До такої душі треба доторкатися обережно.
— Швидко, Нюрочко, зав'яне, мабуть, ота квітка? Швидко? Правда ж, радосте моя?
А вона й слова не сказала: мовчала і пильно йому в очі дивилася.
* * *
Так говорити мала право дівчина поетові і спитати так мав він право, бо вечори в дівочій світличці, на четвертому поверхові дому, заселеного шкільною молоддю, перетворилися для поета в моменти найбуйнішого розцвіту його душі, в хвилини прощального напруження всіх молодих струн душі.
" Як же се сталося так, пане агрономе, пане "упевцений" агрономе?
А так, дуже просто, надто просто... Як і В людей... Се, пане агрономе, сталося тоді, коли поет сидів в Нюриній світлиці годину-другу, сидів, зрідка озивався яким словом, а більше мовчав. Сестра десь до театру пішЦіа з чорнявим політехніком, що видумує якусь нову машину і раз у раз несе з собою сміх, рух і життя. Нюра оповідала поетові про містечко над Дунаєм, де живуть її батьки. Вона говорила, що ненавидить оті глиняні хатки з низькою стелею в батьківському домі, бо там тісно, душить низька стеля; через те войа й подалась сюди, до великого міста влитись, насилу випросилась... Розказувала вона, що там у містечку стоїть серед базару високий стовп, а на іньому ліхтар удень гойдається собі повільно, а ввечері гордо-неприступно осяває скілька ступнів майдану, і тоді се єдине ясне місце, а кругом — пітьма чорна, як могила, і життя — як могила.
Поет слухав, мовчав. Так краще сидіти мовчки, аби тільки лилися без краю оті прехороші слова. Говори, говори, радосте! Говори, може, забуду, що швидко минуться отсі одві-дини, а тоді буде пустка в душі, буде пустка-хатина в чужих душі моїй людей, що звуться родичами, найближчими, найдорожчими...
Дівчина замовкла.
— Мовчите? Цілісінький вечір мовчите. То й я мовчатиму! І слова не скажу.
Сіла, принишкла, зобгалась, як і нема її,— і тільки білі тонкі пальці рук лежать на колінах і виразно здригаються.
Узяв ті пальчики поет, притулився до них устами.
— Холодна рука?
— Гаряче серце...
Щось каменем душу облягло поетові.
— Хороший мій, чого ви такий якийсь?..
— Ех...
— Ну, чого?
Нюта подивилась йому в очі, довго, пильно, а він— ще гладив їй білу руку. Тоді дівчина сама обняла його шию руками і пахуче волосся вдарило в лице поетові. Він цілував ароматні темні коси, біле чоло, гарячі губи.
— Гадючка? — озвалась дівчина згодом.
— Хороша моя...
— Тепер не будеш сумувати?
— Не знаю. Тепер мені страшно. Що далі буде, Нюроч-ко? В тебе агроном, у мене жінка.
— У твоєї жінки симпатичні очі.
— У моєї жінки нема до мене любові...
— А... що там... Що буде,^побачимо, а тепер сядь, ну, сядь ближче.
— Ні, я піду.
— Я прошу... Побудь зо мною. Не йди, не йди!
Нюта сама не своя, зваблива, грішна, обнімала поета, садовила коло себе.
— Ні, ні, таки піду. —Я не можу зоставатись, щастя моє. І не зостався.
Поет дбав про святощі тієї любові, святинею взивав оте палахкотіння крові молодої. Поетичний білявий дурень з кучерявою головою!
Не зостався одного вечора, не зостався й другого; не схотів оставатись, поки не знатиме певно, що— піде з Нютою поруч у житті. Почав говорити, що візьме розлуку з жінкою, аби тільки Нюрочка любила його, аби тільки...
— Любитимеш?
А вона мовчить, а потім пригорне:
— Дурненький!
Та й тільки. А в те, що буде далі, заглядати не хоче, сердиться навіть, коли він зведе розмову на будучину.
