(вирішив зіграти на своїй популярності, досі це безвідмовно діяло), спізнююсь в Харків на концерт, на який тисяча білетів продана! Виручайте! Не можу я зірвати концерт… Прошу вас, благаю, візьміть мене. Ось мій білет… Від вас залежить, відбудеться в Харкові концерт чи ні.
Стюардеса, яка зачиняла вже двері, подивувавшись, упізнала у тому пасажирові, що спізнювався, знаменитого співака і пародиста Володимира Ч. Порадившись з кимось там, вирішила повернути трап і прийняти на борт знаменитість.
Що й було зроблено.
Радий, неймовірно радий, що він таки встиг і концерт в Харкові не зірветься, Володимир Ч., роздаючи навсібіч чарівні посмішки, піднявся в салон приреченого літака…
Третій шанс, посланий йому долею на порятунок ним же було успішно подолано.
Три шанси один за одним послані йому на порятунок, не зупинили його, не порятували, він сам же ними і знехтував, проявивши завидну наполегливість на шляху до власної загибелі.
Як він піднявся на борт, як трап вдруге було відведено, двері зачинено і літак дещо припізнюючись з-за останнього пасажира, вирулив на злітну смугу і невдовзі його шасі відірвалися від бетону, Володимир Ч. сидітиме на своєму місці в салоні і радуватиметься, що таки наперекір всьому встиг.
Літак зніметься, щоб більше вже ніколи не сісти.
На підльоті до Харкова він зірветься в штопор і вріжеться в землю.
Загинуть всі — і екіпаж, і пасажари.
В тім числі й Володимир Ч., найпопулярніщий на той час артист-пародист, молодий (тридцять годочків), симпатичний, архіталановитий якого вже встигли так полюбити шанувальники естради.
Перед концертом у Харкові, коли всі з нетерпінням чекали, що ось-ось молодий кумір з’явиться перед ними і почне вражати своїм незрівняним талантом, на сцену піднявся адміністратор і тихо оголосив:
— Концерт не відбудеться — у зв’язку з трагічною загибеллю в авіа— катастрофі Володимира Ч.
Приречений — це той, якому загрожує неминуча загибель.
Простіше — фатум.
Рокованість.
Але ж доля йому послала три (аж цілих три!) шанси на порятунок — скористайся він хоч одним з них і все б скінчилося для нього щасливо. Але він проявив активність навпаки — щоб перебороти шанси на порятунок. І таки домігся свого, а міг би й перебороти приреченість.
То виходить, що фатум можна подолати, якщо тобі випаде така планида, якщо така твоя доля?..
Чи фатум — це таки й справді фатум, приреченість і її (його) не можна перебороти?
То виходить, що всі ми у цьому світі ходимо під дамокловим мечем? Хто знає, хто скаже— підкаже як нам діяти в подібній ситуації? Недарма ж мудрі та бувалі кажуть про такі випадки: якби знав наперед де впасти, то й соломки б підмостив.
Ось у тім і фокус: якби знав…
Але знати наперед про те, що тільки ще буде, нам не дано.
Хіба що якісь невиразні передчуття, якась тривога, якийсь внутрішній голос, що іноді нас застерігає, але це застереження до нас не завжди доходить. Чи ми не завжди готові його слухати. І тому над усіма, хто приходить в цей світ, висить гострий меч Дамокла?
На кінській волосині, що може в будь-яку мить обірватися…
Невже ми й справді всі приречені й роковані — хто на життя, хто на загибель? Але врешті-решт кожному — тільки в різний час, меч впаде на голову. Коли? Але це вже питання часу — кому раніше, кому пізніше…
І все ж мусимо жити. Попри все, адже альтернативи життю немає.
Хоча завжди правий і завжди буде правим Павло Луспекаєв, який так проникливо співає у фільмі "Біле сонце пустелі":
Ваше благородие, госпожа удача,
Для кого ты добрая,
а кому иначе…