І ще — жовтуваті дзьоби, наче там цвіт кульбабки світиться... Хто з них кращий? Славні обоє. Тому, либонь, і важко смирній качечці вибрати поміж них собі до пари, бо обоє до душі.
А далі, а далі... Куди тільки поглянеш, скрізь на річці видно качині танці, качині зальоти, качині любощі. В баби Ликори таке цікаве та радісно посвіжіле обличчя, мовби вона помолодшала на багато років. Мовби вона бодай трохи повернулася в свою молодість, у яку мені вже нізащо не зазирнути.
І в лугах у березі — так само чуються пташині переспіви та пересвисти, перегуки та оклики.
— О, чуєш, чуєш,— це баба Ликора.— Гуси... Справді, десь зовсім неподалік, з-за кущів лине гусячий гелгіт. Нагостривши вуха, по-чаплиному високо й кумедно здіймаючи ноги в черевиках з розпушеними поворозками, баба Ликора йде на той гусячий гелгіт, а я слідом за нею, намагаючись також ступати обачно.
Причаївшись за кущем верболозу, вона руками, розводить гілля, просуваючи вперед цікаву голову, а я вже мавпую бабу Ликору, обіч неї теж розгортаю гілля...
Дикі гуси!
На скатертині лугової трави, наче вишитої ранніми квітами, ген-ген видніють дикі сірі гуси!
їх там зібрався невеличкий табунець, ходять кружкома, а посередині їхнього живого кола топчеться на місці, витанцьовуючи, гуска. Ця гуска переступає з лапи на лапу так, наче перевалюється з лапи на лапу, крила в неї напіводвисли, й вона ворушить напіводвислими крильми, відстовбурчуючи їх то більше, то менше. Наче ось-ось хоче змахнути різкіше, дужче, аби злетіти, вирватися з живого кола, але не злітає, не виривається. А все витанцьовує, перебираючи лапами, й дзьобату голову на довгій шиї витягує так високо, як тільки може, вище вже не витягнеш!
— Гопака танцює,— каже баба Ликора.
— Хто гопака танцює? — не розумію.
— Та хто ж... Гуска танцює... Гуси танцюють.
І справді, гуска немов танцює гопака, а живе коло довкруж неї крутиться й крутиться, гелгоче й гелгоче, мовби також танцює гопака.
Поглядаю на бабу Ликору, сподіваючись, що вона скаже — й дика сіра гуска також невісточка, але баба мовчить.
А мені цікаво, так і хочеться пирскнути зо сміху від того чудного гусячого гопака, від їхнього гелготу, але я тільки прикладаю долоню до губів. Сіра гуска також вибирає собі пару? Авжеж, вибирає до душі, й повинна когось вибрати одного з того табунця, який весь мені видається чомусь лише з гусаків. Тому так довго й танцюють, що їх багато, що важко вибрати кращого, що ніяк не зважиться.
Постріл гримить раптовий і несподіваний.
Наче грозовий грім котиться довкола, котиться низько понад землею, котиться не в одному якомусь місці, а скрізь — і над селом, і над лугами, й над річкою.
Прокотившись, згасає, та я чуюся так, наче постріл і досі відлунює у вухах. Чуюся так, наче за першим голосним пострілом^ось зараз пролунає другий. І я зіщулююся душею, очікуючи на цей другий постріл.
Хто стріляв, де?
Табунець диких гусей, що танцював отамо на зеленому моріжку, спиняється, наче його навальною хвилею вітру вдарило — і вже немає отого живого танцівливого кільця, всі змішалися докупи, вже біжать, лопочучи крильми, вже зриваються й злякано летять понад річкою, швидко, якомога далі від небезпеки.
Вмерли пересвисти й переспіви птахів на лузі, а на воді — шарварок і колотнеча, крижні тікають у рогіз та осоку, норці пірнають, якісь качки летять урозтіч, сте-лячись понад самою поверхнею. І сама річка начеб теж лякається, береться брижами-хвильками поміж зеленими острівцями, і від хмар, що затуляють сонце, з іскристо блакитної обертається на темно-голубу, прищулену.
