Крилаті мисливці
Найзапеклішими ворогами кіноаматорів виявилися сороки. Тільки-но націлиш об'єктив на якусь пташку, як на сусідньому дереві застрекоче ця чорно-біла бестія і все живе довкола ховається у найдальші шпарки. Славка спочатку це не дуже засмутило.
— Зніму фільм про сорок! — вирішив.
Знайшов їхнє гніздо, замаскувався. Але сороки до гнізда не поспішали. Помітили, де причаївся хлопець, і зчинили над ним галас. "І все-таки я вас перехитрю!" — усміхнувся сам до себе Славко.
До кінокамери, встановленої на штативі, приладнав спеціальний пристрій, який автоматично вмикав апаратуру через кожні півгодини, а сам, весело насвистуючи, попрямував до річки. Хлопець уже зняв одяг, поспішаючи швидше кинутися в прохолодну воду. Та щось примусило його обернутися. Який жах! На місці, де він залишив кінокамеру, вирувала чорно-біла хмара птахів. Славко стрімголов помчав назад, розмахуючи палицею. Сороки порозліталися, повсідалися на деревах і, на диво, замовкли, придивляючись, що робитиме хлопець. А той мало не заплакав, побачивши, що птахи звалили кінокамеру на траву. Як він міг забути, що сорок приваблює все блискуче!
— Тепер стривайте! — Хлопчик став видиратися на дерево. Коли доліз до сорочого гнізда, птахи кинулися на нього в атаку. Довелося виламати гілку й тримати її, мов щит, над головою. А сам роздивлявся сороче житло. Було воно із товстих сучків, переплетених стеблами трави і скріплених глиною. Славко заглянув усередину, гадаючи, що там сидять пташенята, бо звідки в птахів така войовничість. На підстилці з моху, травички та шерсті нікого не було. "Виходить, молодь уже залишила домівку",— пожалкував хлопець. Відвів убік кінокамеру й зняв сорок, які вперто його атакували. Збирався спускатися вниз, як
раптом помітив над собою двох сороченят. Ті заметушилися, мало не попадали з дерева.
— Спокійно,— промовив до них Славко.— Я вже злажу!
Вийшов із-за куща Петько.
— Чого обідати не йдеш?
— Погнався за сороками.
— Теж мені захоплення! — посміхнувся Петько.— Чи ж треба було далеко їхати, щоб витрачати стрічку на якихось сорок? їх скрізь повно. Навіть поблизу міст побільшало цих галасух. Чого доброго, тепер зніматимеш галок, он їх скільки на тополях!
— Хіба ж то галки? Справжнісінькі ворони!
— Ні, галки!
— Стільки часу витратили на підготовку до подорожі, а ви галку з вороною плутаєте,— присоромив Володимир Іванович хлопців, коли вони повернулися до свого маленького табору.— А ти, Іро, що скажеш?
— Мені здається, що на тополях оселилися... граки.
Славко тільки чмихнув. Не раз доводилося йому знімати і галок, і ворон, і граків, і навіть круків. Отож добре їх знав.
— А ти не чмихай, а поясни,— розсердилася Іра.
— На тополях ворони. Я ж казав Петькові, а він не вірить. Напевне, тому, що вони чорні. Але ж є два різновиди цих птахів. Сіру ворону всяк знає, а ось чорну, в якої і пір'я, й дзьоб, І навіть ноги немовби з темного металу відлиті, нерідко плутають з галкою чи граком. Та в грака стрункіше тіло, пряміший і товщий дзьоб. Він чорніший навіть від чорної ворони, а основа дзьоба й частина щік у нього білі. Гніздяться і ворони, й граки колоніями на узліссях, в садах, парках, заростях
річкових долин. Галки дрібніші. Від ворон легші втричі. Оперення чорне, шия сіра. Тримаються людських осель.
