Дівчина трохи злякано сте-жила за ним поглядом, просила заспокоїтись і сісти.
— Хіба можна бути спокійним коло тебе? — Якось наче аж сердито поглянув на неї. Ех, схопити б її на руки…
— А скільки продовжуватиметься ця процедура? — спитала, виходячи на веранду.
— Що? — стрепенувся Чамхаб. — А… не знаю.
Постояли на веранді, дослухаючись до шелесту листя.
— Ну, добре, — порушила мовчанку Анжела. — Я туди подзвоню. І обов’язково зустріну, коли ти вихо-дитимеш.
Зненацька обхопив її голову долонями. Дівчина не встигла й скрикнути, як він поцілував її в губи.
II
Після гіпнотичного сеансу Чамхабові наділи на голову щось справді схоже на срібного павука — мнемо-скоп. Напівлежачи в спеціально пристосованому для нього ліжку, космонавт знову переживав свою останню подорож. Пам’ять розгортала дивовижно чіткі картини — усе було, як наяву. Хоча й не зовсім: пережиті сцени й ситуації з’являлися водночас. В коротку мить вміщалися яскраво висвітлені події одного дня чи цілого місяця — в залежності від того, яка була насиченість фактами. Політ "Енея" продовжувався майже десять років, а еле-ктронний "павук" знімав карби пам’яті всього за кілька годин. Правда, мнемоскоп старанно "просівав" здобуту інформацію, й на магнітну котушку осідало тільки суттєве.
Звичайно, Чамхаб нічого цього не відчував. Як тільки апарат ввімкнули, він одразу ж усвідомив себе на космічному кораблі. Сидів за великим сегментом пульта керування, невідривно дивлячись на матовий екран.
Далеке чуже сонце вже показувало свій диск. В його промінні можна помітити окремі пилинки — плане-тна сім’я. З кожним днем і сонце, і планети більшають, ростуть.
Астрофізик їв показує фотографії системи, зроблені крізь різні фільтри, повідомляє параметри, дає хара-ктеристики:
— Зірка — півтори сонячні маси, чотирнадцять планет, розміри їх підлягають закономірності, відкритій у нас . Орбіти майже не виходять з площини екліптики.
— Астероїди? Комети?
— Не помічено.— їв розводить руками, ніби пробачається, що в цій планетній системі немає ні астерої-дів, ні комет.
Бортінженер Фамен усміхається:
— Значить, не було запроектовано.
Чамхаб просить його сісти до комп’ютера і визначити режим гальмування.
На четвертій (1,3 маси Землі) спектографи зафіксували хлорофіл, лінії якого відсутні в спектрах решти планет.
— Здається, вона має велику кількість зеленої маси, — каже Ів.
Чамхаб у захопленні:
— Зелена маса? Це ж ліси і луки! Давайте так і назвемо її: Зелена!
Ів і Фамен погодились. Було вирішено вийти на мінімальну орбіту навколо Зеленої, щоб вивчити її дета-льніше.
Знову перевантаження, Чамхабові здається, що весь він налитий оловом, важко ворухнути навіть паль-цем. Зникло. І те саме тіло стало легким, як пушинка.
Безперервні, невтомні спостереження, накопичення й аналіз матеріалу. Так, Зелена має біосферу! Та ще й багатющу: густі ліси, безкінечні луки. Коли б тут ще були гори, моря й океани, — Зелена відрізнялася б від Зе-млі лише розмірами. Але жодного, бодай невеличкого водного басейну тут немає. Суцільний всепланетний материк, втушкований зеленою ковдрою навіть на полюсах. Певно, всю вологу тримають у собі рослини.
— Якщо тут не було первісного океану… — з жалем почав астрофізик, зітхнув і замовк.
— То що?— не втерпів Чамхаб. — Не могли з’явитися й розумні істоти?
— Авжеж, — знизав плечима Ів. — Про них не може бути й мови, ми навряд чи зустрінемо тут навіть тварин. В кожному разі, спостережні дані не дають для цього ніяких підстав.
— Про це ще рано говорити, — заперечив Чамхаб.
