І змія звернулася. Він усім допомагає. І змії допоміг, це ж його професійна честь, він повинен допомагати своїм ремеслом тим, хто до нього звертається. На те він і коваль, аби кувати. Та й коли то було? Давним-давно… Та який він посібник змії?..
Аж ось лунає:
— Встати! Суд іде!
Всі встають. З’являється суддя, займає своє місце, розкриває течку й читає:
— Судом прийнято рішення…
У залі — напружена тиша…
— … Стривай, стривай, авторе, — може отут вигукнути котрийсь із читачів. — Казка — казкою, але ж… Було таке чи не було насправжки Щоб в суді коваля із казки судили. Чи в тебе, авторе, теж казка?
— І в мене казка.
— То, виходить, не було?
— Було. А якщо раптом і не було, то… То все одне мало б бути — бо як же інакше. Зло має бути покараним. Що з того, що це сталось давно, як і нині з ранкового туманцю, що над тихою річечкою сріблом стелеться, наче з років та віків далеких чується:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
— Ближче, ближче, човнику, до бережка, — озиваться Телесик, — це ж моя матінка снідати мені принесла… Чую, чую матінчин голосок…
Хлюп та хлюп.
Скоряючись срібному веселечку, пливе Телесиків човник золотий… Ось-ось він до бережка пристане, рибалка маленький…
А десь за болотяними нетрями, сторожко дихаючи, змія ховається.
Та до материного голосу пильно прислухається, пробуючи підробити його — о, гаддя на Вкраїні нашій ще не перевелося… Як, між іншим, і тих ковалів, які готові пособити їм — скувати тоненький голос, як у Телесикової матері. Чи викувати гострющі та міцнющі залізні зуби, що вже напевне перегризуть яворину…
А Телесик срібним веселечком керує, золотим човником плине до бережечка та й плине…
Все ближче і ближче…
Але тут і казці нашій…
Кінець?
Та ні ж бо! Казки ніколи не кінчаються — хіба ви, добродії мої, про це не відаєте?
Казки завжди тільки-тільки починаються.
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!..
А коваль клепле, а змія до коваля спішить…