Спочив би краще.
— А хоч би й учитися, то й тут міг би; все краще — на свіжім повітрі,— підхопила Олександра Василівна.
— Може, буде й так, мамо, я подумаю. Вернулася Ганя і сіла в крісло-гойдалку:
— Ну, най вже й я покейфую. Василю, дай мені ягід. Чай потім. Мамо, а чом же ви не їсте?
— Буду ще, буду. Ось приготую все...
— Старенька, і мені чаю,— присів до столу Петро Михайлович.— Ай шумить той самовар, бодай його шуміло. Такий дисонанс робить. Накрий його добре, Шуро, щоб замовкнув.
На столі вже стояло кілька склянок чаю, налиті хазяйською рукою Олександри Василівни, і пара від них легко й хутко підіймалася в повітря. Гірки криваво-червоних ягід височіли привабно на білій скатерці.
Потрохи затихав спів самовару... ще кілька останніх уривчатих згуків — і стало тихо.
Впивали всі свіже повітря повними грудьми й мовчали.
І тиша вечірня запанувала над ними, виповняючи душі ясним почуттям. З напівтемної глибини плив ніжний, мрійний сум соловейка і навівав невиразні, таємничі бажання; хотілося відірватися від життя, хоч на хвилю піднятися над ним; здавалося, немов душа відділяється від тіла, летить і зливається з безконечністю.
Молодик, який щойно опинився якраз над балконом і лив на нього і на головну стежку саду свої холодні промені, освітив раптом високу постать мужчини.
— Лев,— скрикнула радісно Ганя.
— Але чому ж звідти? з саду? Хіба на човні їздив? — пробурмотіла Олександра Василівна.
Вже з кімнати, обійшовши кругом, входив на балкон високий молодий чоловік. Зігнутий, дуже блідий.
— Нарешті! А ми вже турбувалися,— в один голос вимовили старі.— Звідки? Чому від Дніпра?
— Звідки? — втомлено протягнув Лев.— Справді, хочете знати звідки? — спитав він, обводячи всіх померклим поглядом синіх очей.— 3 Лисої гори... а чому від Дніпра? В саду походив трохи...
Ганя, яка була підвелася назустріч чоловікові, знов відкинулась в крісло. Старі злякано переглянулися. Василь підвівся і наче хотів щось спитати, але, роздумавши, відійшов в куток балкона.
Опам'ятавшись, Ганя встала, тихенько підійшла до чоловіка і обхопила його голову.
— Левку...
— Ганнусю, добривечір. А все-таки — яз Лисої гори. Там, знаєш, ми людей вішали. І аж вісім, знаєте,— додав він, обводячи всіх очима, які враз заблищали синіми вогниками,— аж вісім душ за одну хвилину. Ха!
Він хитався, весь блідий, з розширеними очима. Ганя стояла проти непорушна.
— Сядьте, заспокойтеся,— стурбовано просила Олександра Василівна.
— Я не впаду, не бійтеся. Може, думаєте, що я п'яний? Ні, я нічого не пив, хоч, може б, то й краще було випити. Ось товариш, який трохи раніше був присутнім при повішенні п'ятьох чоловік, цілий тиждень пив і мало не здурів. І все казав він мені, що не мають права нас — кандидатів — посилати на сі церемонії панове прокурори, замість того щоб іти самим. Та хіба ж не все рівно, чи кандидатами ми се побачимо, чи прокурорами?
— Я не п'яний, Ганнусю,— тихим, благаючим голоском казав він далі.— Тільки я не знаю, як же жити?
Але Ганя не відповідала. Стояла поруч і тільки пильно вдивлялася в нього.
Озвалася знов Олександра Василівна.
— Справді, ви дуже стурбовані; ще захоруєте... Сідайте, чаю випийте!
— Сяду. А чаю не хочу... О, і полуниці тут; се, мабуть, для мене. Як то добре: приходить чоловік з Лисої гори, а дома його чекає чай і чудові полуниці... До-ма,— простягнув він і казав далі задумано, немов зосереджуючись в самім собі: — Все се гіпнози — і сі ягоди, і се крісло-гойдалка, і се гарне помешкання, і конфітура; все се забирає власть нам нами, панує над нами. Тільки закоштуєш всього сього і не хочеться вже його втеряти, а навпаки, хочеться побільшити всі сі приємності, закріпити їх за собою, хочеться забезпечити собі сите життя за допомогою 20-го числа 2. Розуміється, платонічно ми співчуваємо нещасним, жаліємо тих, хто мерзне й голодає, хто вмирає з голоду...
Замовкнув, закашлявшись від хвилювання.
Ганя стояла проти нього, впивалася в нього очима, ловила його слова, такі незвичайні для її спокійного, розсудливого Льва. Олександра Василівна розтеряно шептала щось чоловікові, безпомічно розводячи руками, а Василь дивився в сад, повернувшись спиною до всіх. Петро Михайлович неуважно слухав жінку, в задумі схиливши голову.
