Бронзовий гостроносий грек в шкуратяних постолах сидів на пригоркові й курив люльку.
— Ти що? Дивишся на хліб? Вільгельм привітався.
— Ой, гай-гай! Недовго будеш тішитись!
— Чого так?
— Революція! Революція йде — віхтями палахкотить!
— Нехай палахкотить! Колись потухне.
— Що, боїшся? Нічого! Нічого! Одберуть усе! Ха-ха-ха! Прийдуть до двору й скажуть: давай, Кравзе, все, що нажив. Що ти скажеш?
— А в тебе хіба не заберуть?
— А що в мене брати? Хіба чужі хвости? Нам не страшно! Вільгельм стояв і дивився на табуни худоби. За ними д<*сь
далеко-далеко мріяли смуги лісів другої колонії.
Хто ж уквітчав тебе лісами, як не ми, далекі приблудники?
З півдня вставало сиве марево моря.
Тихий подих солоного вітру лагідно студив обличчя.
— Над полудень привезли листа з міста.
Лист хтось передав із Німеччини, з Мюнхена, від далекого родича, юнака Стефана. Стефан писав:
"Мої любі, дорогі! Я тепер в Мюнхені, на богословськім факультеті. Наука моя посувається з великим успіхом. В цьому році кінчаю й тоді не знаю, що далі робити. Мої професори кличуть мене зостатися при університеті — я ж не знаю, що буду робити.
Я з тривогою чекаю від вас звістки. Що з вами діється? З газет раз довідався, що всі колонії висилають до Сибіру. Я все бідкуюсь: невже й вам випала ця доля?
Боже мій, що діється! Коли я хочу вдуматись в сучасність — моє серце холоне від жаху. Люди потоптали все, що було святого в них. Куди поділись братолюбство, справедливість, християнство?!
Від усього цього я в глибокій нестямі. Далі я не можу бачити того лихоліття, що терпить наш народ. Коли це все скінчиться?!
Я б хотів зараз вирватись відсіль і прибути до вас. Я не знаю чому, але моя душа подвоїлась. Одна частина покірно зносить усе, що й моя батьківщина,— друга рветься до вас, туди, в степи, в мої рідні степи. Лягти б горілиць на сонці й дивитись, як замріяно стелеться далечінь. І не рухатись, і ні об чім не думати, не знати, що діється в світі.
Любі мої! Я без кінця ваш, і мої думки щоразу рвуться туди, на українські степи, до тихого маленького моря.
Не забувайте мене й знайте, що я навіки ваш.
Поцілуйте Мірту, коли вона ще не соромиться прийняти від мене поцілунку.
Хай вона не забуває нашого дитинства: то були найкращі часи в моїм житті.
Ваш Стефан" Вільгельм, читаючи листа, розплакався.
— О, ja! Jawohl! !Він не забуде нас. Стефан не забуде.
— Мюнхен нехороший город. Я не люблю його,— говорила Лизавета.
— О, ja! Стефан далеко піде. З нього буде пастор.
— Ні, він же не хоче, тату,— поправила Мірта.
— Ну, тоді професор. Стефан Кравзе професор! Кравзи ще покажуть себе.
1 О, так! Звичайно! (Нім.)
— Але ж війна тепер. Його можуть забрати,— говорила Мірта.
Та Вільгельм не слухав її.
— Це було давно,— говорив він далі,— коли він, ще маленький хлопчик, з ціпочком у руках, сирота, одинокий, зібрався до Німеччини. "Куди ти йдеш?" —"В Німеччину".— "Чого?" —"Хочу науки дістати".—"Як же ти підеш, коли в тебе нема нічого?" Він тільки засміявсь і помахав головою. Тоді попрощавсь і пішов... Ну, я таки щороку надсилав йому грошей. Все ж хоч далека, а рідня.
Вільгельм замріяно кудись дивився й говорив:
— А ти, Мірто, пригадуєш, як ви, обидва маленькі, бігали в степу, в саду, у мене яблука обривали? Скільки мені було шкоди з вами!
Мірта розсміялась:
— Мабуть, він уже забув за це.
— О, ні, ні!—заперечив Вільгельм.— Він це добре пам'ятає. А хотів би я бачити його. Який він з себе? Мабуть, стрункий, шляхетний...
