І всі сухо сміялись, закликаючи Віктора до столу. Віра обітерла сухі, жагою запеклі губи, поспитала Льолю:
— Як ти гадаєш, Віктор знає, що харчів у нас нема?
— Думаю, що ні. Він взагалі нічого не помічає. Обережно підійшла до Льолі.
— А мо ти б натякнула як-небудь?
— Що кажеш?
— Може б, як-небудь нагадала, щоб він привіз? Здається, у них всього вдосталь.
— О, ні, ні!
Льоля закрила голову.
— Але ти розумієш, що може бути?
— Я нічого не знаю, не хочу знати.
Льоля втекла в покої. Цілий день потім бренькала на роялі. Кволо, нудно. Тихо стогнали кімнати.
За дровами ходив Микола. Щодня брав сокиру і йшов У парк. Був жвавий, завзятий, розчервонілий хлопець. За ним бігав Дідро.
— Е, Дідро, Дідро! Молокосос ще ти. Не пригадуєш тих часів, коли ми на пікніки їздили. Які страви були там! Скільки їх твоїм родичам діставалось! Аж слина котиться. А тепер — все шкереберть, голубчику!
Дідро, кліпаючи, заглядав в обличчя, лизав руки. Пройшли далеко, шукаючи сухих гілляк. Несподівано за канавою знайшли кілька кущів картоплі. Диким криком радості оголосився ліс. Завзято загавкав Дідро.
Тремтячими руками розгортав кущі. Насипав картоплі в кармани, за пазуху. Нервово сміявся.
— Дідро, голубчику мій! Ти не знаєш, що то значить знайти таку розкішну річ? Я колись з такою заздрістю дивився, як пастухи пекли її в полі і їли гарячу, паруючу.
Задихаючись бігли додому. Неприємно поморщилися старі кімнати від криків радості, надували з презирством губи.
Сиділи коло каміна, розгортали червоні полінця. Лушпиння підбирав Дідро.
— Я не розумію, Колю,— говорила Віра,— як може так поводитись Льоля! Адже ж бачить, що ми напередодні голоду. Чому не попрохати Віктора? Що тут такого?
— Ех, Вірочко! Ти нічого не розумієш. Тут не в тому справа.
— Ну, коли так незручно, то можна одружитись. Тоді б цілком натурально було.
— Яка ти наївна людина, Віро! Як ти просто дивишся на речі.
— Ну, що ж тут такого? Коля говорив з запалом:
— Ти розумієш: Льоля вся як натягнута струна. Вона вбирає в себе всі, до останньої фарби, радості. Вона живе лише коханням. Ну, а що ж буде, як вони поженяться? Будні, порожнеча. Нічим жити — значить смерть. Смерть у пустелі! Що може бути гіршого?
— А так хіба вона не помре? Ще скоріш.
— Але помре, як квітка на сонці, з радістю. От в чому тут заковика, Віро.
Віра тупо дивилась. Мовчала.
Білими пухкими ряднами вкрилися пустелі. Заморозились, затужавіли. Білими рясними квітами затинався ліс. Синіми жилками помережились тіні. І кутались у теплу одіж. Студили руки.
Увечері грілись коло каміна, похмуро мовчали. Віра напружено думала, нервувалась. Сухими губами щось вираховува ла. Далі нерішуче промовила:
— А ви знаєте — муки нема. Не більш як на два дні. Хлопці злякано переглянулись.
— Що робити? Куди діватись? Хлопці мовчали.
Бадьоро, соковито сичали полінця. Скакали в темряві червоні тіні.
Ввійшла Льоля. Наспівувала якісь довгі чулі мелодії. Василь вийняв з рота люльку. Спокійно сплюнув.
— Льолю! Через два дні нічого буде їсти. Ми мусимо вмирати.
— Що ж я можу заподіяти?
— Ти можеш поговорити з Віктором.
— Я цього не в силі зробити. Ти розумієш? Дайте мені спокій! Я вас прошу.
Якась загадкова думка пробігла в неї по обличчі. Болісно скривилась і повільно вийшла.