Ще довго йшла розмова про цих птахів. І про те, які вони корисні, бо знищують шкідливих комах, навіть мишей. А що ворони, галки й граки не проти того, щоб поклювати весняні посіви зернових та городніх культур, а восени — поласуватися насінням кукурудзи й соняшника, баштанних рослин, так ця шкода у порівнянні з користю — ніщо. А ось у мисливських господарствах сіру ворону доводиться відлякувати, руйнуючи її гнізда, а якщо це не допомагає, то й відстрілювати. Іншого виходу, на жаль, поки що немає. Правда, у великих аеропортах стоять тепер пристрої, які відтворюють звуки, що їх подають ворони при небезпеці. Птахи здаля чують сигнали тривоги й намагаються триматися подалі від аеродромів. А раніше вони іноді потрапляли в двигуни реактивних літаків і спричиняли аварії.
І вже коли завершували розмову, Володимир Іванович нагадав дітям ще про одного представника воронових — крука.
— Він найбільший серед цієї родини,— сказав,— важить іноді півтора кілограма. Пір'я чорне, дзьоб і ноги теж. Гнізда мостить на верхівках дерев. Ці птахи цікаві й тим, що пташенят виводять ранньою весною, коли навколо лежить сніг. Основна їжа круків — різні покидьки. В цьому важливе значення цих птахів, як санітарів поля та міських звалищ і смітників.
— Ось візьму нові касети й знову подамся до сорок,— заявив Славко.— Мушу зняти кадри, як вони пташенят годують!
— А в мене, Славко, інша пропозиція,— Володимир Іванович розгорнув визначник птахів і показав дітям гостродзьобого хижака.— Якщо не помиляюся, мені таки вдалося нещодавно знайти гніздо орлів-карликів. Кілометрів зо два звідси росте височезний осокір. Там вони й живуть. Самець, самиця і двоє орлят. Я їх добре роздивився в бінокль. Орли-карлики стали рідкісними птахами. Давайте гуртом знімемо кілька кадрів з їхнього життя. Славко та Іра зніматимуть із сусіднього осокора телеоб'єктивом гніздо й пташенят, а ми з Петьком сховаємось на галявині, куди вони літають по здобич. Гаразд?
Під вечір Славко з Ірою замаскувалися в гіллі на осокорі й зробили перші кадри. У променях призахідного сонця добре проглядалося велике, складене з гілля гніздо. Орлята поводилися спокійно. Батьки, напевне, добре нагодували їх, вирушаючи в дорогу. Пташенята куняли на сонці. За півгодини один з птахів приніс у пазурах невеликого ховраха. Поклав його в гніздо й штовхнув пташеня дзьобом — мовляв, їж! Орля позадкувало, напевно, не зрозуміло батька, а може, не хотіло їсти. Тоді орел сам клюнув ховраха й підсунув його орляті, немов припрошуючи: їж, дурненьке!
— Чудові кадри вийдуть! — радів Славко, коли діти злізли з дерева.
— А мені вони бридкі, ці орли, злі, хижі,— мовила дівчинка.— А їх ще й до Червоної книги занесли.
— Ховрахи ще шкідливіші,— відказав їй на те Славко.— Отже, жаліти їх нічого. Знаєш, скільки вони зерна знищують!
Підійшли Володимир Іванович і Петько.
— Нам не поталанило. Самиця літада-літала над галявиною, але так і не знайшла здобичі. Поменшало гризунів та плазунів. А тоді подалася до лісу. Ми думали, що вона там вполює якусь пташку, а воно не вийшло.
Вже стемніло, коли всі повернулися до табору...
Вранці Петько обережно взяв кінокамеру і, глянувши на сонного батька, пішов на галявину, де з учорашнього дня зробив засідку. Може, зараз орлам трапиться здобич!