Баба Ликора, стемнівши на виду, хапає мене за руку, і я відчуваю, що її долоня — холодна й тремтить.
— Ходімо, надивилися... Стріляють, нехристи...
Й село наше Овечаче по горбах та по вибалках також наче зчорніло, принишкло, насторожено очікує ще на постріли.
— Це війна? — питаю пошепки, поспішаючи за бабою, заплітаючись ногами.
— Війна, а яка ж хороба...
І мимоволі втягую голову в плечі, бо ж — війна зовсім близько, десь отут, в овечацьких лугах, оце війна стріляє, дихає смертю.
— Жди отут,— наказує баба Ликора, зоставляючи мене у верболозах.
А сама йде кудись, і хода її гасне в траві. Куди вона? Зоставшись сам, спершу намагаюся не дихати — й раптом до слуху мого долинає переспів і пересвист пташиний з лугів. Аж не віриться, що пташки знову щебечуть і тішаться весною. Може, й дикі гуси знову прилетять? Дивлюся в небо над річкою, але в ясному повітрі гусей не видно. Опускаю погляд нижче, на воду, й очі мої теп-лішають від радісного здивування.
Поміж зелених острівців знову плавають качки!
І не просто плавають, а затівають свої весільні ігри!
Ген оті самі норці, а може, й інші: два селезні джен-джуряться біля качечки, ось вони мовби врозбіч кидаються від неї, зупиняються — і вже пливуть назустріч, ось водночас пірнають, нема їх, нема, качечка саменька на воді, та вже качури водночас вигулькують з води, якісь наче здивовані й веселі, щасливі, легко й натхненно пливуть довкола качечки.
Аби з-поміж них вибрала собі до пари — на ці весну
й літо, щоб разом вивести й доглянути каченяток, щоб разом восени летіти в теплі краї до вирію...
З-за лози виходить баба Ликора з коромислом, що вигинається на плечі, а на коромислі погойдується двоє відер, гублячи на землю срібні краплини води.
— Дивишся? Може, й ти собі вподобав оту сіру качечку? — жартує баба Ликора.— Але ходімо до хати, спершу в річковій воді скупаєшся та голову змиєш. Бо качечка не вибере тебе такого, замурзаного. Бачиш, її селезні цілий день купаються в річці, то вона вибере селезня.
Баба Ликора жартує, і мені стає радісніше на серці, розвиднюється на душі.
Йдемо вуличкою до хати, а я, дивлячись, як цяпо-тять срібні краплі з відер, усе озираюсь назад.
Наче ще не надивився на весільні качині танці на річці...
Наче остерігаюся, що знову розляжеться, громом покотиться страхітливий постріл...
У ВЕСНЯНОМУ ЛІСІ
— Дивися ж, від мене далеко не відходь.
Сьогодні в лісі обличчя в баби Ликори схоже на по-репану дубову кору, з-під пасма сивого волосся, що спадає на плаский лоб, зеленіють очі, як два жолуді. Ранковий ліс пронизаний гострими, широкими мечами сонця, що яриться густим полум'ям у синьому небі. Підлісок уже розпушився, уже в густих котиках, дрібне, листячко продзьобалося й на литкому гіллі, а дуби стоять чорні, мовби мертві та обвуглені. Дика груша облита білим молоком, і в тому пахучому білому молоці, що стиха піниться, бджоли неначе киплять, неначе варяться зі струнним оксамитовим гудінням. Пелюстка білого цвіту спадає з груші на бабине пасмо, немов сяйливим вогником хоче звеселити чомусь споночіле посеред білого дня бабине обличчя, проте воно не розгодинюється.
— Дивись під ноги, не наскоч на яку заразу.
Баба Ликора збирає хмиз на паливо.