— Щойно я бачив людей перед лицем їх смерті,— глухо, уривчато казав Лев далі.— Страшно мені було з ними! Ось бачиш їх, вони живі, дивляться на тебе — і за хвилину їх чекає небуття. Воно завжди стоїть за нами, як чорна безодня, що готова кожної хвилі поглинути нас — але ми не бачимо її і не мучимося; вона підкрадається і зненацька вхоплює свою жертву. А там... ті... безодня була перед ними — вони її почували; вони знали, що ось зараз вона їх бере — невблаганна, неминуча... А, як страшно! І вони мовчки дивилися їй в вічі, сій чорній безодні. Хвилина ще — і кінець. Ні одного... Тихо, таємничо, страшно. Де вони? Невже навіть те мізерне, напівголодне життя було для них надто вже добрим і вони не варті були його? І здалося мені, що всі, зариті там, в тій горі, підвели свої голови і спитали: "Чому?"
А ми сидимо тут на балконі, в гарнім саду, п'ємо чай з конфітурами, смакуємо полуниці. Та й все життя наше живемо ми наче на балконі. Тікаємо від землі, шукаємо свіжого гарного повітря, спокою, коли земля обливається кров'ю. Живемо на балконі, в повітрі, без всякого грунту під ногами; тікаємо від тих, що живуть нанизу, в болоті, щоб не бачити їх, щоб не чути їх; тікаємо...
І такі ми грубошкірі, такі заскорузлі в своїх почуттях, що треба тільки надзвичайного випадку, щоб ми раптом відчули ненормальність свого балконного життя і свій глибокий зв'язок з тими, що живуть в смороді й болоті. Ось я готувався бути слідователем, а може; й прокурором — хто знає?
Він замовкнув і схилив голову; обхопив її — гарячу — обома руками і тиснув, тиснув.
В глибоку, напружену тишу врізався крик дитини: мала Галочка кликала свою маму.
А Ганя не чула. Була захоплена. Не порушилась. Все вдивлялася в чоловіка великими очима.
Олександра Василівна вийшла на крик дитини: підвівся за нею було і Петро Михайлович, але зараз же знов сів. Василь нервово підійшов до столу, відпив трохи чаю з своєї склянки, машинально взяв в жменю ягід, але, опинившися в своїм кутку, викинув їх всі в сад.
— Левку, але ж ти можеш вийти з суду і взятися за адвокатуру,— тихо вимовила Ганя, присовуючись ще ближче до чоловіка.
— Вийти... розуміється вийти,— наче відповідаючи самому собі на свою думку, задумано й сумно казав він далі.— Я вже думав про се, коли йшов сюди, і думав, що се вже вихід... Але... Хіба від того кому легше жити буде... Від того не голодатимуть люди?
Добре! Буду я обороняти, замість того щоб засуджувати або бути присутнім при смерті засуджених... І коли їх після моєї оборони все-таки поведуть на смерть, я, може, піду на свій балкон пити чай та їсти ягоди. Я знатиму, що там вмирають вони, але я сього не бачитиму.
Нема що казати — се краще... але чи не найчистіший егоїзм буде тоді говорити в мені? Що ж, не я їх судив, не я буду дивитися на страту їх... я навіть боронив. Що ж я можу ще зробити?
Знаю я, адвокатура — ліберальна професія. Але кому від того легше буде, коли я не слідователем буду, а адвокатом? — Сумно і безнадійно розляглися останні слова і увірвалися...
Він схопився і, хвилюючись, заходив по балконі. Який час панувало цілковите мовчання.
— Ганнусю, моя гарна Ганнусю! — нагло зупинившись перед жінкою, ніжно мовив Лев.— Пам'ятаєш, ти колись мені казала, як би ти хотіла жити, казала, що ми не маємо права на спокійне, сите життя, коли більшість голодає, і т. д. Я завжди скептично відносився до твоїх слів, легковірно покладаючи, що від мого голодування голодні не будуть ситими. І ось, знаєш, йшов я тепер і думав і зрозумів, як і що треба зробити.
Сині вогники замихтіли йому в очах.
—Треба покинути се все й піти з балкон а... драбинка така є... І щаблі її: віра, любов, праця, відвага...
І в мить вогники погасли. Тінь лягла на лице.
— Тільки ось що: се я радше зрозумів, ніж відчув. Не можу я так жити — се я відчуваю; знаю — є вихід. Проте страшно мені: а що як дуже вже ми загіпнотизовані привабністю вигідного спокійного життя? Скажи мені, Ганнусю, що ти думаєш? Так мені тяжко, так все закрутилося в голові, так палає вона! Та ще мій вічний скептицизм до всього і до себе! Скажи, скажи, кохана, що ми ж можемо без жалю лишити всі сі дрібні вигоди і грубі приємності життя! Що ми маємо силу ступити на драбинку, щоб втекти звідси — бо чи невже ж на балконі нам жити довіку?! Скажи; може, голова моя перестане палати, може, легше мені стане!..
Несподівано перервав його дитячий плач, голосний, різкий. І зараз же по нім почувся голос Олександри Василівни: "Ганю, Ганю".
Ганя стрепенулася, витягла в чоловіка свої руки які він з благанням стискав, і вибігла в хату. За кілька хвилин дитина замовкла.
І якось дуже тихо стало на балконі. Батько й син непорушно сиділи, немов застигли. Лев, змучений, впав на стільця і, дивлячись в сад, про щось напружено думав.
Довго-довго не верталася Ганя. Непомітно вже вийшов Василь, а за ним і Петро Михайлович. А Лев все сидів, всё вдивлявся в темну глибінь саду.
Місяць високо плив і холодним, блідим промінням освітлював балкон, крісло-гойдалку, самовар, недопиті склянки чаю і пишні високі купки червоних, сочистих ягід.
Київ. 1909