Тирлик

До того баби виводили "со святими", та бри­гадир наказав:

— Щоб я цього дурману більше не чув! До Місяця дістали,скоро й на Марс полетять, а ви — "со святими"!

Співали перші чотири рядки. Що далі співати, не знав до ладу й сам бригадир, тож вирішив, що вистачить для першого разу й цього…

Опустивши труну на дно ями, Тирлик набрав трохи в доло­ню землі, кинув донизу, а тоді став закопувати. Так запорався, щой не помітив, як повернулася бабуня.

— А що це ти робиш?

Тирлик задира до бабуні серйозне обличчя, під носом у нього брудна смуга: піт витирав, а руки ж у землі.

— Кого ти тут закопав? — помічає бабуня свіжий горбочок.

Тирлик мовчить. Щось йому підказує, що краще не казати ба­буні, хто тут похований.

— Мишу?.. А, мо’, пацюка?..

—Діда Петра! —не витримує щиро обурений Тирлик; став би він возитись з якоюсь там мишею!

Бабуня вражено одступає назад, а тоді починає вичитуватьТирликові:

—Ти що ж це, безбожнику, вигадав: мертвого непокоїти! Та тобі й руки покрутить!.. От зажди: прийде дід Петро з того світу, він тебе запита, навіщо ти його кісточки непокоїв! Він тобі дасть!..

— Не прийде! — шпарко заперечує Тирлик, а в очах уже пере­ляк. Одступа, одступає од горбика, бо йому вже й насправді зда­ється, що лежить там не паличка, а живий дід Петро, і він тепер боятиметься мимо й проходити. Надто увечері, коли вже стемніє.

— Ходімо вже, грішнику, снідати, — каже тим часом бабуня. —Молоко пив?

— Пив…

— Хліб з’їв?

Лише зараз згадує Тирлик про хліб, що й досі за пазухою. За­поравшись, забув і з’їсти.

— От не будеш їсти хліба, то й не ростимеш! — сердиться ба­буня. — Отаким недомірком і помреш!..

Тирлик страх не любить, коли йому нагадують про смерть.Тирлик твердо переконаний, що він не помре ніколи: житиме віч­но. Однак йому не хочеться весь час ходити недомірком, тому вінобіцяє бабуні:

— Я вже їстиму хліб!

— Їстимеш, їстимеш! — бурчить бабуня. — Біжи краще вми­вайся та сідай-но до столу…

Після сніданку Тирлик знову поспішає з хати. Хоч день ледь по­чався і здається йому безконечним, але Тирлик не хоче взівати сво­го ні хвилини. Тим більше, що тепер, аж до обіду, він сам собі пан. Іде до воріт, на вулицю. Полкан скавучить, гребе передніми лапами землю, вимахує щосили хвостом: запрошує Тирлика в гості.

— Потім пограємось, мені зараз ніколи, — відповідає йому Тирлик, і Полкан, гавкнувши двічі, замовкає.

Кладе голову на лапи, благально дивиться на Тирлика. Тирлик розуміє, що Полкан теж рветься на вулицю, але цього якраз і не можна.

—Якби ти не був такий дурний та не ганяв курей, я тебе й одпустив би. А так знаєш, що мені од бабуні буде?

Полкан, певно, знає: більше не проситься. І Тирлик виходитьурешті на вулицю. Такої широкої, такої просторої вулиці нема більше ніде. Зелена-зелена, колія ледь набита — суцільна трава. По праву руку —тини, й по ліву — тини, а за тинами яблуні, вишні та груші, а за тинами широкі двори із хатами: десяток дворів —Тирликові біль­ше й не треба.

Тут живуть лише діди та баби, по двійко на хату, а то й по одному, і Тирлик твердо переконаний, що, скільки хутір стоїть, у ньому завжди жили тільки діди та баби, а з дітей лише він один —Тирлик. Коли ж на хуторі й появлявся хтось молодший, то це був не хуторянин, а з отого села, куди вони ходили на свята. Тирлик уже звик до того, що він один, один на весь хутір, на всю оцю вулицю, яка аж проситься поганяти по ній у квача, по­гратись у піжмурки.