— Вона дійсно не може зробити цього, Василю,— тихо зауважив Микола.— Ти розумієш, унизиться перед Віктором. Він усе-таки деревина. Почне зневажати, і все тоді к бісу — шкереберть.
— Але що ж робити? — запитав Василь. Микола думав. Далі повільно-тихо сказав:
— Гадаю, один спосіб. Напружено вслухались обоє.
— Який?
— Піти і вкрасти.
— Вкрасти у нього?
— Ну, звичайно, піти і вкрасти у Віктора.
— Колю! Але як? Що ти говориш?
— Ну, а що ж робити? Коли той пеньок нічого не помічає, не хоче помічати. Ми мусимо вмирати, а він буде святкувати кохання з моєю сестрою, творити радість. Це безглуздя, абсурд!
— Ти говориш, як первісна людина, дикун.
— Але що значить при наших умовах уся моральність, виховання, культура?
Микола розпалився, важко передихав.
— Ідіотство, власне, вся ця культура. От вона була — й нема. І все к чорту, і нічого нема. І я вільний, голий дикун, До того ж страшенно голодний!
Василь важко сопів. Віра злякано дивилась, перебираючи, як чотки, низку ключів.
Микола ступав широким кроком, розмахуючи руками.
В сірих присмерках простували долиною. Прислухалися до зовнішніх звуків.
Микола м'яко посміхався. Василь мав рішучий серйозний вигляд. Говорили тихо, щиро,
— А все ж, який скандал буде, як нас спіймають. Я згоден покінчити з собою, ніж потім зустрічатися з Віктором.
— А ти подумай, Василю, повернутися додому без нічого,— зауважив Микола.
— Але вчувати презирство Віктора,..
— Дурниці! Я перший йому скажу. І коли треба — полізу на нього, задушу. Все рівно. Хай буде дика, звіряча боротьба.
Коло садиби Віктора спинились, напружено прислухались. До склепів пішов Василь. Микола зостався чекати. Захрумтіли сухі гілки. Заворчав собака. Микола напружився. І знову тиша.
Повзуть сірі пасма тінів. Сплітаються сумерки. Синіми хвилями дрімають простори снігів.
З'явився Василь. Приніс один клунок. Побіг по другий...
Повертались підтюпцем. Спотикались в снігу, падали, голосно сміялись. І знову поспішали далі.
їли гарячий пахучий хліб, смакували, весело сміялись.
— Віро,— кричав Микола,— уяви собі, ми зараз справляєм родинне свято. У нас гостей сила. Ідуть танки, розливається музика, ллються співи, веселі розмови. Брязкають шклянки. На столі вина, фрукти, солодощі. "Вам, пані, чого дозволите подати?" —"Ах, вибачте, я попрошу клаптик торту. Він такий смачний". А потім, потім... Льолю, сідай за рояль, грай! Забудеш все. Хай сьогодні буде бал, розкішний бал...
Льоля здивовано дивилась на Миколу. Професор таємниче, загадково посміхався. Крутився під ногами Дідро. Ловив об'їдки.
Микола брав його за вуха, дивився в обличчя.
— Ех, Дідро, Дідро! Дурень ще ти! Не розумієш нічого. Дідро полохливо кліпав очима.
Довго сиділи й мрійливо усміхалися.
І знову кімнати з презирством надули губи.
І знову харчі вичерпались.
Ходили кілька разів Микола й Василь в садибу Віктора. Склепи були міцно забиті. Коло дверей уночі стояв вартовий. Похнюпившись, повертали додому. Важко сопіли.
Студили руки. Безглуздо ходили по покоях. Вдарили морози. Густими орнаментами вкрилися вікна. Віра болісно, благаюче дивилась на Василя. Той мовчав, нервувався.
Микола, закутавшись, сидів у кутку канапи. Василь замисливсь. Далі махнув рукою, рішуче пішов до кабінету професора. Постукав.
— З тобою можна поговорити?
— А? Що скажеш?
Підсунув окуляри, здивовано дивився, розгладжуючи бороду.
— Нам нічого їсти, тату. Ти се знаєш? Уже все, що можна було зробити,— вичерпано. Ми мусимо вмирати.
