Тепер нагнали вони двох сернюків.
Обох вполювали.
— Гарний день маємо сьогодні,— сказав князь,— лови дописують нам.
— Це князівна така щаслива на руку,— говорили ловці півжартом, півповажно. ,
А собаки знову виполошили звірину. Так кількома наворотами. І за кожен раз щастило.
Потім кухарі варили обід із дрібної дичини^ що її теж чимало вполювали.
Гей, та смакував вже всім цей обід, смакував! Навіть Настусі. Ніколи найкращі ласощі не смакували їй так, як цей обід.
По обіді знову були лови. Теж удатні. Як сонце готувалося вже до заходу, був повний віз усякої дичини.
Весело вертали всі, задоволені. Гуторили. Щаслива була Настуся. Довкола себе чула вона, як дружинники згадували її ймення, хвалили її бистре око й витривалість. І мило було їй слухати це.
Уже сонце низько над лісами було, як воротар отворив їм замкові ворота.
В'їхали на подвір'я. Тупіт коней і гуркіт воза викликав із замкових світлиць усіх домашніх.
Вийшли княгиня й старша князівна.
Настуся зіскочила з коня, віддала поводи одному з джурів і побігла до неньки.
— Ну, як там, моя ловкине, багато вполювала ти своїм луком? — спитала княгиня з усмішкою щастя.
— О, ненечко, так гарно було! — відповіла на це Настуся з захватом і кинулася в неньчині обійми.
При вечері князь оповідав княгині про Настусин подвиг. А на княгиненому лиці малювалася радість і гордість. Настуся була така щаслива.
III. ЩО СКЛАЛОСЯ НА ВЕСІЛЛІ КНЯЗІВНИ УЛЯНИ?
Минуло два роки. Засватався до князівни Уляни лицар-красень, князь Михайло Жсславський. Скоро й справили весілля.
Гей, що то за весілля було! Тучне, гучне! Музики з Києва, вина грецькі, мед подільський, а від страв і печив аж столи вгиналися.
А князівна Настуся за першу дружку була. За першого дружбу — князь Семен Слуцький.
Та щось пан дружба дуже за дружкою очима пасе, раз у раз біля неї ввихається, трохи-трохи обов'язків дружби не забуде, а в танцях вже князівни Настусі сливе з рук не випускає, других красунь наче й не бачить.
Та й князівна Настуся карі очі свої наче топить у синяві його очей.
А справді красень був князь Семен. Що, дубчак молодий, рослий та кремезний, а що вітер степовий, буйний та бистрий у танці.
Не скрився цей взаємний порив двох молодих сердець перед досвідченим зором старости весільного, князя Василя Пинського й він сказав із приязною усмішкою:
— Дай, Господи, діждати мені хвилі, що я старостуватиму ще й на весіллі першої дружки й першого дружби!
А князівна Настуся не зашарілася на ці слова навдивовиж всім, а сміло глянула дядькові князеві Василеві в очі й потім перевела зір на князя Семена.
А князь Семен Слуцький увесь наче в небі:
— Дай, Господи! Та не знаю, що скаже на це князівна Настуся?
— Настуся, князівна Мстиславська, не дасть князеві Слуцькому гарбуза, а рушників уже понадбала,— відповіла весело князівна.
— Така вона в мене! — сказав князь Іван на радощах.— Смілива й рішуча завжди й усюди...
— Мабуть, не буде князівна Настуся печі колупати, як старий звичай велить,— зауважив жартом боярин Іван Рогатинський.
— Чого ж би ні! — відповіла Настуся, розсипаючи перловий сміх.— Я по батечкові з Ольгердового роду, а правило литовських князів: "Ми старини не рухаємо!" І я не зневажатиму старини. Каже старий звичай колупати піч, то й колупатиму.
— Й очі соромливо треба опустити! — говорив дальше Іван Рогатинський.
