Тим часом і гості зазирали в столову; перша увійшла гостя, тая поміщиця, а за нею й козак-офіцер та слідрватель. Тут довідались про справу: хто прийшов і чого.
Манька увела Омелька. Побачивши стільки світла, стільки панів, він якось-то збентежився і стояв з кошиком у порога, не знаючи, що почать.
— А! — мовила до нього пані господиня.— Здоров, члопче!.. Так се ти мені вечерю приніс? Ну, спасибі тобі... Як пак тебе звуть? Я забула... таке в тебе трудне ймення!..
Омелько сказав щось дуже тихо.
— Як? — перепитувала пані, нахиляючись.
— Як тебе звуть? Іван чи Петро?—голосно перепитували пани.
— Омелько! — голосно проказав і собі хлопчик.
— Омелько! — перекривив офіцер.— Оце так ім'я! Ха-ха-ха!
— Що ж це за ім'я? — питала поміщиця гостя у господині.
— Не знаю гаразд!..— одказала вона.— Здається, Єме-льян, чи що...
— Господи! Як вони перекручують імена! — дивувалася гостя-поміщиця.
— О! Ви не можете собі здумать, як перекручують! — покликнув слідователь.— Омелько, Оверко, Івга, Вівдя... А які прізвища в їх бувають! Господи милостивий, які прізвища!!.
— Ну, гаразд, Омельку,— озвалася хрещена мати.— Давай же мені твою вечерю, от сюди постав! — вона показала на столик, що стояв збоку.
Омелько потроху осмілявся.
— Оте вам,— сказав він, виймаючи два горщечки, а се ще хрещеному батькові понесу.
— А! — мовила гостя-поміщиця.— А хто ж твій хрещений батько?
— Свирид Шкуратенко.
— Свирид! Ха-ха-ха! Шкуратенко! Ха-ха-ха!..— зали вався знов офіцер.
"Чого він регоче? думав сам собі Омелько: —А які в нього зуби здорові, зовсім як у нашого Гнідого"
— Ну та и рідня у тебе, Соню — мовила до господині гостя-поміщиця.— Свирид Шкуратенко! Ха-ха-ха!..
— Ну, годі вже того!..— одказала їй господиня, скривившись.— Тепер, хлопчику, можеш уже йти додому Тілько постій трошки... я тобі щось дам-.— Пані погляділа в кишені, одначе грошей при ній не було. А шукать чого-небудь солодкого не хотіла, бо то було б довго...— Я зараз! — сказала вона й пішла до світлиці.
Пани, оставшися, говорили щось таке між собою, а Омелько дивився на них: офіцер був низенький, товстенький, а слідователь теж невисокий, тілько дуже сухорлявий— тоненькі ніжки його в узеньких сивеньких штанцях здавалися Омелькові чогось-то смішними. "Яке воно миршаве,— думав Омелько.— А що то воно таке на голові у тієї гладкої пані? Якась кучма, мовби ціле ягня..."
Вернулася й пані господиня, а з нею увійшов і пан, чоловік її.
— Ось!..— говорив він нишком жінці, показуючи розкритий гаманець, де були дрібні гроші.— Ось карбованець... другий... а ось п'ятак...
"Карбованець — багато, а п'ятак — мало..." — міркувала пані.
— Та дай йому п'ятака,— порадив їй чоловік,— буде з його! Ще й п'ятак який гарний, новий, блищить, як чер-вонець!
Пані ткнула Омелькові в руку п'ятака, додавши:
— Се тобі на бублики!
— Поцілуй же, дурнику, хрещену маму в руку! — навчав офіцер.
— Ах, не треба, не треба! — гукнула пані.
Одначе Омелько й сам на те не зважився б. Та рука здавалась йому мовби й не рукою: біла-біла, як із крейди, а на ній золото сяє, на одному ж пальцеві так мовби іскри мигтять. Що воно таке?
— Ну, йди ж, хлопче, а то тобі пізно буде,— казала пані-гостя,— може ж, твій батько Свирид далеко живе.
— Ні, вони не далеко,— одказав Омелько,— вони тепер у волості сидять.
— Як сидять? — перепитав слідователь.
— Так у холодній.
— У холодній? За віщо?!.
— Сказали на їх, що вони були у Петрівці, як люди розбивали грапську економію, так за те й,заперто.
— А, голубчику! Так ось хто твій хрещений батько! Хороше! — приступився з тим словом козак-офіцер, кладучи руку на Омелькову чуприну, аж хлопчик подався набік.