Та ганятися нема за ким, ховатись ні од кого, і Тирлик поважки йде попід тином. Була, щоправда, минулого року в їхньому хуторі дівчинка.Появилась серед літа, така гарненька й чистенька, така вся в ро­жевому, що Тирлик як уп’ялився в неї, так і не міг одірватись. Дівчинка виявилась зовсім не гордою, Тирликові он як було з нею весело, він щоразу підхоплювавсь удосвіта, боячись, що заспить і дівчинка без нього вийде на вулицю. Та одного разу бабуня сказала, щоб він збирався проводжати Любу, бо незабаром за нею приїдуть батьки. Тирлик одразу ж насупився, наставив на бабуню лоба:

— Я її не пущу!

— Як то не пустиш?

— Не пущу! — уже мало не плакав Тирлик.

— Хіба що женишся? —утрутився в суперечку дідуньо. — От, став, сину, хату та й засилай старостів до Любки… Отоді вона вжене поїде нікуди…

— І женюся!

— Тільки де ж ти лісу на хату дістанеш? — зажурився діду­ньо. — Хіба що бригадира добре попросиш…

Тирлик і тут не вагався: бригадира, дядька Василя, знав добре і не боявся ніскілечки. Упіймав бригадира біля корівника та од­разу й до діла:

— Дайте лісу на хату!

— На яку тобі хату?

— На мою… Буду женитися…

У дядька Василя аж щелепа одвисла донизу. Але Тирлик такий зараз рішучий, що й бригадир урешті дошевкав: розмова нена жарт, а всерйоз.

— Кого ж ти збираєшся брати?

— Любу.

—Любу?.. Оту, що з міста приїхала?..

Тирлик тільки головою кивнув.

—Добра дівка, нічого не скажеш, —похвалив бригадир. —Таку і я б узяв, аби не був уже жонатий… Буде тобі хазяйка в хаті, буде й нам доярка на фермі…

— Так дасте лісу? — нетерпляче каже Тирлик.

— Доведеться вже дати… Як на таке діло не дати!.. На весілля покличеш?

— Покличу.

Тирлик уже й не став розмовляти із бригадиром: зірвався, помчав пошвидше додому. Ходив потім із дідуньом по двору, вибирав місце під хату, а бабуня чомусь сердилась: кричала на ді­дуня, щоб не морочив малому голову. Лісу не привезли, хоч Тирлик і не одходив весь день од воріт. Обдурив його бригадир дядько Василь. Так і не вигоріло весілля в Тирлика. Люба чекала, чекала сватів та й поїхала, незасватана, у місто. А Тирлик знову лишився один…

Ось він іде непоквапки хутором, загляда то в один двір, то в другий, заглядає не боязко, не з острахом. Тирлик на хуторі —ба­жаний гість. У кожній хаті для нього одчинені двері. І хутірськівсі котьки, полкани, рябки не рвуть ланцюги, забачивши Тирли­ка, не гавкають люто на нього, а вимахують привітно хвостами.

Бабу Химку Тирлик побачив одразу: до неї ж, власне, і йшов.Вона полола саме на городі. Баба Химка сухенька, маленька, а очівеликі й добрі. Тирлик її дуже любить, майже так, як бабуню. Сапа баба Химка картоплю і щось тихенько приказує. Вона завжди отак розмовля сама із собою. Може, од того, що давно уже живе самотиною. Тирликові її видно всю: од вилинялої хустки до старенької, у латках, спідниці. В баби Химки тин низенький, не те що в ін­ших, так, аби видно було, що це таки тин. Тирликові по груди.

— Бог в поміч! — вітається Тирлик.

Баба, мабуть, не чує. Поле, аж сапка миготить.

— Бабо, Бог в поміч!

— О Господи! — аж підскочила баба. — Цур тобі, отак на­лякав!

— А що ж ви не озиваєтесь? Я здороваюсь, здороваюсь, а виначе оглухли…

— Ото ж, мабуть, запоралась та й не почула, — виправдову­ється вже баба Химка. — Та чого ж ти, заходь!

Тирлик не проханий: іде до перелазу. Міг би й прямо через тин, але через тини тільки собаки стрибають. Підходить до баби, статечно питає:

— А що це ви, бабо, робите?