— Той спущу,— сміялася князівна,— а вас, дядечку, попрошу, щоби ви мене навчили цих звичаїв. Та чи там у вас, у Рогатині, такі самі сватальні звичаї, як у нас у Мстиславі?
— Знаю я, князівно Настусю, й наші рогатинські й ваші мстислав-ські звичаї,— відповів боярин.
— То й я прохатиму запізнати мене з ними, щоб я не спроневі-рилася правилу литовських князів і несвідомо не виступила проти звичаїв,— говорила князівна Настуся.
А Василь, князь Пинський, сказав до Семена, князя Слуцького:
— Ну, князю Семене, посилай сватів та проси мене в старости! А скоро, бо я вже старий, готов не діждатися весілля, йк відкладатимеш.
— Я на крилах радий із сватами прилинути! — відповів князь Семен.— Тільки уряд дружби скину зі себе, зараз тебе, князю, на свата прошу, а потім на весільного старосту.
— Так, то люблю! — сказав князь Василь.— Випиймо ж за здоров'я нових молодих! Многая літа князеві Слуцькому й судженій його князівні Мстиславській Настусі.
— Многая літа, многая літа! — загриміли гості, піднявши в гору чаші з перлистим грецьким вином.
Веселощі, радощі, співи лунали навкруги. Розбавлені весільні гості ввихалися, гаморили. Молодь поринала всією душею в танцях, а старощі, що чоловіки, то при чарках і чашах про справи всякі розправляли, а що жіноцтво, то теж між собою словами перекидалися та на вид розбавленої молоді молодощі свої згадували.
У молодої й сум, і радість на переміну йшли — чому, сама сказати б не вміла. Бо гарний і зі славного роду був молодий, тай лицар над лицарі. І горда була князівна Уляна з лицаря свого, й щаслива, що її вибрав за дружину собі, але й сумно було їй, що прийдеться кидати батька, неньку, рідний дім, сторони рЦні та іти в чужі сторони між людей чужих. Хоч і кажуть, що Волинь, де добра князів Жеславських> куди краща й привітніша.
Але зате князівна Настуся вся аж сяє радощами. У. її розумній головці снуються вже картини гарної, чарівної майбутності при боці Любого чоловіка — сокола ясного, князя Слуцького Семеш.
Гуло, шуміло на пишному замкові князів Мстиславських цілісінький тиждень. Бавилися князі, бавилися бояри, бавилася шляхта, веселилася я служба княжа, й піддані княжі. По всіх княжих землях роз-возили княжі тивуни мед і пиво, звільняли на весь тиждень від робіт на княжих землях, а то й від частини данини.
Тиждень цілісінький тривало весілля, тиждень цілісінький шуміла радість, тиждень цілісінький лунало по всіх посілостях:
— Нехай живе княгиня Уляна з Мстиславських_ і князь Михайло Жеславський!
А потім поволі стзли роз'їздитися.
І поволі життя на Мстиславському замкові прибирало давний вигляд.
Хороми замку пустіли, люди на замку ставали до звичайної праці. Останніми виїжджали молодята.
Гей, що було плачу й зітхань! Мати, хоч і як старалася, не в силі була здержати сліз, а князівна, чи то пак тепер уже княгиня Уляна
Жеславська, й не старалася,здержувати сліз. Плакала й нянька, старенька Оксана, ба, навіть отець Алімпій, учитель обоїх князівен, мав очі вогкі від сліз.
Князь батькб держався наче, але теж був якийсь не свій,
— Тепер тільки ти зостала мені, доню! — сказала княгиня-мати до князівни Настусі, як поїзд із молодятами рушив на замкові ворота.
А князівна Настуся нічого не відповіла. Подумала:
— Бідна ненечко! Ой, скоро чвже й остання твоя пташечка вилетить із гніздечка твого за своїм сЬколом ясним. Зостанеш сама-самі-сінька в цьому понурому замкові, ти, що так сонце любиш...
