Маринка перша назбирала і почала робити букетик із стебелець, де ягід було найбільше. Деякі стебельця не могла зламати, тож виривала їх з корінням.
— А ось так робити негоже! — підійшов до неї Озивайко.— Уявляєш, що сталося б, якби кожен, хто до лісу приходить, виривав по рослинці? Не була б тоді й оця галявина така гарна. Ходімо тепер до кринички.
Діти помили ягоди і всмак попоїли. Хотіли віддати Петькові чашки, шоб той до рюкзака поклав, однак Озивайко попередив:
— Вони вам іще знадобляться!
І знову диво: привів їх Озивайко на ще більшу галявину, порослу невисокими кущами ожини. І на ній теж ягоди. Діти одразу ж до них.
— Покуштувати можна? — запитав Тарасик.
— Хіба що по одній! — дозволив Петько і пояснив: — Ростуть вони над землею, дощик їх миє.
Тарасик, як завжди, перший. Найбільшу ягоду вибрав і аж очі заплющив, передчуваючи смакоту. Але враз скривився, хотів виплюнути, та, певне, посоромився Озивайка і проковтнув.
— Кисла!
— Не така вона вже й кисла, — Петько й собі вкинув ягоду до рота,— більше кисло-солодка, хоча з суницею не порівняєш. Та знайте — ожина також цілюща ягода: у ній вітамінів багато. Давайте наберемо цих ягід по чашці — кухарі вам добрий компот зварять.
Вже як ішли додому, натрапили на інші ягоди: яскраво-червоні, соковиті, = ::-:и купками примостилися на гілочках невисокого куща. Цього разу Сергіико обігнав всюдисущого Тарасика і перший до них кинувся. Одну ягідку зірвав, хотів скуштувати — ростуть од землі високо!
— Не смій! — зупинив його Озивайко.— Не можна людям ці ягоди чіпати — зони дуже отруйні!
— Тому й вовчими звуться,— підійшов Петько.— Запам'ятайте, діти, цю рослину і десятою дорогою обходьте: навіть листя й кора в неї отруйні.
Сергійко аж поблід од ляку. Викинув затиснуту в долоні ягоду, а тоді й витер об штанці пальці. Петько побачив це:
— Прийдемо додому, добре руки помиємо!
— У лісі не лише вовчі ягоди отруйні,— додав Озиваико.— Затямте назавжди: можна їсти лише ті ягоди, брати лише такі гриби, які ви добре знаєте. І обов'язково з дозволу дорослих,— усміхнувся лісовичок дітям, плеснув двічі в долоні й... зник.
Маринка, як те побачила, гірко заплакала.
Але тут Озиваико знову з'явився і став їй хустинкою сльози витирати.
— Чого, дівчинко, плачеш?
— Думала, що ти назовсім пропав, Озивайку. Не зникай більше!
— Як-то не зникай? Адже в мене в лісі стільки різних справ. Тож до побачення, друзі! — І Озиваико знову зник, ніби розтанув у лісовій гущавині.
ЦІКАВА ЗНАХІДКА
Першої неділі вересня пішли діти до Озивайка. Жовтенята зодягнули шкільну форму — нехай бачить лісовичок, які вони дорослі. Стільки новин принесли, слухай — не переслухаєш. Однак у Озивайка й на те терпіння вистачило.
— А тепер ходімо,— запросив їх до лісу.
Зупинилися на березі річки. Верби, тополі довкола, і аж до самісінької води очерет доходить.
Озивайко глянув угору, діти й собі за ним, і всі побачили на тоненькій вербовій гілочці... рукавичку.
— Хто її туди почепив? — здивувався Тарасик.
— Придивіться-но пильніше,— порадив Озивайко.— Хіба це рукавичка?
— Гніздо ремезове! — вигукнула Маринка.— Я у Музеї природи бачила таке.
— Ось би роздивитися його... — замріяно мовив Тарасик.
Озивайко плеснув у долоні, гілочка з гніздечком загойдалася, а потім нагнулася дітям до ніг.