Хлопчик дістав бінокль і оглянув місцевість. Орлів ще не було. Десь по-котячому верескнула вивільга, за кілька кроків на невеличкому кущі глоду стрибали з гілки на гілку горихвістки. Несподівано у Петька за спиною щось запирхало. "Що тобі треба, колючий?" їжак знову невдоволено чмихнув, і тоді хлопець побачив між гіллям гадюку. По спині побігли мурашки. Озирнувся, щоб знайти якогось дрюка. Неподалік лежала товста суха гілка. Він ступив до неї —— гадюка підняла над землею голову. "Спокійніше, спокійніше,— втішав себе Петько,— не ворушись, може, не зачепить..." Справді, та не рухалась. Однак з Петька очей не зводила. Цим скористався їжак. Він забіг збоку до гадюки і вчепився в неї зубами. Та вирвалась і шмигнула під коріння. На якусь частку секунди їжак спізнився вхопити її за кінчик хвоста. Зрозумів, що здобич втекла, пирхнув на Петька й подався геть.
"Ну й ну! Тільки чого це я не зняв поєдинок? Славко напевне б не розгубився!" — аж почервонів від сорому.
Та ось над галявиною пролетіли сороки. І знову зчинили такий галас, що Петько хотів вертатися до табору, але немов хтось шепнув йому, щоб посидів ще у засідці. Сороки невдовзі полетіли, крім одної. Вона всілася на кущі, де були горихвістки, й Петько побачив, як розбійниця витягла з гнізда пташеня. Він хотів вискочити й відігнати сороку, та на неї накинулися дрібні лісові птахи. Сорока, мабуть, не вперше потрапляла в такі ситуації. Вона полишила пташеня й чкурнула до прибережних дерев. І в цей час над галявиною з'явився орел. "Юг-юг-юг!" — пролунав його писклявий голос.
— ТІкай, дрібното! — замахав руками Петько. Йому стало жаль пташок, які ще трималися гурту й могли стати жертвою орла.
Але орел набрав висоту й кинувся навздогін сороці. Та одразу ж пурхнула в кущі. Орел каменем упав у гущавину й невдовзі вилетів із сорокою в кігтях. Ще раз пропищав переможно своє "юг-юг-юг" і полетів до гнізда...
У таборі вже не спали.
— А ми шукати тебе збиралися, хоча б записку лишив,— занепокоєно мовив Володимир Іванович.
— Зняв орла на полюванні! — доповів Петько.— А ще бачив гадюку і їжака. Татку! А їжак був вухатий! Та навіть сфотографувати я його не встиг!
— Напевне, гадюки злякався! — озвалася з намету Іра.— Славко не пропустив би такої нагоди,— немовби підслухала його.
— Ти, Іро, нас із Петьком не свари! — розсердився Славко.— І що це у вас, дівчаток, за мода отака! Краще розкажи, Петю, як це було.
Довелося Петькові не криючись усе розповісти.
Іра захоплено слухала Петькову розповідь, а коли він дійшов до того, як гадюка дивилась на нього, не втрималась і вигукнула:
— Ой, я б умерла зі страху!
— Вухаті їжаки рідко полюють на земноводних і плазунів, вони більше харчуються комахами. Ти, Петю, добре його роздивився?
— Аякже, і вуха довгі, і колючки короткі, і сам він значно менший від звичайних їжаків. А який сміливий!
СТЕПОВІ ЗУСТРІЧІ
У водоймі з'явилися ондатри. Жуки-олені. Рідкісні перев'язки
Ондатру першим побачив Петько. Думав, що водяний пацюк виринув з води, та Володимир Іванович заперечив:
— Пацюк сірого кольору і менший, а цей звірок коричневий, і хвіст, погляньте, сплюснутий з боків. Ондатра це.
— Що ж буде з хохулями? — забідкалася Іра.— Чи не виживуть їх звідси ондатри?
— Не хвилюйся,— заспокоїв її Володимир Іванович,— ці звірки мирно співіснують. Харчуються вони переважно рослинною іжею, а її он скільки! Хохулі навіть поселяються в кинутих ондатрами нірках. А знищуючи тілоріз, ондатру чистять водойму. Дивно тільки, чому це ми їх раніше не бачили, адже ондатри не такі обережні, як хохулі. Напевно, тільки починають освоювати цю частину річки.