Не дово тривало — прилинув сокіл ясний по пташку свою.
Приїхав князь Василь Пинський і боярин Іван Рогатинський із молодим князем Семеном Слуцьким у свати, руки князівни Настусі для князя Семена прохати.
Забилося серце в княгині матері, здогадалася сердешна, чого вони приїхали. Ой, здогадалася! Ба, ні, пізнала, бо ж приїхали всі три на білих конях, гарно прибраних, із хоруговцями в руках, із знаменами князів Слуцьких, як звичай велів.
— Свати до моєї Настусі! — подумала, й на лиці її й гордість відбилася, бо припав до вподоби князь Семен, і тривога.
— Заберуть у мене останню розрадоньку мою.
Забилося серденько й у князівни Настусеньки та радісно так, так уже радісно, що й не описати!
Так радіє пташка, коли їй із клітки на волю вирватись удасться й до свого, до власного гніздечка полинути. Так радісно купає вона крилечка в сонечку ясному й щебече, щебече...
Чи ж ти, князівно Настусю, тут у батечка та в ненечки в неволі була, мов пташка в клітці? Чи ж не виповняли батечко й ненечка кожнісінького бажання, коли ти тільки прохала чого-небудь, чи ж не була ти для них, батьків твоїх, їх ясочкою ясною?!
І добре було в батьків, і всі бажання сповняли, але ж треба було прохати. А я, князівна Настуся Мстиславська, хочу власну волю мати, сама панею своїх бажань бути, сама свої бажання виконувати могти!
Гей, князівно, чи не жаль тобі ненечки й батечка самих-самісіньких зоставляти?!
Немає часу тепер про це думати, не пора. Тепер радощі, ясні радощі! Пташка радіє, впивається сонечком ясним! Пташка, що готова вилетіти з клітки.
IV. ПРИЇХАЛИ СВАТИ
Всі три князі враз із дружиною вже на подвір'ї замковому. Із коней ізсідають, у хороми йдуть. Уже під дверми вітальні.
А тим часом у хаті мала метушня. Служба готовить усе для зустрічі ' старостів.
Миттю й стіл застелили, й хліб святий на столі на покутті поклали.
А служебні панянки князівну Настусю прибирають, усе, що треба, готовлять: і рушники пишно мережані, й хустку дорогу шовкову, і золотий піднос заграничної роботи.
Застукали тричі старости шаблями в двері. А вдруге знов тричі, й утретє так само.
Аж як втретє застукали, тоді князь Іван:
— Коли добрі люди та зі словом добрим, то просимо в світлицю!— сказав князь і сів за столом на ослоні, засланому старинним грецьким килимом, а біля нього княгиня.
Увійшли старости в світлицю. У князя Василя білий хліб у руках. Князь Семен затримався біля дверей. І поклонилися старости образам святим, а потім князеві і княгині.
І питає князь Іван:
— Хто ви й відкіля та за чим вас Господь привів у наші пороги? От і став князь Василь законні речі говорити:
— Князю-батьку, й ти, княгине-мати, дозвольте перш за все поклонитися вам, а потім не відмовтеся, будь ласка, вислухати нас. Коли буде вам наше не влад, то ми зі своїм підемо назад. А що ми люди чесні й без лихої науки, то ось вам хліб святий у руки.
Князь Іван узяв хліб, поцілував його, поклав на столі біля свого хліба та сказав:
— Хліб святий приймаємо, а вас послухаємо. А вас, панове подорожні, просимо сідати, щоб усяке добро сідало, й прохаємо сказати, відкіля приходите, з якого царства, з якого государства?
Тоді князь Василь:
— Ми люди німецькі, ловці молодецькі, йдемо зі землі турецької. Ось ми з нашим князем-соколом пустилися на лови. А сокіл зобачив соколицю, хотів її спіймати й пустився доганяти. Трохи, трохи не дігнав та нараз із очей потеряв. Соколиця пропала, мов під воду упала.