Не може ж бути, щоб те безноге страховище знало те, чого ніхто не знає, не може бути!.. Ах, хто зна, хто знає!.."
Овсієнко впав на канапу, обхопивши голову руками, й важко застогнав.
"Так, ніхто не знає. Я думав, що знаю, що нема чого й знати, що все так зрозуміло, але чому я так кинувся й затремтів перед небезпекою бути задавленим? Інстинкт життя? Але мусить же він мати, коли він справді є, свою мету, свою конечність! Кому й навіщо се все потрібно, коли зі смертю — край?.."
— Ти спиш? — почув він з темряви голос дружини.
— Я? Ні, не сплю,— відповів Овсієнко, не поворухнувшись.— А що?
Вона нахилилася над ним, стала навколішки й поклала на його гаряче чоло свою холодну руку.
— Що з тобою діється? Ти хворий?
— Нічого... О, коли б я знав, що зо мною! Ні, не зо мною самим, а й з тобою, й з усіма, й з отим... з безногим...
— Що ти говориш? З яким безногим? В тебе нерви хорі, любий.
— Ат, які там нерви!..
Овсієнко сів.
— Ти тільки уяви собі. Той оцупок, та подоба живої людини, людський непотріб пропадає, як пес, вистоюючи цілими днями під дощем, під снігом, на морозі, годується, піддержує своє огидливе животіння тим, що йому кинуть від щедрот своїх щасливіші за нього двоногі і... і... він зневажає мене! Еге, зневажає...
— Хто?. Де?.. Заспокойся... За віщо?
— За віщо? Хм... Я знаю за віщо. Йому, бач, здається, що він знає, кому й навіщо потрібне моє життя. А може... може, й справді він знає... Стривай! Я дізнаюсь, я мушу дізнатись, бо сам я тепера нічого не знаю. Еге, нічого... Ще вранці, ще годину тому знав, що робити, а зараз не знаю. Стривай!..
Він схопився, хутко вийшов до передпокою й став похапцем зодягатись.
— Петре... сьогодні свято... святвечір...
— Ну? То що? Яке мені діло?
— Не йди нікуди, спочинь, ти хворий. І я так перехвилювалася, знемоглась, занудилась. Вдень праця, праця, праця, а ввечері ти... такий мовчазний... чужий такий, далекий... Се ж не життя, розумієш? Се жах... Кому й навіщо таке життя? Хіба...
— Ага, ага,— зрадів він,— отож отсе саме і я кажу... Та, стривай, я дізнаюсь... Я повинен дізнатись. Ти пожди, я хутко, а тоді поговоримо.
— Та нічого не треба мені того! Ти тільки зостанься й заспокойся.
Але він уже вийшов, грюкнувши дверима, й хутко збітав по східцях униз.
Сіявся сніг. Тихо дрімали коло електричного ліхтаря і візник, і коняка. Гамір зменшився, але вулиця ще жила передсвятковим клопотом і турботами. Овсієнко добіг до рогу вулиці й зупинився, озираючись; безногого не було вже на його звичайнім місці.
"От тобі й маєш"! — подумав Овсієнко й хотів повернути додому, але побачив, як по другий бік вулиці в полі електричного світла, широко розставивши руки й посовуючи наперед то один, то другий бік, коливалася квадратова, незграбна знайома постать. То безногий поспішавсь додому. Овсієнко теж перейшов вулицю й пішов тихою ходою за ним.
Йти довелося довго: каліка звертав у темні вулиці, якісь невідомі Овсієнкові провулки, але по тій певності, з якою той посувавсь уперед, видно було, що дорога йому добре знайома. Почали попадатись уже самі тільки одноповерхові дерев'яні й глиняні хати, під залізними й дерев'яними дахами, потім якісь халупи й землянки. Під ногами чвакала грязюка від розталого снігу, й було слизько. Безногий зупинивсь біля однієї землянки й постукав у двері.
— Ти, Федоре? — почув Овсієнко жіночий голос з відхилених дверей.
— Я... пускай швидше, бо змерз, як собака, Господи прости!..
Безногий зник у сінях.
Овсієнко дослухався: ніде нічого не було чути, тільки здалека донісся безладний спів якоїсь колядки. Він, тихо прокрадаючись, підійшов до вікна землянки й припав до шибки.
Чистенько прибрана кімната. Стіл, на нім все готове до вечері. Серед хати, на дзиглику — чепурненька ялиночка, а круг неї походжає, задерши голову й любуючи з прикрас, хлоп'я років десяти у формі гімназиста,. Коли відчинились двері з сіней, то хлопець кинувся назустріч і повис на шиї в безногого. Вхопивши його за руку, він тягнув його від порога, показуючи на ялинку. Дзвінкий, срібний сміх сповняв кімнатку, вражаючи Овсієнка в самісеньке серце.
Каліка щось відповідав синові; на червонім обличчі йому грав ласкавий, ясний усміх, а великі променисті очі сіяли безмежним щастям.
Похитуючись, мов напідпитку, одійшов Овсієнко від землянки й тихою ходою вертався додому. В душі його буяв справжній вихор різноманітних думок, настроїв, почуттів, а над усіма, голосніш за всі, велику переможну пісню співало його воскресле життя.
Йому відчинила двері його заплакана дружина. Глянувши в обличчя чоловікові, вона відступила назад, здивована, а він кинувся їй на шию й міцно стискаючи в обіймах, шепотів:
— Він знав, голубко, він знав... той каліка!.. Смерті нема, нема її! Життя... невмируще... Ах, серце моє! Скільки ж часу потрачено, скільки життя й сил не зужито! Край всім зневір'ям! Тепера я знаю, кому й навіщо буятиме моє життя!..
1912