Але звідки цей рятунок мав прийти, вона ніяк не знала...
Чекала й вірила...
А ластівочкащебетушка полинула аж ген під вікно Сусів і під стріхою їх хати гніздечко собі виліпила.
Як тільки побачила Іванка, й защебетала:
– Ти в дорогу вибирайся, рятуй сестру і брата, ні хвилиночки не гайся, бо пропаде рід і хата.
Слухав Іванко цього щебету день у день і така туга оповила його душу, що він ніде спокою не міг знайти. Чах у всіх навиду...
Зажурилися батько і мати: одна дитина в хаті, та й вона чахне, в'яне...
І питають у сина батько і мати:
– Що з тобою, Іванку? Ти ж зовсім змарнів, нездужаєш?
А він:
– Ні, ненечко! Ні, батечку! Я здоровесенький...
Батько й ненька журилися і не знали причини.
Тільки старий дід угадав:
– Ти, Іванчику, тужиш за братом та сестрою?
– Так, дідусю! – відповів він і оповів дідусеві про те, що ластівка день у день щебече йому послухати її та піти шукати брата.
– Ластівка – добрий посол. Тобі, Іванчику, треба послухати її та і йти шукати сестру і брата.
Зрадів Іванчик, мов знов на світ народився.
– Я, дідусю, давно пішов би уже. Але не маю відваги сказати батькам цього. Боюся, що відмовлять мені, не дозволять піти шукати брата й Оленку. Може б ви, дідусю, заступились за мене, сказали своє слово... Батько та ненька вже послухають вас.
– Добре, Іванку, скажу.
Став старий Артем умовляти сина й невістку:
– Коли хочете, щоб ваш син був здоров і щасливий, відпустіть його шукати Оленку і Хведірка. Не відпустите, він з туги пропаде.
Батько й мати зразу й слухати не хотіли. Найдовше опиралася мати...
– Один він зостався у нас і цей пропаде... – говорила вона.
– Сяк чи так пропаде, – відповідав дідусь твердо. – Коли піде, то все ж може ще повернутися, брата й сестру привести. Ніхто не знає, що кому доля судила. Ластівочка – добрий посол, неправди вона не щебече...
– Може й ваша правда, батьку, – сказала нарешті невістка. – Нехай уже буде повашому, хай іде...
І вже не затримала сина у хаті.
Пішов Іванчик. І така сама доля зустріла його. Упав він без пам'яті на мідяному тоці. Там і залишило його чудовисько біля Хведірка... – "Лежіть тут обидва до судувіку", – сказало воно з презирством. І пішло у свій замок над Оленкою знущатися.
Сумує Оленка, тужить та віри не втрачає... Тільки й відради, що ластівочка прилетить і щебече... За її щебетом дівчина, мов забуває на хвилину своє горе. Терпить і вірить...
IIІ.
НАРОДЖЕННЯ КОТИГОРОШКА
Журився батько, плакала мати по втраті всіх дітей. Сумно стало у хаті Сусів. Тільки дід Артем не втрачав віри. Все, бувало, він потішає сина й невістку:
– Не плачте, не журіться, бог дасть, повернуться наші діти.
То Семен і Ярина зразу дідові нічого не відповідали, а потім, коли дід не кидав потішати їх, сказав Семен:
– Ех, тату, дали б ви спокій із своїми надіями! А то може б я і Ярина й забули вже про дітей та й легше стало б, а ви все пригадуєте нам їх, що вже ніколи не повернуться – пропали...
Тоді старий докоряв синові і невістці:
– Я знаю, ви раді б забути дітей, щоб спокійно жити. Але я, старий, ваше сумління, не даю вам забути про це...
Забагато цього було вже Семенові й він обурювався на старого батька:
– Що ви, тату, хіба ми винні, що наші діти пропали, хіба ми їх посилали на загибель?
Тут вмішалася і Ярина:
– Коли хто винен, то хіба ви, татуню, бо через вас пішов і Хведірко, й Іванко. Ви ж намовляли їх, щоб ішли шукати Оленку.
