Хвалилися прийти толокою мазати. А дід Настасій казав, що піч прийде ставити.
Вона вчувала, — що слова її м’яко лягають у тіні кущів і звідти обзиваються до неї незвичайно тепло.
Тоді сутінь сходила їй на груди й пестила м’якою оксамитовою ворсою.
— Аж не віриться, що через півмісяця в своїй хаті житимемо!
Мокрина спинилася, вирівнялася й глибоко зітхнула. Далі вп’ялася очима в темряву й замислилась.
Хтось ростив у серці тонкі солодкі нитки й напоював густим соком груди.
Мокрина востаннє зазирнула до телички, підклала їй свіжої трави, міцніше прив’язала й пішла до катраги. Але дорогою ще раз спинилася і вслухалась у глибінь ночі. Хтось із неба, із золотих теплих зір, зазирав їй просто в груди — і точив їй густінь радості.
На порозі катраги Мокрина спинилась у задумі й повагалась, але цього разу перехрестилась і тоді ввійшла до катраги.
Яким уже спав.
Вона знайшла стару свитку, вкрила собі ноги й тісніш притиснулась до Якима, заплющила очі й прислухалась, як десь жевжіла самітна бджола.
Мокрина намагалася заснути, та сон їй не йшов. Тоді вона стала сіпати Якима, доки той не прокинувся.
Мокрина засипала його якимсь нестримним потоком пристрасних слів. Вона рвала собі руди, й тиснулась до нього, і вчувала, як теплі ноги Якимові пестили їй тіло, як густий волос лоскотав її всю. Вона тихо сміялась і німіла з глибокої пристрасті.
І коли розкривала очі — бачила крізь дірки з темної синяви в небі великі вокаті зірки, що лоскотно-холодним спокоєм, ніби оксамитом, обперізували їй душу, а душа тоді танула, як весняний сніг. Було чутно, як з кущів капали роси, одбиваючи хвилину за хвилиною ночі.
Коли вже проспівали другі півні, Мокрина почула, як хтось важко тупав коло катраги.
Вона зразу подумала, що то дід Кирило прийшов уже на роботу. Але було ще рано.
Вона напружено прислухалась, доки виразно не почула густих обережних кроків.
Хтось крався до катраги.
Вона ще хвилину послухала.
Тоді стала ворушити Якима.
— Якиме, чуєш?
— Га? Що?
— Хтось до телиці.
Яким раптом схопився й вискочив із катраги.
Мокрина лежала зігнувшись, вкрита рудою порваною свитою, але слух у ній увесь ішов за кроками Якима.
Вона чула якісь глухі, але грізні й сварливі голоси.
Хтось до когось присікувався.
Тоді знову хтось важко загупав і ніби впав.
Було чутко харчання та видавлені, захекані звуки.
І раптом дикий зойк, що з розпукою когось благав, — перерізав повітря.
І тоді все стихло.
Коли Мокрина вискочила — зразу їй упало в вічі: тиха, ледве злотава смуга, сиві кущі й сірява пелена ранку, що танула десь на темній брамі тополь.
Вона швидко помітила витолочену плямину на галяві й побігла туди.
Під кущем лежав Яким, якось холодно й самітно зігнувшись.
Мокрина кинулася до нього, припала й злякалася, — розхристані груди були холодні.
А з-під вуса дивилась спокійна усмішка.
— Якиме, чуєш?
Вона безжалісно й нервово термосала його, але голова
Якимові кволо перекочувалась.
Тоді Мокрина, як жадібна самиця, нахилилась до губ, прислухалася, помацала.
І раптом прорізала ліс гострим, безнадійно-розпачливим криком. А яри їй обізвались лунко-хриплим ревом гнівної й зляканої самиці.
Було моторошно й холодно, як завжди вранці.
Мокрина сіла, злякано впилась кудись у далечінь великими очима й заніміла.
Швидко за тим ліс наповнився радісним ранковим співом.
Десь поблизу бовкали солов’ї, витягували довгою ниткою шпаки, з сусіднього байраку журно обізвалася горлиця.
Прийшов дід Кирило, потюпав мовчки коло хати й став цюкати дерева.
І кожен звук його — ніби хтось Мокрині рубав серце.
Із-за шпиля вичесалось сонце, заяснилося, розсипалося рясними бризками — і впало Якимові просто в лице.
Тоді швидко тумани розтанули над байраками.
Із степу долітав жвавий спів Іванів.
На хвилину він затих і розійшовся голосним розтягнутим криком:
— Куди ти, бодай ти здохла!
А тоді знову степ пройнявся тим самим дзвінким хлоп’ячим співом. Звідси, з яру, спів той стихав, а то виростав.
Дійшовши до лісу, Іван надумав заглянути до хати в яру.
В кущах Іван так само голосно виспівував, бавлячись, як десь на луках йому обзивалась луна.
Вийшовши на галявину, він голосно привітався:
— Дорові були, тітко Мокрино!..
— Доров, Івасю!..
— Боже поможи вам!..
Мокрина не обізвалася. Івась не зважив на це й почав далі співати.
— Івасю!.. Не співай так болісно! — глухо сказала Мокрина.
— А що?
— Якима вбито!
Івась помовчав.
— Хе! Як же це так?
Та ніхто не відповів.
Мокрина підвелась. Їй було дивно. Ліс ніби темний став, як осінньої ночі. Коли Мокрина стала йти, земля під нею немов обривалася, й було страшно по ній іти.
1926