— Чудні ви всі. Чом же ви раніш не сказали?
— А що ж ти можеш зробити?
— А я ж сказав тобі, що прохарчую всіх. Я свої обіцянки виконаю!
— Що ж ти маєш зробити? Хемія твоя? Побачимо, що вона допоможе.
— Але нам нічого клопотатись. Органічні матерії є. Отже, ми все здобудемо. І це буде ліпше.
— Я не хотів би, тату, жодних твоїх спецій. Коли б була весна, я пішов би, руками розрив би землю. Але до весни далеко. І зерна я не дістану.
— Се даремно. Ти побачиш сам, що можна значно легше добувать собі хліб. Людина культурна не може тут загинути.
— Не знаю, тату, не знаю.
Дідро розкопав у лісі велику кістку. Микола запримітив. Затрусився, побіг, вирвав у Дідро. Той люто заворчав. Микола тупнув сердито ногою. Ворочав її тремтячими руками. Понюхав, скривився. На хвилину замислився. Кілька разів лизнув затверділі смужки шкіри. Далі з огидою кинув кістку. Дідро заворчав і почав гризти.
П'яна піна сочилася в мізку. Теплі, пристрасні слова шепотіли запеклі губи. Вставали в голові чомусь свіжі пахучі ростбіфи.
Цілий день ходив похмурий. Тужно дививсь кудись далеко. Професор сидів, рахував.
Нормальна людина може прохарчуватися певною кількістю страв. Але вони перетворюються в основні елементи, потрібні Для життя, в значно меншій кількості. І можна замінити одні другими. Менше потрібно — легше вживати.
Думав: земля занадто принадна, розкішна. Давала людині значно більше всього, ніж треба. Але зате й прип'яла її міцно. Тим і призвела до погибелі.
Знаходив деревини, стару солому, сухі бур'яни і листя. Сушив на вогні, розігрівав у мисочках. Розтирав, поливав рудими щолоками.
Другого дня урочисто підніс на тарілці сухі свіжі пілюлі. В окремій пляшці поставив рудий щолок. А сам широко, по-дитячи усміхався.
— Ну, товариство, ви, певне, занудились, чекаючи мене. Пробачте, прошу, але справа вирішена.
Урочисто розкланювався, широко розмахував руками.
— Маєте основні харчі, маєте сік для розтвору. Прошу. Всі ніяково усміхались. Нерішуче підійшли, пробували,
кривились.
Микола заговорив перший.
— Ай, погань яка, як правду казати! Можна подумати, що ти вирішив труїть нас. Аж нудно.
— Треба, Колю, призвичаїться. Я вже пробував, і так легко стає. Головне, мало праці шлункові, і вся сила йде в голову, в мозок. Визволяється, братіку мій, мозок. А що він може тоді творити...
— Але ж від такого визволення ми скоро загинемо, тату,— завважив Василь.
Ходили всі кволі, незадоволені. Професор щасливо посміхався.
Вийшли на балкон. Професор мрійливо дивився в далечінь, схилившись на поручні.
Промінястими бризками усміхалось небо. Сині вогники в теплих обіймах гралися, довгі тіні слали на землю.
Далеко розлягались іскристі снігові простори. З білими туманами зливались.
— Все конечне стремління людини було в тому, щоб визволити мозок від землі, порвати з нею. І ось цей мент прийшов. І я — цар цих необмежених просторів. І в цьому вся сила культури, мої любі.
— Але що то за сила, коли вона разом з нами помре. Зникнемо ми, зникне життя тут, і що буде з твоєю культурою? — палко зауважив Микола.
— Хто зна, сину. Чи ти певний, звідки до нас прийшли великі думки? Отже, он падають сюди з зірок, з інших планет промені. Хто зна, чи не передають сюди великих думок Космосу, спійманих в просторах Всесвіту. І хто зна, чи не підслухує мене зараз зоря, чи не спіймає моїх думок, не рознесе по Всесвіту.
— Тату, се дурниці. Це твої мрії ненормальні,— закричав Микола.
Професор не слухав, говорив далі:
— Ось устану, візьму палицю в руки й піду по цих морозяних снігових просторах.