— Але ж не помічено жодного стада, жодного табуна.
— Це ще нічого не доводить. Удень вони можуть ховатися в лісах, а пасуться вночі, — звідки ми знаємо?
— А слідів цивілізації — ніякісіньких, це вже точно, — обізвався Фамен.
— І це передчасний висновок, — не згодився Чамхаб. — Давайте, друзі, повторимо увесь комплекс досліджень…
Знову нарада біля пульта.
— Отже, дослідження проведено чотири рази, — Чамхаб міркував уголос. — І, як ви знаєте…
— Тепер і в тебе немає сумніву, — перебив Ів.
— Сумніви ще є, — твердо сказав Чамхаб, — але я вважаю, що на орбіті ми зробили все, що могли.
— Це так, — погодився Ів. — Біосфера Зеленої досліджена по всіх аспектах. Дальше перебування…
— От і я так думаю. Пора здійснити наступний етап нашої експедиції… Щодо місця посадки. Твоя про-позиція, Ів?
— На екваторі, в зоні лісу. Оптимальні умови для вивчення планети. Адже ліси переважають.
— А ти як гадаєш, Фамен?
— Полюс. Чи північний, чи південний — однаково. Полярні області — океан луків…
— Це все крайнощі, — розважливо сказав Чамхаб. — Місце посадки треба визначити з урахуванням ба-гатьох факторів. Динаміка атмосферних процесів, температура, типовість зони дослідження, радіація…
Детально обміркувавши численні варіанти, провівши ще одне картографування, всі троє зійшлися на то-му, що "Енея" слід посадити в північній півкулі Зеленої, в савані, де луки зустрічаються з масивом лісу.
І знову тіло наливається оловом, очі застилає кривавий туман. Коли нарешті комп’ютер вимкнув двигуна і в кораблі настала тиша, вони ще довго її не чули.
Першим опритомнів Чамхаб.
— Друзі, вітаю… Ми на Зеленій…
Хотів ці слова викрикнути, але не вистачило сили. Проте їв та Фамен почули. Незабаром усі зібрались біля командирського пульта. Інженер ввімкнув оглядовий екран: що там діється навколо? — та матова поверхня не прозорішала. Виявилось, що електронно-оптична система вийшла з ладу.
— "Еней" осліп… — В голосі бортінженера чулася досада.
Це було особливо недоречно: кортіло якомога швидше поглянути на планету зблизька.
— Прошу дозволу вийти назовні, — незвично офіційним тоном промовив Фамен. — За бортом ще день.
— Спочатку все-таки треба налагодити оптику, — сказав Чамхаб. — Немає необхідності ризикувати.
Інженер, не кажучи й слова, негайно взявся відшукувати пошкодження. Довго порпався в електронному начинні, замінив світлопровід, запобіжники тощо, і нарешті система ожила. Крізь екран до їхнього корабля за-глянув незнайомий світ. Якісь чудернацькі кущі в густій високій траві, а дерева… Фамен одразу визначив їхню висоту: двісті сімдесят і більше метрів!
— Царство хлорофілу… — сказав упівголоса, наче боявся, що хтось сторонній почує.
— Так, — обізвався Чамхаб, — розмах нічогенький… Тим часом сонце хилилось до заходу, травами по-повзли тіні.
Атмосфера Зеленої була майже такою, як і земна. В ній тільки більше кисню й менше водяної пари. Візуальне спостереження не виявило нічого нового, отож Фамену та Іву не терпілось швидше вийти з корабля, сту-пити на цю планету, дихнути її повітрям.
— Вечоріє… — вагався Чамхаб.
— Ну й що? — знизував плечима Ів. — Ще можна зробити чимало фотографій.
— Та навіть, як і стемніє, — підтримав його інженер, — що в нас немає прожекторів?
Наче передчуваючи біду, Чамхаб не дає своєї згоди, а вони наполягають ще завзятіше.
— Ну, чого така поспішливість? — дивувався Чамхаб. — Час у нас є. Можемо відпочити за ніч, а вран-ці…
— Не розумію, навіщо зволікати, — не відступався астрофізик. — Візьмемо зразки рослин…
— Далеко заглиблюватись у ліс не будемо, — докинув інженер. — На зорову відстань.