Одного дня обідали разом у столовці, а по обіді не розлучились до самого вечора.
.— Будемо довго гуляти, сьогодні наш день.
— А агроном? Розгнівалась.
— Що агроном? Агроном агрономом, а я сама собі належу.
— Не буду більше...
І пішли ходити. Незабаром побачили агронома. Він їхав на велосипеді, добре бачив їх, а тим часом удавав, ніби не примічає. Поет навмисне бголос сміявся, просто в лице агрономові посилав свій сміх; бесело було.
Йшли коло старого костьолу. Зайшли. Посідали в кутку.
В костьолі повно солдатів. Був піст — і ксьондз сповідав їх, щось там таке говорив до них, а далі усі разом — і ксьондз, і солдати, і якісь баби побожні,— співали. Темні високі стіни суворо поглядали на все оте каяття, навівали думку про смерть, старість, про холодні грудки землі, що вдарять у віко домовини і придавлять груди кожному: Нюрі, агрономові, поетові, ксьондзові... ' Нюра чогось так дивилась на поета, як на дитину.
— Чого ти так дивишся?
— Так собі. Надивитись хочу. Знаєш, у тебе в очах видко всю душу.
— А яка ж вона?
— Так собі... твоя душа. А помовчавши додала:
— Спасибі тобі,— і стиснула йому руку.
— За що, Нюрочко?
— За те, що ти до мене такий... А я не така, як ти думаєш. Ти знаєш, я Аріадна. Читав у Чехова? 2
— Давно колись. Не пам'ятаю.
— Перебиті-ай. Я. справді Аріадна...
З костьолу пішли на кінець города. Вийшли на таке місце, де ніколи не були. Людей не видко. Посідали на лавочці, над кручею, за якою ген-ген синіє центр города.
Оповивав землю вечір, такий вечір, коли вже чути весну, а зима ще не хоче уступитись і засотує на ніч струмочки тонісінькою кригою.
Не було слів, а говорити хотілося довго, багато.
Сиділося б так бог зна доки, та треба було йти, бо сього вечора Нюрина сестра їхала додому.
Повставали, пішли. Попрощались.
ф ф *
А другого дня поет перечитав "Аріадну", запротестував, що Нюта не така, і побіг сказати се їй. Довго ждав, не прийшла в столовку, де раз у раз обідала. Вийшов звідтіля, а йому подають записку:
"Дорогий! Не ждіть, не шукайте мене. Виїду на якийсь час. Таке зо мною робиться, що треба побути на самоті, подумати".
Як? А Нюта казала ж, що так ніколи не зробить, а просто в вічі скаже правду. Агрономова робота!
Побачити її захотілося божевільно і божевільна думка опанувала усією істотою:
— Я побачу її. Побачу і попрощаюсь. Так же вмовились?! Треба ж просто в вічі глянути, "іди своїм шляхом, бо не твоя" — сказати. Так же вмовились! Розлучитись, але приятелями...
Хотілось найближчому другові пожалітись — і поет пішов до Долотова.
* * *
Долотов сам пішов до чудної дівчини з-над синього моря, бачив її, передав листа, в якому поет вимагав умовленого прощання.
Не вийшло з того нічого.
Долотов бачив Нюту бліду, з страшними очима, а за її спиною якусь солідну постать з червоним лицем.
— Мабуть, агроном, хоч я його й не знаю зовсім.
Уночі поет з Долотовим був на вокзалі. Щось проказувало йому, що агроном, напевно, випровадить дівчину з міста.
— Я таки попрощаюсь... таки доведу агрономові, що попрощаюсь,— стояв на свойому поет. Промайнула знайома сухорлява постать, а поруч неї огрядний агроном.
Поет за ними. Ввійшов у вагон і несподівано став перед Нютою. Вона не сподівалась, затрусилась і безпомічно поводила очима то на поета, то на агронома.
Агроном заступив дорогу.
— Я не до вас. Я маю сказати панні два слова.