— Яка шляхетність, тату,— обізвався Йоган,— коли там усі сидять на горохвяній юшці.
— О, ні, Стефан піде далеко!.. Він далеко піде! Вільгельм замовк. Сидів і про щось глибоко думав.
IV
Увечері густа теплінь кутала землю.
А в ставок спадали зорі рясним розірваним намистом — і там одривалися від них червоні вогненні сльози.
Мірта сиділа на корявім пеньку, над самою водою, й слухала.
Зі степу вставали хвилі темряви й котились на долину. Десь палахкотіла тепла тиха ватра, над нею ворочались тіні.
Від ватри падала тінь у ставок золотою пожмаканою стрічкою.
— Що, як стрічка розірветься і впаде один кінець кудись у безодню?
Мірта тиснула листа до грудей і з глибоким тремтінням у серці питала: невже це може статись? Що вона може понести тому химерному мандрівному юнакові?
Золотою ниткою зіткалися шляхи й пішли в безвість, в сині степи.
— Що, як хто проїде ними і зоставить глибокі борозни? "Поцілуйте Мірту, коли вона ще не соромиться прийняти
від мене поцілунок". .
— А в жагучій таємній пристрасті остудити спекою його душу. І самій розтанути в тих поцілунках...
Уранці починався сонячний день. Дзвінкий, як золотий диск, як золоті струни, напнуті над долиною.
Мірта в білому фартусі, в старенькім брилі поволі йшла під гору, на баштан.
За плечима сапка, в руках біла хустка з їжею й водою.
Дорога йшла вузенькою стежкою. По ній п'явся високий деревій, кущі буркуну й поодинокі купки кульбаби.
Десь за придолинком манячів маленький возик, то зникав, то знову вставав на обрії.
Мірта думала: піти з ним! Взятись за руки і йти степом в мереживо далечини. Все йти і йти...
— То байдуже, що степ згорить. На хресті, на золотім хресті, сплетенім зі спілої пшениці, згоріти разом із степом.
То байдуже...
Поволі тюпала сапка суху землю.
А перед очима стоїть хрест, що світить на сонці.
— Як яскраво він горить!
V
Кілька дядьків в сірих піджачках міряли землю. Йоган сердито розмахував руками.
— Куди ти лізеш? Що ти міряєш?! —кричав Йоган.
— Гражданін, гражданін, не хвилюйтесь, будь ласка! — лагідно сокорів дядько.
— Я тебе питаю — твоя земля ?! — насідав Йоган.
— Земля обчеська. Народня!
— Ти її купував, чи що? Ти її заробив?
— То нічого. Раз такий закон, щоб землю міряти... Значить, нада!
— По якому праву?!
— Закон такий, гражданін, вийшов, щоб, значить, усі землі поміряти.
— І поділити!
— То йди свою й міряй!
— А це твоя, чи що? — вискочив наперед червоний чолов'яга.— Ти хто такий тут? Що, твій нарід придбав цю землю? Брешеш! Блюдолизи царські! Годі вже панувати!
— Йди в свою Німеччину, там і купуй.
— Та ні, ти скажи, хто тобі дав право порядкувати моєю землею?!
— Закон такий вийшов. Не хвилюйтесь, гражданін! Йоган кричав, плювався, розмахував руками. Дядьки поволі з захопленням міряли землю.
VI
Сіно було свіже, зелене й пахуче.
Тисяча тисяч тонів зливались в один струмінь і входили в легені холодно-лоскотним подихом.
Гострі спиці сонця залазили в саму глибінь копиць і піднімали звідти щонайгостріші пахощі.
— Впивайся, земле! Радій власним пахтінням!
Тіло теж розпікалось, теж пахтіло; найтемніші почування вставали зісподу й хвилювали серце.
А десь подалі жалібно дзвеніла коса й співали сінокоси.
Гордій накладав на гарби великими оберемками. Вгорі червоніла яскравою хусткою Мірта. Бачив Гордій червоні кінці хустки, що тріпотіли в повітрі, червоне, сміхом залляте обличчя й пахучі м'які ноги.
— Ну, хутчій, хутчій!
— Чого тобі? — сердито обзивався Гордій.
