Як цигани. Жили у хазяїв, по гуртожитках. Тут якось що треба було переїздити батькові з Донбасу на Київщину. Рушили ми підводою через усю тодішню Україну, а се вже у нас був віз і кобилка. Така добра була кобила, батько її дуже жалів, він умів біля коней, біля коней і виріс. Казали йому на Донбасі: "Продай, дорога далека, там купиш". Але він нікому не продав. Так кобила по дорозі здохла. Од чого, я вже не знаю. Плакали ми над кобилою, годувальницею нашою, як над людиною. Але треба було якось жить. Узяли ми наші клунки на плечі, втулилися у поїзд, доїхали до Терехова. А в Терехові м'ясокомбінат був. То ми з Любкою залишилися на м'ясокомбінаті, свиней пасли, на кухні допомагали, там бойня, крові багато, їжте скільки хоч. А батько з братом поїхали далі. Батько став на роботу у Мотовиловці біля Києва, мебельна фабрика у Мотовиловці була. Пізніш і ми із сестрою приїхали. Се був уже тридцять шостий рік.
Ми уже всі працювали, і нам квартиру дали на території фабрики. Бо ми були на дошці пошани, так добре робили. Я на верстаті робила, точильному, і пальця позбулася. Передовиками, стахановцями, як тоді казали, ми стали. Що не скажуть начальники, те й робимо, на будь-якій зміні, не лінувалися, себе не жаліли. А потім батько списався із материною сестрою, що в Пакулі. У неї в голодівку померли і чоловік, і діти. Одна-єдина дочка в неї залишилася. Ну, і зійшлися вони, наш батько і тітка наша, материна сестра, стали разом жити, аби діток до пуття довести. Уже нам легшенько стало, уже ми й поросятко тримали. Батько на стайні працював, їздовим, деревину на фабрику підвозив, тоді машин не було, самі коні та воли.
Аж ось і тридцять сьомий рік підійшов. А якось що перед сим поїхали батько з тіткою у село Пакуль, Марію з Оринкою провідать, із родаками побачитися. Тітка й казала, що не треба батькові у Пакулі з'являтися, псів дражнить, а він на своєму наполіг. Се ж він як провідав нас усіх тої ночі, після нашого повернення із Сибіру, опісля не був у Пакулі. А мотузком тягне душу туди, де пупа людини закопано, се я І по собі знаю. А може, душа його щось віщувала. А може, гак уже треба було, так йому судилося. Чим більше на світі живеш та більше думаєш, знаєш єдине, що нічого не знаєш. І здибався батько у Пакулі з Данилом Вороб'єм. А вони разом і дітували, і парубкували, потім на Біломорці разом гибіли. Батько із сім'ї багатшої, і чоботи луччі, і штани луччі. Данило здавна злився на нього. Се уже після революції йому земельки дорізали, та женився на землі, він вуха і підняв, за ті вуха власть нова його і вхопила було. Але вже Воробей був у начальстві, біля придурків, як казав батько наш, коморою завідував, колгоспною. Почав Данило розпитувать, як та що, де він із дітьми приліпився, батько усе й розповів, потайним він ніколи не був, хоч як життя навчало.
Ну, а як стали люди із фабрики зникать, се уже в тридцять сьомому, батько нас зібрав та й мовить сумненно так: "Дєтки, і мене, мабуть, заберуть, щоб ви не дивувалися і знали, що я нічого поганого за жисть свою нікому не зробив, а такая теперечки політика і такая судьба моя". Ми й гомонимо до нього: "То кидайте нас, тату, поїдьте світ за очі, де вас ніхто не знає, може, порятуєтеся". А батько нам: "Обридло мені, дєтки родні, ховатися, їздити по світу і боятися. Аби я тольки знав, що ви уже не помрете з голоду, уже на ноженята зіп'ялися, уже будете жить. А за себе я уже не буду боротися, стомився…" Тут його і забрали. Ми ялинку ще встигли вбрати, не свою, а в їдальні фабричній. Аж прийшли увечері по батька, збирайся, кажуть. Попрощався батько з нами та й пішов, навік. Якось що ми знали — Данило Воробей на нього написав у органи. Таке написав, що там і близько такого не було. Бо Любка їздила у Пакуль, на колінах перед Вороб'єм стояла, такого, мовляв, не було, що ви написали, відмовтеся від свого писання. Та хто там відмовиться, у ті часи. Мені теж жити хочеться, відповів, а як не Чотируса, то мене підберуть, на батька ж твого я нічого не придумав, бо йон нутром усім своїм — ворог власті радянської. Так відповів Данило Воробей нашій Любці. З тим вона і повернулася з Пакуля. Директор фабрики трохи було заступився за батька, і начальник цеху, єврей, та куди там, і їх би забрали, не можна було ні за кого заступатися.
А нам сказали — за двадцять чотири години виберіться з квартири. Брат уже був у комсомолі, так брата з комсомолу вигнали, чому, мовляв, не признався, що батько — куркуль. Скрізь треба було брехать, усюди треба було викручуватися, усі ми потомилися од жисті такої, а батько — найбільше. Я так собі думаю: поки батько ще вірив, що є щось над нами, справедливість вища, він тримався. А потім єдиний Бог для нього лишився в житті — ми, діти його. Бо він такого надивився і напереживався, що усе теє ніяк не міг розумом своїм в один вузол із Богом зв'язать. Не получалось у нього. Коли ж діти підросли, ніщо уже не тримало його на світі. Наче крізь землю провалився батечко наш, так воно і було. Уже в шістдесяті роки прислали мені папірчину, що безневинно розстріляний Матвій Чотирус, а що з того папірця і їхньої реабілітації, коли людини нема і жисті нема.