Щось непокоїло Чамхаба, муляло душу. Не хотілось під вечір, та ще й без повітряної розвідки, робити вилазку.
"Нехай ідуть чи не треба? — перебирав думки, не зводячи очей з оглядового екрана. — Що мене тривожить?"
І тут йому впало в око: вдалині по траві котяться хвилі, наче від сильного вітру, а кущі й дерева стоять непорушні, найтонша галузка не схитнеться. Що це має означати? А може, то гра світла? їхня правда, сидіти склавши руки не можна.
— Ну, от що. Вилазка лише для ознайомлення з територією радіусом… Скільки до узлісся? — На екрані з’явилась сітка координат. — Двісті сорок метрів. Ясно? Ніяких зразків не брати. І жодного кроку в ліс! Лазерні трубки тримати в руках, напоготові. Підтримувати зі мною безперервний радіозв’язок. Все ясно?
— Цілком, капітане! — весело вигукнули їв і Фамен ще й виструнчились.
— Дозволяю йти. — Чамхаб окинув теплим поглядом їхні дужі постаті, перевірив екіпіровку і, коли вони пішли до виходу, приглушено сказав: — Щасливо.
Ів обернувся й кивнув, Фамен змахнув рукою.
Екран показав, як обережно, ніби нехотя, з корпуса корабля виткнувся пандус і, похитуючись, опустився на чорний, випалений дюзами, грунт. Фамен та їв зійшли, обернулись обличчям до "Енея", щоб міг побачити Чамхаб, і на радощах затупали ногами. Момент хвилюючий, що й казати,— ступили на поверхню невідомої планети!
— Дихати легко! — сказав Фамен у мікрофон, прикріплений на грудях. — А як ходити — зараз відчує-мо.
Роззираючись у всі боки, космонавти пішли до височенної стіни лісу, що сягала до самого неба. То один, то другой повідомляв:
— Грунт місцями розпушений, але йти добре.
— Трава шурхотить, хоча вітру немає.
Чамхаб порадив:
— Визначте сектори спостереження. Будьте уважні.
— Гаразд, не хвилюйся, — сказав Фамен, який ішов попереду. — Мій сектор — уперед і ліворуч, а твій, Іве, — праворуч і назад. Поглядай.
— Згода.
— Я теж дивлюся, — нагадав Чамхаб.
Деякий час йшли мовчки. Вступили в тінь, яку відкидав ліс і яка з кожною хвилиною видовжувалась, — чорний язик низом тягнувся до "Енея", ще освітленого сонцем.
— Усе нормально.
— Все гаразд.
Знову кількахвилинна мовчанка. Тінь почорнішала, їхні сірі постаті втонули в ній.
— Я вас не бачу, — гукнув у мікрофон Чамхаб. — Як ви там?
— Ми на узліссі. Дерева, мабуть, у десять обхватів, кора м’яка, наче гумова… Щось поблискує в ха-щах… Ого… Поглянь, що це?!
— Стріляй! — закричав інженер.
Замиготіли сліпучі зигзаги лазерних променів.
— Що сталося?! — скрикнув Чамхаб.
У мікрофоні скрипіло, сичало, скреготало. Важко падали зрізані лазерами дерева.
— Що трапилось?! — знову закричав Чамхаб, пройнятий гострим відчуттям небезпеки.
— На нас… — почулося крізь шум ї тріск. — Стартуй…
Оце й усе, що почув Чамхаб. Навіть не розібрав, чий то був голос — Фамена чи Іва. І враз усе стихло.
— Відходьте, відходьте! — загукав Чамхаб з надією в голосі. — Ви мене чуєте?
Мовчанка. І пострілів не видно. Чамхаб отерп: невже загинули? Що ж здатне встояти проти лазерів? Чи, може, ненароком черкнули один одного?
Навіть не вимкнувши екрана, вхопив дві лазерні трубки й кинувся до виходу.
Пробігши метрів п’ятнадцять, опам’ятався й став.