— А ось на! — І Мірта кидала жмені сіна.
— А, підожди ж ти!
І коли Мірта зіскакувала з сіна, він, впіймавши, тиснув її.
Від неї пахло гостро сіном, і Гордій п'янів і гнався за Міртою наниз за річку. Мірта дзвінко сміялась.
Дзвенять луки в розпаленім повітрі. Білі плями сінокосів зливаються з струменями повітря.
Поволі сунулась гарба. Буркотіла, поскрипувала.
Гордій тяг за нею тьмяне почуття, клубковите, отруйно-солодке.
Вечір був темний, сухий, як стеблина сіна.
Мірта спала в клуні. В ній стояла душна теплінь і пашіла.
І думала:
"Коли б він був тут! Я б...
Я б розірвала своє серце й сказала: ось подивись, воно як спіла квітка на сонці, свіжа й пахуча. Пий і пий його!" Спала й відчувала.
Хтось близько-близько притиснувсь і пестить тіло. Сіном пахнуть жили. Ні, не сіном — прозоро-сонячними родами розливаються!
— Любий! Любий Стефане!
— Ні, це не Стефан. Це я.
— Хто ти?
— Хіба не впізнаєш?
— Ах, це ти, Гордію? Чого тобі?
— Мірто!
— Гордію, чого ти тут?
— Я так... тільки трошки...
— Ах, Гордію, не треба цього...
— Я тільки так, трошечки... Мірто, пожалій... Мірто! Мірто!
— Ай, зостав, Гордію! І не думай нічого! Це так сьогодні тільки пожартувала з тобою. Гордію, дурненький!
— Ганьблюєш мною! Не хочеш?
— Ну, що ти кажеш?!
— Пролетарій, наймит!
— Ах, ні, ні! Це я так. Зовсім не те.
— Я це добре знаю.
— Слухай, Гордію, я люблю іншого!
— Кого?
— Він далеко звідси. Дуже-дуже далеко.
— Я знаю!
— Нічого ти не знаєш. Іди краще спати.
Крізь плетінь поволі насував ранок. Свіжий, прозоро-роз-сипчастий. Родився новий день, так само дзвінкий і сонячний, але по-новому радісний.
VII
Вільгельм оглядав стоги на току.
— Хороший хліб у цьому році. Як золото!
Повне важке колосся визирало з-під привалених снопів.
— Але як мало! Як його мало! Хитав головою:
— Революція забрала! Прийшла: давай, Кравзе, хліба! Мусив давати. Але хліба нічого, хліба можна дати. Але землю? Нащо землю одбирати? Все одно нічого не вдіють з нею. Все одно прийдуть і скажуть: бери, Вільгельме, свою землю! Дай нам краще хліба. Земля мусить мати свого майстра. Ех-хе-хе! А де я візьму всім вам хліба?
Вільгельм хвилювавсь.
Увечері тихо говорив Йоганові:
— Ти, Йогане, у мене один. І все тобі господарство зостанеться. І земля, й худоба. Коли можеш боронити — не здавайся, бо чернь піднялась. Чернь! О, то дуже страшна штука! Вона прийде, й розтопче все в тебе, й сама не скуштує. Вона звалить, зруйнує працю розумну.
— Або господарство ціле буде, тату, або й нас не стане в живих.
— А мені більше нічого не треба, Йогане. Я тільки хочу помиритись із степом, або ні — порозмовляти, порозумітись. Так-то, Йогане! Міркуй сам, як краще. Я вже більше нічого не можу дати.
Пасма чуба тріпотіли під подихом вітру. Похиливши голову, Вільгельм ішов у степ.
Навколо розкидались сірі стерні, прибиті пилом. Сірі цілини жмурились од спеки.
Лише де-не-де білі гречки по-святковому оперезували обрій.
А далечінь пішла, хвиляста, безкрая — в один бік до моря, в другий — до далекої крем'яної гори Темрюка.
Вночі все спало солодким сном — і важко гупали в саду яблука.
VIII
Небо впало над самісінькі могили й смоктало важкі чорні ріллі. Смоктало й смоктало ледачими неповорухними туманами.
По дорозі гойдались сухі дерева й скаржились про минулі сонячні сни.