В одне вухо впустивши бабине казання, з другого вуха випускаю, й поволеньки наближаюся до потрощеного дзота, що великими ребристими уламками граніту, з якого вужами висотується залізо, горбиться неподалік поміж ліщинових кущів. Чим ближче я підступаю до неживої покоробленої руїни, тим вона мертвішає і страшнішає.
— То ти мене так слухаєшся? Ось я зараз візьму жаливу, вже наросла, та освячу тебе жаливою!..
Дзот залишається осторонь, поміж ліщинових кущів іду в прозору глибочінь лісу, що видзвонює — сяє голосами весняних птахів. Під ногами шарудить сухе торішнє листя, затоплене шовковими водами молодої гострої трави, з-поміж якої де-не-де видніє чи фіолетовий ряст, чи жовта куряча сліпота, чи цупке листя конвалій зі стебельцями нерозквітлого цвіту.
Неподалік озивається зозуля, і голос її якийсь начебто вербово-тужавий, і водночас голос її начебто пахне коноплями, що вимочуються у воді.
Схиляючись, я збираю фіалки, що ростуть при самій землі, що видющими блакитними вічками дивляться на білий світ, начеб чудуючись із нього, а я тішуся з цієї щирої зачудованості фіалок. Скільки мені років? Не знаю і не думаю, скільки мені років, бо й не відаю, як про це думати. Збираю собі фіалки, їхні блакитні погляди, і в моєму кулаку вже цілий пучок цих блакитних поглядів.
Ось тут, на галяві поміж дубів, ціле розсипище фіалок, і я стаю на коліна, зриваючи квітку за квіткою, квітку за квіткою, аж поки мої руки заплутуються не так у траві, як у якихось довгих білих косах, що лежать у траві там, де фіалок найрясніше, а далі за фіалками — жовтий пісок і чорна земля.
Коси схожі на дивовижну кущувату рослину, якої раніше не доводилося бачити ні в лісі, ні в полі, ні в лузі, і якусь мить я намагаюся осягнути, що ж це за химерна така рослина, по якій лазять мурахи. Довге це волосся беру з землі, перебираю пальцями, підношу вгору і, перевівши погляд на вивернуту купу землі й піску, спершу нічого не можу втямити, поступово завмираю від хвилі страху, а потім крик рветься з моїх грудей.
— Чого ти? — чується за спиною бабине. З в'язкого хмизу баба Ликора стоїть неподалік поміж ліщини.
— А-а-а...— дзигонить мій голос.
— Чи ти блекоти об'ївся, що кричиш як на пуп? — надійшла баба.
Хочу тікати, але ноги вросли в землю.
— Господи, святий та кріпкий...— раптом шепче баба Ликора перешерхлим голосом.
В'язка хмизу з її плечей спадає додолу, баба щось бубонить, і в її зелених очах начебто скипає білий мороз.
— Що це? — питає.— Це ти знайшов?
— А-а-а...— й далі дзигонить мій голос.
Баба Ликора спроквола опускається на коліна, обережно пучками пальців бере розсипчасте пасмо лляного білого волосся, легенько смикає, наче хоче вирвати. Але волосся не висмикується, тільки натягується. Воно корениться в землі та піску, над якими порозтікалося врізнобіч.
— Господи, боженьку мій,— бубонить баба.— Хто ж це в землю заліз, га?
Баба Ликора обертається до мене, мовби хоче почути мою відповідь, і тонкі борозенки її вуст дрібно сіпаються.
— Що ж воно там робить у землі, га?
Дивлюся на бабу Ликору так, наче сама знає відповідь, але чомусь таїться, чомусь питає в мене. Зводиться з колін і хреститься, кладучи хресне знамення сухими корінцюватими пальцями.
— Людська голова, а росте, мов кропива чи лопух...
— Росте?..— мимоволі зривається з моїх уст.
— Росте? — перепитує й баба Ликора, наче від мене почула.
А я дивлюся на неї, боячись глянути донизу, щоб не побачити в траві та на розворушеній землі врізнобіч пролите волосся, яке наче справді росте, сотається.