Кавун теж ПІДІЙШОР до гурту і був рад послухати, чого вони так
сміються. Був утомлений. Боліли кості, але й голова була іижка. Бо чого тільки він не передумав?! Він же ж був ґазда, що у всьому мав дати розпорядок. Розважав сподіване і несподіване, важив шанси удач і невдач, із усіма їх подробицями.
— Може би, ми пополуднували,— сказав до женців, при тім поглянув на ланах. Тут то там стояли полукіпки, мов сироти. Здивовано та сумовито виглядали з-поміж збіжжя ті перші плінники. Женці поквапно дожинали снопів, по чім старші присідали на снопах, а молодь бігала по стерні, ловлячи одно одного. Анна тим часом поставила сторчаком кілька снопів, а в їх тіні розкладала полуденок.
IV
Важку працю коло жнив переривали деколи святочні дні, В повітрі стояла погідна тиша. Хмари бовваніли страшною біло-жовтою масою далеко на заході, та при зближенні сонця щезали. Землю опустошувано щораз дужче. Сонце припікало широкі стерні, земля де-де розпадалася, повітря розпалювалося, спека ставала щораз прикріша. Женці розгорталися, розстягали сорочки, відслонювали рамена та плечі. На подув вітру підставляли свої спітнілі груди, при чім примикали очі і вітали його, як найбільшу розкіш. Піт спливав брудними пасмами по лицях, по карках, заливав очі, уста, та проте женці працювали без упину, підточували золотисте руно до краю. Завзяття горіло, як літнє сонце. По просторих стернях люди бродили ключами, мов гуси. Дожинали постатей, здоровкалися з женцями-сусідами та заходили свіжі постаті. Де-де гомоніла гуртова пісня... Згодя виходили косарі. Косили то поодиноко, то більшими гуртами, складно замахували косами, туго запиналися ногами об землю, так що вичовгували рівці, і рубали безпощадно. На очах, мов летюча армія, застелювали лани покосами. Бій роз-гравався на всіх місцях. Дожинали, косили, гребли. Буйні лани замінилися на безкраї стернища, густо заставлені копами.
— Зовсім збила-м ся з сил,— говорила утомлена Настя.
— Хвалити бога, було при чім,— завважали женці.
— На те, що перебулося, мало волової сили. Не раз, лягаючи спати, я гадала, що не дожию рана, а христянин переслався на кулаці, рано розвів кості і десь бралася сила. Але здається мені, що й силі вже край,— жалілася Настя.
— Таке мовите, хоч ви молодші, а що я, стара? Та чей нинька буде вінок. Воно то так, що як треба, то й сила знай деться, і коли би ще раз такі лани були всі зібрали би ся,—
поважно говорила Прокопиха.— По правді, як то бог дав — десь люди в жнива не хорують, не мруть. Нема коли! Чи чули ви, що Онисько цілі жнива робив? А вмирав! По жнивах піде туди, куди був наставився.
Було видко, що не лінуються, а робота йшла пиняво. Женців покидала енергія. Анна не вибивалася вже з гурту, а ледве що тягалася. Ноги ставляла, як колоди. З ран від стерні, з пропуклин між пальцями слизила кров і обсихала струпами. Руки поперев'язувала в суставах, щоб не пухли та щоб затерпав біль. Набряскле, спіжової краски лице покривали чорні остуди. Очі світилися з глибоких ямок, як би крізь,скляну поволоку. Всі були втомлені і поводилися, як маніяки. Стара Прокопиха зісхла на тріску. Тільки шкіра, як дубова кора, та грубі набучнявілі жили держали старі кості в ладі. Петро Кавун ходив якось боком і жалувався на біль у хребті. Чорний волос на його голові порудів, як травиця при дорозі.
— Уважаєте? Дучкові плетуть вінок! — заговорив хтось із гурту.
— І нам недалеко! — сказала Прокопиха та почала пісню. За Прокопихою заспівали всі, а від пісні, як від бойової трубки, посходилися сустави, затерп біль, де не взялася сила, і женці жваво добивалися вінця. Настя вже роздумувала, який вони сього року Анні дадуть дарунок за вінок. Анна все приносила Кавунам вінок, бо котра ж дівка була лучша робітниця, котра була гідніша нести вінок?
Як плели вінок, то Анна співала найщиріше, вибирала до вінка найчільніші колоски, а все примірювала до своєї голови, щоб не зсувався, як буде його нести додому. Як уплели — то вінок повандрував по руках женців і опинився на голові іншої, молодшої дівки. Анна зойкнула і заніміла. На хвильку окинула здивованим поглядом гурт женців, потім спалені і потріскані її уста задрожали, блиснули очі і вона напрасно кинулася на супірницю — відбирати вінок. Але гурт перепинив.
— Анна пішла в стовп, де їй до вінка! — говорили дотепні і сміялися з дурної старої дівки. Анна опустила руки і, мов п'яна, пішла хиткою ходою поміж полукіпки.
V
Голосно співали Кавунові женці, йдучи з вінком додому. Шпаркі коні бігли чвалом. Великий драбинястий віз котився з женцями, мов під такт пісні, і волік за собою густу хмару пороху.
Позаду воза майже на розворі, обіруч держачись драбини, їхала Анна і в міру, як хитався віз, ніби пританцьовувала. Нона не співала. їхала в хмарі пороху і до женців якось усміхалася. По обох боках дороги стояли полукіпки, як велична, в хвилі повних рухів непроглядна армія. То був образ зужитої сили й енергії.
За короткий час хлібороби позвозили свій добуток у села. Поля зовсім заніміли. Тільки Дідурова Гандзя, окутана в лахи, як мара, порола стерні торбою і збирала полишені колоски.