Боляче було від таких докорів старому Артемові, але він не гнівався на невістку. Знав, що вона говорить це не зі злоби, а з жалю за дітьми...
І відповідав дід:
– А я таки певний, що діти повернуться живі та здорові.
Син і невістка, зрештою, вже й перестали слухати такого базікання.
– Здитинів уже старий і теревені плете! Шкода й слухати, – говорить, бувало, на це все Ярина.
Аж раз якось, було це в самісінькі жнива, Ярина жала пшеницю. Жала й поклала серп та й пішла до джерела води напитися.
Зачерпнула вона жменями води, аж зирк, а в долоні зернятко гороху. Ярина випила воду, а горошинку кинула на землю. Коли дивиться, а горошок поперед неї скаче, котиться...
Це здивувало її. Але вона не дуже звертала на це увагу і знов взялася до роботи, жала серпом пшеницю...
Коли вже скінчили жати, сплели вінок із колосків пшениці і з співом повертались додому... Аж дивиться Ярина, а той самісінький горошок усе котиться поперед неї... А понад нею півкругами ластівочка в'ється й щебече раз у раз:
– З'їж горошинку, з'їж горошинку!
Ярина без надуми схопила горошинку і проковтнула.
А вночі мала сон. З'явилися їй усі трійко дітей: і Оленка, й Хведірко, й Іванко. Оленка десь, ніби, каже до неї:
– Мамо, не забороняйте Котигорошкові визволяти нас із неволі.
Вранці тільки прокинулась Ярина, розповіла дідові Артемові все: і про горошок, що котився, й про ластівку, що щебетала, й про сон свій дивний. А дід Артем вислухав усе й каже: "Я так думаю, що в тебе народиться син, якому доля судила визволити твоїх старших дітей".
Слова діда Артема збулися. В Ярини згодом народився син. За порадою діда, назвали його Котигорошком. Гарний удався хлопець! Зразу можна було пізнати, що виросте з нього здоровий, ставний та дужий юнак. Ізмалечку вже любив він пробувати силу. Ще малим був, а вже підносив такі тягарі, що й дорослому були не під силу. Підняти величезні колодище для нього було ніщо. Так само перекинути повний віз снопів було для нього іграшкою.
А ріс, мов на дріжджах... Ще йому й десяти років не минуло, як він уже всіх парубків перегнав ростом... І боялися його вже тоді. Раділи батьки сином і на думку їм не спадало, що доведеться і з цим сином попрощатися.
Мати наче забула про свій сон, а батькові за роботою ніколи було думати про це. Не забув тільки старий Артем! Він часто оповідав Котигорошкові про його сестру та братів, що пропали, про його дивне народження й про те, що снилося матері після того, коли вона проковтнула горошок.
– Я мушу, я мушу визволити їх!
В діда горіли очі жаром гордості.
– Буде з нього лицар над лицарі, – думав старий.
ІV.
КОТИГОРОШОК ВИБИРАЄТЬСЯ ШУКАТИ СЕСТРУ ТА БРАТІВ
Аж прийшов і його час.
Котигорошок поклонився батькові в ноги і каже:
– Батечку, підіть до коваля, нехай викує мені сильну залізну булаву.
– А нащо тобі, сину, такої булави? – питає батько.
– Дивно, що ви, батьку, не здогадуєтесь. Прийшов мій час і я мушу йти визволяти Оленку, Хведірка та Іванка. А без зброї хіба хто йде на бої? Ця булава буде моєю зброєю.
Послухав батько сина, пішов до коваля. Коваль викував булаву: важку та міцну. Звичайно, як залізна булава. А Котигорошкові чогось не дуже припала вона до вподоби. Узяв він булаву й вийшов на чисте поле, розмахнувся і як кине булавою вгору. Тільки зашуміло. Аж понад хмари полетіла вона. Полетіла й нема. Котигорошок ходить по полі й чекає, щоб булава впала йому назад у руки. Чекав, чекав він так не годину, не дві, а цілого пів дня. Нарешті почув шум. Булава почала повільно падати. А Котигорошок підставив мізинця. Булава впала на палець і – всі аж ахнули з дива: булава переломилася на пальці на двоє. Віддав Котигорошок переламану булаву батькові й каже: 41
– Поверніть її ковалеві! Скажіть, що ні до чого вона! На мойому мізинцю зламалася. Нехай викує сталеву...