— Картоплю підгортаю. Бач, уже цвіте. Як дасть Бог дощик, то й буду з картоплею.

Баба Химка сперлась на сапку, дивиться на Тирлика. Великі очі її ясніють од приязного усміху, маленькі поморщені губи сту­ляються двома добрими складочками.

— А що тобі, Тирлику, сю ніч снилося? — баба Химка страх любить розпитувати про сни й потім тлумачити їх.

Тирлик тужиться, тужиться —не може пригадати нічого. Однак розчаровувати бабу не хочеться, тому він каже перше, що спадаєв голову:

— Снилася риба, — і, щоб баба Химка повірила, розводить якомога ширше руками: — Отака!

— Риба — то гроші, — каже весело баба. — Бути тобі, Тирли­ку, при великих грошах. Тирлик уже й сам вірить у щойно вигаданий сон: так йому за­хотілося грошей. Він би тоді накупив ласощів повнісіньку хату.

— Як там, бабо, вівця? — запитує врешті Тирлик, за чим, власне, й зайшов.

— Вівця? — перепитує баба. — Та нівроку — пасеться.

— Ще не окотилась?

— Ще, сину. Та ти не бійся: окотиться — одразу дам тобі знати.

— А я й не боюсь, — відповіда незалежно Тирлик.

Робити більш йому нічого і, хоч баба Химка просить побути ще коло неї, він каже, що в нього нема на це часу.

— Куди ж це ти так поспішаєш?

— По бузинину… На пукавку…

— А ніж у тебе є?

— Ось! Тирлик простяга вперед руку, розтуляє долоню. Там лежить невеликий складаний ножик, мокрий од поту.

Ножик цей при­везла йому мамка, коли провідувала весною. Тирлик із ним нерозстається ані на хвилину. Спати лягає — хова під подушку, їсти сіда — кладе перед собою на стіл. Так він йому до серця припав.

— Оце ніж, так ніж! —удає, що вперше бачить той подарунок, баба Химка. — Та, видать, і дорогий же?.. Гляди ж не посій!

—Не бійтесь, не посію, —обіцяє Тирлик. Міцніше затиснувши ножика, йде врешті од баби. Йде трохи розчарований; думав, що вівця вже окотилась. Адже баба Химка пообіцяла подарувати йому ягнятко. Тирлик уже й кошару побудував, лишилося тільки діждатись ягняти.

— Ти чого не котишся? — запитує Тирлик вівцю, що пасеть­ся під тином. І додає, точнісінько так, як бабуня:

— Гляди мені,спробуй тільки не окотитись!..

Вівця одривається од паші, задирає до Тирлика гостру морду. Очі в неї круглі, безтямні, якісь аж дурні. І Тирлик не може ска­зати, зрозуміла вона його чи ні. Іще раз насварившись на неї, він виходить урешті на вулицю.

— Тирлику!.. Тирлику!.. Нетерплячий той голос лунає над самісіньким вухом, але Тирлик вдає, що не чує. Він аж ходи наддав, щоб швидше про­скочити мимо, та голос не одстає ні на крок:

— Тирлику!.. Гов, Тирлику!..

— Чого вам? — зупиняється врешті Тирлик.

— А де твоє: будь здоров? Із кашею з’їв?

— Здрастуйте! — буркає Тирлик. Не "добридень", не "добро­го здоров’я", а — "здрастуйте", коли він вітається знехотя.

— Ото ж то й воно, що здрастуйте!.. Куди це ти нарихтувався?

— По пукавку, — затискає ножика Тирлик.

— На полювання?.. Так іще ж не сезон. Упіймають — ружжо одберуть, ще й оштрафують…

Тирлик ще більше супиться: от, почалося! Дід Остап завжди так: перестріне та й ну насміхатися! Або ще й гірше —дратує. Ба­буня колись його аж лаяла: зв’язався старий із малим, розуму зовсім немає! Це тоді, коли дід Остап довів Тирлика до плачу: переконував, що він не хлопець, а дівчина. Тирлик, звісно, у рев: хлопець я, хлопець! — та до бабуні…

— А зайди-но до мене!

— Не зайду.

— А то чому?

— Бо ви дратуватися будете.

— От хрест святий — не буду!..