І розбіглися ми, наче мишенята, як у Тараса Шевченка, у вірші його, написано. У мене ще й пашпорта не було, то я влаштувалася дитя глядіти, на Подолі, у євреїв. Вони до мене добре ставилися, не зобижали. Любка у Пущі-Водиці під Києвом притулилася, свинаркою у радгоспі. Тітка була на нашій фамілії, то її звідусіль гнали, як яку вредительку. Так вона то в Любки було переночує, то в дочки своєї. Бо її дочка на власному прізвищі залишилася, її з фабрики не вигнали. Скоро і я до Люби в радгосп перебралася, і братик Іван. А се вже жисть потроху налагоджувалася, кращала. Уже горілка була в крамницях яка хоч, по три рублі пляшка, і все — без карточок. Уже з мебльової фабрики через тітчину дочку нам передавали, аби верталися робить, уже діти за батьків не відповідають, а се вже був тридцять восьмий чи тридцять дев'ятий год. Але ми не захотіли на фабрику вертатися. Я уже у Ворзелі, під Києвом, офіціанткою працювала, у Будинку відпочинку. А мій чоловік майбутній тамочки за баяніста був. Там ми у сороковому році і зійшлися. Восени зійшлися, а взимку його до війська забрали. Як пішов, то й досі. З фінського фронту — на германський, з германського — у землю сиру…
Отак ми жили-поживали, не жили — мучилися. А все горенько наше почалося з ікони з образом Божим, у печі пакульській спаленої. А може, почалося воно у наших душах, на холодних вітрах історії страшкої вистуджених.
Що жисть сяя людська? Була людинка, і нема людинки. Ще як є дстки та покуль живі вони, хоч на могилку раз у рік навідаються. А далсй усе заросте бур'янами, усе в безвість піде, і сама пам'ять.
Дак нитка до нитки, доля до долі — та й полотно, час його тче із життів людяцьких. І стелеться теє полотно крізь безмір часу, і то сстяка історія людей на земній белебені.
Кому тольки яно треба, теє полотно із доль людських і тая історія? Аби тольки було чим у школах дєткам голови туманити.
Бо як нема Бога, то і нас нема, а є хіба що купа гною, в якому черва копошиться, ось і уся історія.
Ні, не може такого буть, люди добрі, щоб сяя дорога нікуди не вела. Якщо є дорога, то є десь і храмина, до якої вона веде. І в тій храмині, а не на іконах, дошках мальованих, Бог живе. І думка такая у голові моїй дурній застрягла. Плетуться люди дорогою трудною, житейською не до смерті, а до Господа і з Господом родаками стають, через страждання земні і любов земну. А хто удостоїться чесною жистю своєю родаком самого Господа стати, той і нам, живим, хто ще в путі до храмини, чим може з того світу пособляє. Мо', що і не так гомоню, бо я не велика розумака, але дуже хочеться, аби так воно було.
То пожила я із своїм чоловіком, може, з місяць який, тільки й нашого. Дали нам, правда, кімнатку у гуртожитсь-кому корпусі. І вже я дитинку в собі ношу, а половину мою дорогу до війська забрали. Як проводжала на станцію, сміявся, веселун він у мене був: "На хрестини повернуся…" Аж тут — війна, з німцями. А я заходилася родить. Як народжувала я синка свого, то билися на городах снаряди. Прийшли німці, розруха, горе велике навколо, а я — з дитям грудним. Бачу, не виживу я туточки, синка згублю, нікому ми тут не потрібні, зима голодна холодом дихає. І рішила я після довгих вагань добуватися в Пакуль, до сестри Марії. Там, коло родаків, коло земельки, легше вижить. А чоловік мій сирота, з дитячого будинку, у нього ніде й нікого не лишилося.
До Києва дрезина ішла через Ворзель, то я впросилася. Од Києва до Ніжина коли-не-коли поїзди ходили. На станції таке робилось, але якось я вже втулилась у товарняк. А від Ніжина що — пішки. Клуночок за плечима, дитинка біля грудей — плетуся. А в лице сніг січе, навпополам із дощем.
Добрі люди пустили переночувать, обсушитися, дитя перепеленать. Вранці прокинулася, жованиками дитину погодувала, треба далі чимчикувать. А зимовик подув, ковзко так на дорозі. Але до Невклі доплуганилися ми із синком моїм. Доплуганилися до Невклі, уже Мрин на крутому правому березі бовваніє. А міст через Невклю — розбомблений. Біля берегів підмерзло, а серединою ріки шуга суне. А вже день хилиться до вечора, а мені ще двадцять верст до Пакуля ногами мірять.
А там була кладочка, між опорами мосту, прольот од вибуху бомби рухнув, а кладка була. Широка така, як лава, дошка, закрижавіла геть, бо після сльоти — підморозило. Куди ж мені із дитям діватися? Тут мужчина підійшов, теж подорожній, чи не з полону вертався, бо зарослий геть, худющий такий. Глянув на кладку, на мене, похитав головою: "Хіба що Бог тебе, молодичко, а на той беріг перенесе. Але Бога ми ліквідували як клас, нема Бога і нічого нема, окрім нас, гнид земних…" Якби він такого не сказав, може б, я і не рішилася. А як народжувала я дитя своє, під вибухи снарядів, до Бога душею я говорила, щось у мені розтануло, наче крига давня, і любов'ю та надією душа наповнилася. Так я і кажу тому подорожньому: "Ні, дядьку, Бога не ліквідує ніяка власть, не спалить і не заборонить, бо Господь — у душах людських. Доки живі люди, доти і Бог живий. І порятує Господь, я знаю, як не мене, то дитинку мою, безгрішну, не дасть їй пропасти".
І ступила я на кладку ковзку, над проваллям, над рікою глибокою.