— Ремези вже у вирій полетіли, а навесні зів'ють собі нове гніздечко,— пояснив Озивайко.— Зіткане воно з тополиного пуху і маленьких рослинок. А знаєте, навіщо ремези підвішують своє гніздечко-рукавичку на такій тонесенькій гілочці? Щоб жоден хижак не дістав. Одного разу я бачив, як сорока хотіла поживитися яєчками. Та де там! Тільки-но сіла на гілочку — гілочка прогнулася, ось-ось зламається. Так і не вдалося злодійці вкрасти ремезове яєчко.
— Пташенятам, напевно, добре в такому затишному гніздечку? — запитала Маринка.
— Аякже. Туди дощ не забиває, а тополиний пух од спеки захищає...
Дівчинка нахилилася, хотіла взяти гніздечко в руки і здивовано обернулася.
— Там хтось є! — прошепотіла.
Озивайко усміхнувся й витрусив із гніздечка на землю маленьку довгохвосту тваринку, дуже схожу на білку. Мордочка гостренька, з чорними плямками на щоках, вуха великі, круглі. Хвостик вкритий густим волоссям, а на кінці немовби пензлик.
— Соня садова,— сказав.
Тваринка лежала, згорнувшись клубочком, і ніби не дихала.
— Це вона, мабуть, забилася, коли гніздо падало! — мовив Тарасик.
— Хіба ж у такому м'якенькому гнізді сильно вдаришся? — заперечив Озивайко.— Вона спить собі.
— Спить? — дивувалися всі.— Так міцно?
— Як засне восени, то аж навесні прокинеться.
— Що ж із нею тепер станеться? — злякалися діти.— Навіщо ти, Озивайку, скинув гніздо?
— Бо погану схованку вибрала ця соня на зиму. Гніздечко, бачите, на самому березі. Тут його і вітри можуть здути, і куниця дістане... Одне слово, ненадійна криївка! То щоб невдаха не загинула, я її зараз розбуджу — нехай шукає безпечнішу домівку: дупло, скажімо.
Озивайко дмухнув на соню, щось їй прошепотів, і та пробудилася. Якусь мить роздивлялася довкола, а тоді як чкурне в зарості ліщини, тільки хвіст-пензлик майнув.
— Соні садові,— пояснив лісовичок,— живуть у лісах, де є дуби, липи, клени, горобина, черемха, ліщина, шипшина. Полюбляють селитися в дуплах дерев, у пеньках, можуть влаштувати собі кубельце і в хліві або коморі. А наша знайда,— і Озиваико засміявся,— полінувалася зробити гніздо сама, то залізла в ремезове...
— А що їсть соня? — поцікавилася Маринка.
— Різне насіння, ягоди, а ще комахи, молюски, пташині яєчка,— розповів Озиваико.— Це метке звірятко нишпорить у пошуках їжі не лише по деревах, а й по землі. Якщо побачите його де-небудь — не чіпайте, бо сонь садових лишилося тепер небагато.
Озивайко взяв у руки гніздечко-рукавичку.
— Заберіть його з собою,— промовив до учнів.— Нехай воно прикрасить шкільний кабінет зоології.
...Лісовичок подарував дітям красиве кленове листя й надвів їх аж до автобусної зупинки.
ВЕРХИ НА СОМІ
Стояла тепла, напрочуд лагідна днина. Сонце щедро золотило дерева і кущі, де цвів бузково верес, а над ним гули бджоли.
— Озивайко! — пролунало й одлунило в лісі, та Озивайко не з'являвся. Діти занепокоєно вдивлялися у хащі. Що з лісовичком, де він забарився? Вирішили гучніше покликати Озивайка. Такий галас здійняли, що, напевно,
у будь-якому закуткові лісу можна було почути.
— Що сталося? — з'явився нарешті Озивайко. Одяг на ньому золотистий, тільки шапка й чобітки зелені.— Навіть лося налякали. Я чув, як мене Сергіико покликав, та саме підоспіла робота клопітна, ніяк не міг швидко впоратися.
— Може, наша поміч потрібна? — спитав Тарасик.— Що ти робив, Озивайку?
— Ходімо покажу! — Озивайко повів дітей через хащі на берег річки.
