиться, і в хаті, що й не пізнати: слуги для єї рідні діти, а вона для слуг то рідна мати. Всі норови як рукою відняв,— і все пішло, як по маслі. Шовкова жінка, та й годі.
IV
Настало літечко. Яснеє сонце не пече, як-то інколи буває, а наче теплою рукою по тілі водить, ягоди вже паліють і перший в'яз пішов на гоірках.
От вийшла собі Маруся з чоловіком в садок, посідали та й голубкаються. А в старого пана якраз тоді йменини,— то посланець і йде від його, зняв шапку, поклонився і дає лист — тесть пише, що приїжджай, каже, до мене в гості та провітришся здебільшого; бо, мабуть, уже засклів єси до тристенного із своєю жіночкою. Прочитав він і її дав прочитати: "Подивись,— дума собі,— яка по тобі слава". Стала вона читати і, як яблучко червонобоке, зачервонілась і каже, прочитавши:
— Що ж, поїдеш?
— Як хочеш,— каже він.
— Як скажеш,— озвалась вона.
— То поїдемо.
— Будемо,— каже пан посланцеві і відписав до тестя, що конче буду із жінкою удвозі.
Як прийшла та пора, то й поїхали. Там уже були ті два зяті із жінками, із діточками, сидять собі круг стола та базікають про лиху долю Марусиного чоловіка, що висватав собі журбу, і всі лиха сподіваються. Якби така чужа дитина вдалася, кажуть, то і в подвір'я не варт пускати; а своє хоч яке воно, то своїм миле. І жартують, і кепкують, а серденько ниє, що голову змиє, як приїде, хоч і в гості, та байдуже. І все в вікно поглядають, чи не іде, і вартового поставили, щоб за коливорот позирав і дав знати, як завважить. От вбіг вартовий: "Ідуть!" Зашамотіло все, заворушилось, наче в школі від учителя. Слуги, аж побіліли, поналякувались; а як зобачили Марусю в своїм обійсті, то й позавмирали. А вона так лагідненько до їх заговорює, кого здибле, і гостинця дала кожному, і осмішкується, наче й не вона це приїхала. Дивуються вони, перепитуються: що з єю такого сталось? вона, да не та!
— Мабуть, чи не того,— одно каже,— що не для єї двір, хоч він і батьків, а все ж не свій.
— Може, того, що давно була та ще не освоїлась,— каже друге...
Може, котре іще що знайшло сказати. А батько та мати лиш потерпають, що от-от розходиться. Тим і гостей не запрошали, щоб сорома не наробила. Ті зяті також переглядаються, і жінки їх собі. І всім дивно, що вона так красно бавиться; і весь двір навшпинячки ходе. Ба ото вже й вечір не за горами, а Марусі й не пізнати; а цим іще душа не на мірі.
Як сонечко спочило, пані заговорили: "Купатись! купатись!" — і пішли всі три до купальні, що була в саду на озері. Пани вчотирьох тим часом зайшли в сад, посідали під липою,— може, чай пити збиралися абощо, а щоб губа не вакувала, почали кпити один з другого ті два молодших зяті, що в тебе жінка така! а в тебе така! тебе за ніс водить! а тебе за чуба смиче!.. Батько духу піддає — і всі регочуться. А третій зять — Марусин чоловік — ні до чого не мішається, тільки сміється за гуртом. От ті вдвох і причепились до його: "А ти вже й мовчиш про свою?"
— А мовчу,— каже.— Що ж мені й говорити, коли добра не гудять, а хвальби знов не потребує.
— То твоя жінка добро? — підхопили ті.
— А щоб ви знали...
— Ха! ха! ха! — засміялись, аж ворон в садку полякали.— Ніщо казати,— око бачить,— додали,— що Маруся добро, як табака в оці.
— Дай, боже, кожному доброму чоловікові таку жінку, як вона в мене.