— Оце так рідня,— вдалася знов до пані господині гостя-поміщиця.
— Ну, братику,— провадив своє пан офіцер,— неси ж ти вечерю своєму хрещеному батькові, та скажи йому, що як буде він заглядать у панські економії, то я його так похрещу нагайкою, що буде він повік знать!..
Омелько подивився просто на офіцера і спокійно сказав:
— Е, ви мого хрещеного батька не подужаєте: вони здорові! Оце на ярмарку десятник хотів їх бить, так вони як дали йому по пиці, то він і перекинувся! А потім ще й дрючком наклали, а дрючок у їх до-обрий, із свидини. Прощавайте! — По сій мові ОмеЛько вийшов.
Пани стояли поторопівши... Далі спам'яталися й заговорили:
— Подивіться, яке зухвальство! Ах, каналія! — гукав офіцер.— Отаке щеня і такі речі провадить! Та й не спускати з них шкуру?! га?
— Страхіття! — тихо мовив господар.
Вертаючись до світлиці, пан поміщик, гість, сказав нишком своїй жінці:
— Ну, одначе по розмові того поросяти видно, що й тут не дуже-то безпечно.
— Ах, усюди однаково! — зітхнувши, одмовила пані гостя.
— Хто там приходив? — спитала невістку бабушка в світлиці (вона все розкладала свої карти).
— То там хлопчик малий приходив з села...— одказа-ла господиня.
— Нащо ж його пустили в покої?
Чи можна ж було все розказати бабушці?! Молода пані якось-то затерла розмову і дуже була рада, як увійшов Лаврентій та сказав, що до столу подано.
Молода пані заметушилася, просячи всіх до вечері.
Поміщик-гість узяв від руку бабушку, і всі подались у столову.
Скоро всі, посідавши за стіл, забули про Омелька, зайнявшися їдою.
А чого тільки не було на тому столі: і пиріжки, й пиріжечки з усякою начинкою, з усякою всячиною, були форшмаки та інші присмаки, риба фаршована й риба маринована, "галан-тіри", а при їх всякі гарніри, та все то, мовляв, "з юшечкою та з петрушечкою"! Вже так, що не сором було господарям перед гостями! А майонез був так добре зготований, що навіть бабушка похвалила, а вже вона зналася на тих речах, проївши дві економії...
Були ж на столі, звичайно, не тільки наїдки, а й напитки: настойки, наливки, ну й вино.
Пан офіцер, з того приводу, що риба плаває, черкнув чарочок із п'ять; потім ще випив солодкої абрикосівки за здоров'я молодої пані господині і міцненького малиняку за здоров'я старої господині — бабушки, а потім ще підійняв чарку винця за здоров'я пані гості, тієї поміщиці.
— Бажаю вам,— промовляв він, посміхуючись,— щасливої та безпечної години!
— Дякую! — одказала гостя-поміщиця.— Бажаю й вам того самого, найпаче, щоб вас минула Свиридова свидина! Ха-ха-ха!..
Отакечки йшла вечеря.
Тим часом Омелько був уже в волості, у свого хрещеного батька. Холодна тая не дуже-то була на замку, доступитися до неї було легко,— сторож таки й увів хлопця з вечерею, та й сам сів побалакати. Холодна ж була при самій волості, зараз біля зборні.
Як увійшов Омелько в ту хату, то побачив, що хрещений батько сидить на широкому полу і їсть борщ із горщика. Біля нього сиділа і жінка його; то ж вона, либонь, і їсти принесла йому.
Хрещений батько здався Омелькові якимсь розкудовченим та мовби потемнілим; він сьорбає ложкою якось понуро.
Однак, побачивши Омелька, батько Свирид зрадів, зараз немов повеселішав:
— А, здоров, синку, здоров! — гукнув він.— Се ти з вечерею? От так спасибі!.. Дякую кумі, що таки не забула за мене... Ну, сідай, одпочинь! Де б пак тебе посадить? Мостися вже й ти тут, на цих нарах, більше ж ніде... Ну, що? Вподобав отсю "світлицю"?
Омелько оглянув хату. У щй було одно невеличке вікно, стіни були доволі високі, тільки дуже брудні: павутиння скрізь аж чорніло. Тьмяно, порожньо...