— Ні, тепер я з вами буду розмовляти,— перейшов агроном на офіціальний тон.
— А я з вами не маю ніякої охоти розмовляти.
— Побачимо!
— Побачимо...
Поет повернувся, вийшов з вагона і взяв квитка до першої великої станції. В очах йому все стояло бліде обличчя
Нюти.. Поїзд рушив. Поїхав в тому ж поїзді і Долотов. З вікна вони бачили, як агроном, лишившись на пероні, лихими очима шукав свого супротивника і не находив. Поетові захотілось сміятись: він переміг.
— А що? Таки попрощаюсь. І попрощався.
* * *
Як проїхали кілька станцій, він увійшов до вагона, де сиділа Нюта. Вона сиділа так, що була до поета спиною, але відразу почула його присутність і озирнулась. Очі такі, як і були... тільки заплакані.
— Я знала, що ти прийдеш.
І дівчина заговорила про те, що агроном не дав їй навіть озватись на поетів лист, стеріг її, аж поки не виїхала.
— Я слаба тепер. Я була зомліла... Я зовсім слаба. Так говорили довго — і стало легше. Прийшов і Долотов,
познайомився, подивився на дівчину при світлі "зажигалки", бо було в вагоні темно. Сі оглядини зробили на Долотова таке враження, що він навіть в віршах намірився змалювати сей епізод, але за півруху встиг скласти тільки два рядки:
Я видел вас при свете зажигалки. Ничтожный, жалкий свет...
Далі не пішло, бо прийшли інші враження і заполонили долотовську музу...
Обміркувавши справу, всі троє постановили, що поетові слід їхати аж до батьків Нютиних, погостювати там з день і з честю вертатись назад, попрощатись з тим, чому немає вороття.
На великій станції Долотов вийшов з. поїзда, щоб вертатись назад, пооддавав усі гроші поетові, зоставив собі тільки на квиток і на пляшку пива. Прощаючись він сказав:
— За таку дівчину все можна віддати, та тільки не треба нічого брати. Прощайтесь і швидше вертайтесь, бо се тільки момент краси, а на такому грунті нічого не збудуєш.
— Зав'яне краса?
— Зав'яне, голубе...
* * *
Поет і сам^знав, що се тільки момент. Але хіба їх так багато, тих моментів краси, у нас в житті, щоб заради них не "дуріти", як каже старість, хитаючи сивою головою?
Поет "дурів", що не знати чого й пощо поїхав над Дунай. Посидів, пронудився там день і вернувся назад, доволі холодно попрощавшись з Нютою. Ще в дорозі він побачив, що вона сама злякалася, як запросила його до себе. Він знав, що агроном опанував усею її істотою, а він з своїм наївним цвітом білих мрій — тільки на час став перед нею і запалив огнем.
Як їхали вдвох у вагоні, то цілу ніч, до білого дня говорили про "своє". Говорили про те, що не йти їм поруч у житті. А чого — самі добре не знали.
— Знайте, Нюрочко, що, коли покличете, я прийду до вас, де б не був, усе покину... а без вас не життя мені... а низка сірих днів і смерть од жалю, що дні мої молоді минули...
— Ні, милий мій, ти не вмреш так швидко. Жди мене, поки вернусь з дому. Я скажу, що надумала: чи твоя, чи його.
— А таки прийдеш? Що б не подумала?
— Прийду.
— І ще одно: коли з ним тобі не буде щастя, коли станеш рабинею, ти покличеш мене, щоб пожалітись...
Так говорилося вночі, а як настав день, відразу поставали одне одному чужими і слів тих ліричних вже не було.
Та й по приїзді до Нютиних батьків не було тих слів, навіть віч-у-віч боялись оставатись удвох: щось полягло між ними, бо гра скінчилась. Нюта цілий день писала листи, видко, агрономові, рвала їх і знов писала.
* * *
їдучи самотою назад, поет знав, що Нюта не прийде і не вернеться до нього... Почував се, і не жаль було її... і вмирать не хотілось...