Але в ній одне було незвичайне: маленька, сіра, як горобчик, жінка тихо гладила колишнього військового по рукаву тоненькими, майже дитячими пальцями і ласкавим голосом умовляла то його, то всіх довкола:
— Ну, не треба, ну, я зараз усе влаштую, все буде добре... Не треба, будь ласка, не кричіть так, він контужений... Не ображайтесь на нього... Ну, перестань, ходімо вже, добре?
Хотів би, щоб мене хоч один день так любили.
Декан викликав мене і дуже інтимно повідомив, що "навколо В. слід створити відповідну громадську думку. Такий елемент не може бути в рядах студентів. Треба перевірити його особу". Мене в першу мить схвилювало тільки одне: чому саме зі мною почали таку розмову? Декан відповів лаконічно й недвозначно: "Ми вам довіряємо, товаришу Калита". Гм, Калита. Ну, тоді легше. Тоді все простіше. Коли тільки в прізвищі річ, то все гаразд. Я сказав, що маю про В. свою власну думку, нав'язувати її нікому не збираюсь, а створювати громадську — не можу, бо не знаю, якою повинна бути ця громадська думка. Декан наприкінці розмови зазначив, що я стою на неправильних позиціях.
Нашу альма матер шкребуть і підмальовують, як підтоптану панну, яка нарешті має змогу вийти заміж. Либонь, приїде якась комісія. Найбільше дбають про ту частину корпусу, де нібито повинні ступити сановні ноги членів комісії. Гарно було б, якби вони взяли та приїхали на день раніше.
Сьогодні влаштували чудову вечірку з приводу дня народження Юрка Левицького. Були й наші, інститутські. Людей зібралось чимало. Вийшло цікаво і навіть весело.
Учора ми з двома нашими хлопцями ходили до Г. з консерваторії. Удають із себе інтелектуалів і вельми багато говорять про модерне мистецтво. Я сказав, що мій батько — Роом, а мати — іспанка. Усе це, мовляв, трапилось під час іспанської революції.
"ІДо ви,— пропищала одна дівиця,— ніколи б не подумала, що вам стільки років! Я б вам дала не більше двадцяти одного!" Я все пояснив гарячою іспанською кров'ю, а потім сів просто на підлогу і так майже весь вечір просидів, витягнувши ноги і перегортаючи якусь книгу. До мене підходили з чарками, я пив із кимось на брудершафт і розповідав про Іспанію, і моя поведінка була визначена як диво, модерн, підозріваю, що хтось із них десь потім теж сидітиме на підлозі. Правду кажучи, було не дуже зручно й не дуже приємно.
Сьогодні ввечері приходили сусіди з ввічливим проханням до мого дядечка підписати листа про те, що в під'їзді страшенно брудно. Я запам'ятав дослівно, ні, справді, це майже геніально й безпосередньо: "А в брамі п'ють, і гидять, і одна старенька жінка стала жертвою одного бандита, вдаривши її по голові пляшкою. І коли перебуваєш на роботі, то відчуваєш радість, що живеш у таку епоху, а коли входиш у нашу браму, то такий настрій відразу зникає, і думаєш, куди ж ми йдемо, якщо всякий хуліган може стояти в твоїй брамі і робити, що йому заманеться. Тому в зв'язку з цим просимо прислати санітарну комісію, щоб зробила висновки". Хай живе мила безпосередність. Без неї я б не міг такого прочитати.
Доц. Панківський приходить на кафедру перевіряти, чи студенти беруть його книжку. Варто потримати її вдома днів із п'ять — і залік забезпечено. Цей секрет передається від старшого курсу до молодшого щороку.
Балакучий птах ніколи не кінчає мостити своє гніздо (італійська приказка).
Все було дуже просто, без несподіванок. Власне, інакше й не могло бути. Поведінку В. розбирали на зборах. Вписали догану. Під час сесії поставили дві двійки. Він написав листа в міністерство: його вирішили виключити з вузу за академнеуспішність. Дав мені прочитати того листа. Я написав ще одного — від власного імені. Я написав усе, що думав. Що хотів. Від імені Андрія Калити. І через тиждень мені нагадали, що це прізвище належить не мені одному. Була весела розмова з дядечком. Бідний дядечко, він береже свій авторитет, як дівчина —незайманість. Декан також нагадав мені про цей авторитет, і якби не цей авторитет, то... А що — то? Що б він міг зі мною зробити? Позбавити права ходити на лекції?
Осінь — циганка. Напинає шатра різнокольорові у місті. Одягає брязкальця і жартує з вітром. А вітер шаленіє цілу ніч, а вранці осінь скидає мідні брязкальця, і палить шатра, і вбирається у жалобу, й плаче, а вітер регоче, як божевільний, бо він ніколи не жалкує за тим, що сталось.
Хм, чого б то зараз — про осінь?
В. попросив вибачення у всіх підряд, склав на трійки екзамени і зі смиренним виглядом сидить на лекціях.
Не можу стерпіти смиренний вигляд В. Не вірю в цей смиренний вигляд. Не хочу вірити, слово честі. Якщо позував спочатку, то повинен би вже був витримати роль до кінця. Зіпсував враження від такої гарної гри! Найгірше те, що я вірив у щирість тієї гри.
Сиджу і дивлюсь на мою мушлю: графеа раріля-мелла. Красуня. Сорок шість мільйонів років. Найкраща в світі співрозмовниця. Мені привезли її з експедиції. Сорок шість мільйонів років. Майже неможливо осягнути. Коли ходиш по старезній землі — не думаєш про таке, але коли в тебе на столі, під твоїми руками щось шарапаве, дивної форми і років йому сорок шість мільйонів,— то десь аж серце захлинається. Неможливо осягнути. Але не можна осягнути і мить (уже було — Фауст).
Я запитав у В., навіщо він так вчинив. І він сказав: "Голубчику, не кожен має за спиною дядечків авторитет. От і доводиться самому виправляти власні помилки". І дивився він так, ніби соромно мало бути мені. Угу.
Омніа меа... Нічого я з собою не ношу. Нічого мені носити. Хіба що графеа рарілямеллу. Жодна дівчина не має такого гарного імені. Сині очі моєї дівчини дивляться докірливо. Тому що я користуюсь авторитетом дядечка чи тому, що я зробив спробу надщербити його? Не питаю. Не знаю.
Що ж, значить, так тому й бути. Нехай. Я таки гратиму до кінця самого себе, слово честі.
Сині очі моєї дівчини дивляться дуже докірливо. "Блазнюєш", — говорять сині очі моєї дівчини. Я її дуже люблю.
Цікаво, чому до наших часів дійшли від стародавніх греків спортивні змагання, олімпійські ігри і поняття спортивної честі, а не зосталися змагання літературні, з музики і т. д.— і чому в цій справі бракує поняття честі? Рекорд не вкрадеш, а думку — можна? То таки бути тому. Нехай.
Ну, от, я так і знала, що він щось колись утне. Я так і знала. Він залишив мені свій зелений рюкзак і свою графеа рарілямеллу. Вона жахлива. Сіра, важка й незрозуміла. Я сиджу, і дивлюсь на неї, і хочу побачити її його очима. Не виходить.
Записну книжку він, мабуть, забув у рюкзаку. Не думаю, що він мав намір залишати мені її разом із своєю рарілямеллою. Не думаю, що він хотів, аби я це читала. А я прочитала. Я читала і хотіла дивитись на нього його ж очима. Не виходить. Ніяк.
Він залишив мені рюкзак і не залишив адреси. Але я знайду його. Може, хоч це мені вдасться...