— Ні, погано тут! — одмовив Омелько. Свирид і сторож засміялися:
— А ти, хлопче, думав, що гарно? Хіба ж би люди саджали сюди нашого брата, якби тут було гарно? Ні, братику, не саджали б!..
Тітка Свиридиха не сміялася, вона сиділа сумна, підопер-шись рукою.
— Лепського ти узвару приніс,— почав знов Свирид до Омелька,— та й кутя ловка, спасибі, синку!.. А де ж у вас груші на узвар наросли? Хіба на тій вербі, що в воротях?
— Е, ні, не на вербі! — засміялося хлоп'я.— А на тій щепі, що батько ще давно прищепили. Було груш багато, та ми поїли, а трохи мати зсушила на узвар.
— Лепсько, лепсько! — промовляв Свирид.— Ну, а тепер, хлопче, бери свої горщечки та й іди, бо воно вже пізненько.
— Та ось разом підемо! — сказала Свиридиха, встаючи, й стала прощатись.
— Борошно ще в тебе є, хоч на святки? — спитав її Свирид.
— Ще є трохи...— одказала жінка.
— Ну, іди здорова... Прощавай і ти, синку. Так подякуй же гарненько матері... Святкуйте там здорові... Дай боже й нового року діждати при добрім здоров'ї.
— А ви тут і на святки сидітимете? — спитав Омелько.
— Либонь, що так, синку! — усміхнувся Свирид.— А обтім, незвісно... всяково може буть. Може, мовляв, як миш голову не одкусить, то ще й на святках побачимось!.. Прощавайте! Ідіте з богом...
Батько Свирид мовби й нічого, жартував собі, а тільки Омелькові дуже жалко його зробилося, як вони, виходячи, зоставляли його самого в тій поганій, порожній хаті...
IV
Свиридиха перше йшла разом з Омельком, а потім повернула на свій куток.
Омелько проходив сам поуз панське дворище. "Бач, як світиться в вікнах! — подумав він.— Либонь, сидять собі. Що вони там роблять? Чи не подивитись, як вони вечеряють? Ще ж тоді саме варилося... Тільки якби не з двору зайти, бо там собаки,— та й слуги повибігають,— а якби зайти од садка?"
Омелько й зайшов од садка. Заглянув у одно вікно: у великій хаті було так ясно, та нікого не було. А он там, далі... Омелько підійшов під інше вікно: сидять за столом, так багато їх!.. Се, либонь, та сама хата, де він був. Тільки не дуже-то добре видно, високо... от якби вилізти...
Омелько поставив кошика на землю, а сам видряпався на дерево, близенько од вікна, хоч се й трудно йому було, бо ще й п'ятак заважав, що пані дала: Омелько все держав його у жмені, бо нікуди було сховать.
— О!., тепер добре видно і навіть усе чутно, як трохи одхилить кватирку.
Старий слуга носив на полумиску щось біле, підходячи до панів і паненят. Говорили щось про кутю.
— Я не люблю сеї куті,— мовила пані господиня,— я люблю просту, пшеничну; тільки в нас її ніхто не їсть, то я й не казала її варить. А шкода!
— Стривай! — озвалась до неї пані гостя.— У тебе ж є твоя кутя, що тобі твій хрещеник приніс! То ж якраз така, проста.
— Ах, правда,— усміхнулася господиня.— Лаврентій, подайте мені ту кутю, он що там на столику стоїть,— так з горщиком.
Лаврентій поставив перед панею горщечок на тарілці.
— Боже мій! Невже ви будете се їсти? — жахаючись, попитала бабушка невістку.
— А чому ж ні?
Бабушка тільки плечима здвигнула.
Молода ж пані потрошечки їла кутю й говорила:
— Сама звичайна кутя! Та інакшою вона й не може бути; зовсім така, як і у нас було варять.
Тут уже вмішався й чоловік, пан господар: —— Ну, як у нас варилося, так ти знала, що все ж таки чисто, а тут — бог знає що!
— І тут нічого не може бути нечистого,— правила пані; однак їсти перестала, тільки розгрібала кутю ложкою...
Тут діти й собі стали намагатися, щоб мати й їм дала "своєї" куті.
— Боже мій! — покликнула бабушка.— Та не давайте ж хоч дітям сієї пакості!
— Якої пакості? Чому їм не дать самої звичайної каші? — сперечалась молода пані.
— Ні-ні, прошу тебе, сього не роби! — гукнув знов і пан.— Що за охота травити дітей?
— Травити? — усміхнулась пані.
— Звісно, травити.