Приніс батько сталеву. Як пустить її Котигорошок, то полетіла вгору генген понад хмари. Пустив він її раннім ранком, а щойно під вечір впала вона назад. Котигорошок знов підставив мізинця й булава впала. І не зламалася вже, тільки зігнулася. Тоді вже Котигорошок сам пішов до коваля й каже:
– Непридатна мені й ваша сталева булава. Викуйте мені мосяжну.
Три дні кував коваль і викував булаву на славу. Блискучу та важку. Але Котигорошкові вона була легка, мов пір'їнка. Кинув він її вгору зранку та й не чекав. Пішов батькові допомагати в роботі. Пішов спокійно і ввечері спати. Аж на другий день під полудне почули всі страшенний шум. Наче б ціла зграя орлів летіла. Щойно тоді вийшов Котигорошок, підставив мізинця і жде. Ще довгенько чекав, поки булава гупнула на його палець. І знов ахнули всі з дива. Булава вже не зігнулася.
– Добра буде, – сказав Котигорошок. – Тепер можна йти в світ.
Радий та веселий узяв він булаву й пішов до хати.
– Батьку, ненько! Благословіть мене в дорогу.
Мати в плач, а батько голову звісив.
– Ти вже, сину, четвертий із наших дітей ідеш у світ, коли пропадеш, то з тобою пропаде вже остання наша надія.
– Батьку, нене! Я мушу йти! Мене кличе внутрішній голос, сумління моє! А це важніше за все. Я йду!
Тут вмішався й дід Артем:
– Не спиняйте Котигорошка! Чи ви думаєте, що коли його не пустите, то збережете для себе? Ніколи. Із туги він зів'яне вам, мов та квітка без роси...
А Котигорошок: "Не журіться, батьку, мати, я певний, що визволю й сестру, і братів. Те, що моїм братам не вдалося, мені напевно вдасться. У братів була добра воля, та не було ні віри, ні витримки. А без цього ніщо не вдається".
Що ж було робити батькові та матері? Пустили сина. Мати поклала синові харчів у торбину й він попрощався.
– Нехай тобі щастить у всьому! – виряджали його батько та мати. – А скоро повертайся додому!
– Повернеться, повернеться! – запевняв твердо дід Артем.
V.
ЗУСТРІЧ І ДВОБІЙ КОТИГОРОШКА З ЛИХИМ
Іде, іде Котигорошок, аж і ліс перед ним. А на першій деревині на гілці ластівочка сидить. Як побачила вона Котигорошка, миттю злетіла, стала кружляти над ним і щебетати:
– Хватай Лихого, хватай Лихого за бороду!
– Ага, – думає собі Котигорошок, – значить, сестра і брати у якогось Лихого в неволі.
А вголос каже до неї:
– Ластівочко, добра пташко, покажи мені дорогу, щоб знайти братів, сестричку та й проклятого Лихого.
Ластівочка стрілою понеслася попереду Котигорошка. А він за нею та за нею...
Так зайшов аж на роздоріжжя в лісі. Тут ластівочка десь зникла. Станув Котигорошок і задумався.
– Куди мені тепер іти?...
Аж чує, з дерева щось наче озивається до нього, питає щось... Глядить Котигорошок угору, а там на дереві чудовисько: кудлате з ніг до голови, вуха й ніс величезні, очі маленькі та меткі, а борода, довга, довга – вп'ятеро така, як чудовисько.
Чудовисько вчепилося хвостякою за гілляку й так зависло в повітрі. Гойдається на гілляці й питає в Котигорошка:
– А ти куди, небоже? Чи не шукаєш ти когось?
– Я тобі не небіж! – відповів юнак.