— Тут живе величезний сом! — усміхнувся Озивайко.— Хочете поглянути? Сонячні промені проникали аж до мулистого дна, освітлюючи чималу порослу зеленими водоростями колоду.
— А сом де? — не терпілося Сергійкові.
— Під колодою. Вдень він тут відпочиває, а вночі виходить на полювання.
— Як же його звідти виманити?
— Стривайте-но! — мовив Озиваико й пірнув на дно. Діти бачили, як він сягнув колоди, занурився у мул, а вже звідти вискочив верхи на величезному сомові. Той, мабуть, спросоння злякався, помчав уздовж річки, а тоді рвучко поплив назад, та Озиваико міцно сидів на рибині, тримаючись одною рукою за сомового вуса.
— Мені б на такому конику покататися! — захоплено промовив Сергійко.
— Холодно, відразу ж застудишся,— застеріг його Петько.
— Це тільки Озивайку нічого не страшно, бо він казковий!
А Озивайко вже відпустив сома, і той знову сховався під колоду.
— Тепер ходімо покажу, що я робив, коли кликав мене Сергійко.
Трохи далі від колоди на дні річки діти побачили чималу ковбаню. Видно, що глибоку цю яму вирито недавно — на її дні мул ще не встоявся.
— Раніше цієї ковбані не було,— сказав Озиваико.— Тому взимку рибі ніде було ховатися, адже річка не дуже глибока й морози іноді дістають дна. Торік сом через це мало не загинув, а тепер я рибі добрячу схованку викопав. А що на сомі покатався — так то на віддячку!
ЛІСОВА КРАСУНЯ
Зовсім мало на деревах листя. Діти йшли лісом і не впізнавали його — такий він став оголений, мовчазний. Озивайко вже чекав на них.
— Чом невеселі? — запитав стурбовано.
— Лісу шкода стало,— за всіх відказав Тарасик.— Без листя він якийсь сумний...
Озивайко здивовано поглянув на дітей:
— Ви й справді зажурилися через це? Не варто, адже листопад деревам лише на користь!
— Як-то на користь? — обступили його діти.— Хіба не зима змушує їх скидати листячко?
— Ну, звичайно, зима. Листопад тоді й настає, коли починаються морози.— Озивайко сів на пеньок.— Дерево скидає листя, щоб витрачать менше води.
— А чому ж тоді сосни та ялини не скидають хвоїнок? — допитувалися діти.
— Бо їхні гостренькі листочки випаровують зовсім мало вологи,— розповідав Озивайко, а тоді запропонував: — Ходімо покажу вам лісову красуню — горобину.
Щойно він це сказав, як засвітило сонце, спалахнуло всіма барвами опале листя, і все відразу звеселіло. Тарасикові навіть покачатися у тому листі забаглося, і за ним усі "пірнули" у жовтаво-багряне море. Та Озивайко не дав дітям довго бавитися. Роботи, мовляв, у нього багато.
Прийшли на галявину, де червоними кетягами ягід променіла горобина. В цей час до неї прилетіла зграйка строкатих птахів.
— Омелюхи! — впізнав їх Сергійко.— Вони зимуватимуть у нас?
— Е ні,— сказав Озивайко.— Ці птахи перелітні. Ось наїдяться ягід,— а це для них найбільші ласощі,— й полетять на південь.
— Зовсім тоді спорожніє ліс! — зітхнув Сергійко.
— Не так уже й спорожніє,— розповідав далі Озивайко.— Звичайно, птахів буде менше, аніж улітку, однак у нас зимуватимуть і синиці, і снігурі, й дятли, і повзики, й чижі... Важко пташкам узимку, та ми їм допоможемо — не дамо з голоду пропасти!
Діти обступили Озивайка й почали радитися, як краще взимку підгодовувати пташок.
ПТАШИНА ЇДАЛЬНЯ
Сніг ішов цілу ніч. А на ранок засяяло сонце, заіскрилися сніжинки на деревах, кущах, парканах і просто під ногами. Тарасик дивився на все те диво й не міг намилуватися.
А в лісі, мама казала, зараз пташкам нелегко,— то Маринка у своїх м'якеньких чобітках підішла нечутно.— Не добути пташкам корму.