І відки лише сльози в людини беруться? Думали, що уже усі їх ми виплакали за коротку жисть свою. А ще нам судилося плакать і плакать. Та й попрощалися ми навік із матінкою нашою, бо вже ніхто і ніколи на її могилку у глухій тайзі, під березою білою, не прийде, не провідає. Пливла баржа по річці Чулимі, то ми якось що на тій баржі притулилися, батько вантажником найнявся. І допливли ми до якогось містечка, а там на поїзд сіли. Але доїхали залізницею лише до Кузбасу, я добре се знаю. Бо не було у батька грошей, щоб далі їхать. Став він там до роботи. То нас троє, малих, що заробить, те проїмо. Батько в гуртожитку робітничому жив, ліжко йому дали, а ми, діти, під ліжком у нього…
Написав батько письмецо до старшої дочки своєї Марії. Так і так, знайшов дітей, забрав із дитячого будинку, а доїхати не можемо, бо нема за що. Пішла Марія по селу просити грошей. Скільки уже вона навипрохувала, що своє продала, вислала. І вистачило нам тих грошей, аби доїхати до міста Брянська, а тут нас із поїзда зсадили. Почалапали ми пішки, тримаючись берегів річки Невклі, од села до села. Голодні. Пам'ятаю, батько казав: "Зайдіть ось до хати, попросіть поїсти". А ми соромилися, не могли. Батько сам ішов, випрохував для дітей шматок хліба. Не завжди і випрохував, бо вже розруха скрізь була страшна, колективізація ж тая, і усе до нитки в людей забирали. Так дотеліпали ми до Мньова, се уже наш Край, паромом через Невклю переправилися. Тут уже нам і земелька родна запахла, і кожен листочок до нас шептав лагідно, і кожна травинка до ніг натомлених тулилася, як ліки чудодійні до рани. Але усе теє — більше в уяві нашій, по Україні спраглій. Бо уже й на землі рідній такеє робилося, що не хочеться і згадувати. У селах комсомольці і активісти лютують гірше бандитів, людей у підвали зачиняють, бо люди не хочуть у колгоспи іти. Розор великий, якого ще не знала земля наша. Куди там було батькові у Пакулі заявлятися. Вивів він нас за село Ловинь, на Сіверський шлях та й каже: "Ідіть, дєтки, оцим путівцем, нікуди з нього не звертайте. Минете село Смоляж, минете село Радуль, а там — і Пакуль наш. Мо', хто на вашу малість та худорбу зглянеться, щось до рота покласти дасть. А я уночі до Марії, сестри вашої, з'явлюся, бо не треба, щоб мене хто в рідному селі бачив, знову сплетуть постолики у ліси сибірські. Заженуть у чужину навік або в тюрязі згноять, такі часи нині, що життя людяцьке і копійки не коштує, пропадете ви без мене".
І поплелися ми Сіверським шляхом, плачучи, бо се ж усю дорогу довгу батько з нами був, а тепер — знову батька нема. До Радуля якось додибали, а туї уже й ніжки нас, голодних, далі не несуть. А вже сніжок політував, на зиму повертало. Аж їхав дядько радульський до Пакуля, пожалів нас, узяв на підводу. Сестра наша Марія у чоловіковій хаті жила, а чоловік служив у війську. Ось і ми на поріг. Плачу було багато, а радощів — які тоді радощі? Оринка, сестра наша найменша, на Маріших руках, і своє дитя, грудне, і баба Голубка в кутку на часник дихає, ноги їй одібрало, уже їй ніщо не миле. Батько серед ночі прийшов потайки, щоб усіх нас побачити, а під ранок — попрощався. "Устроюся, — каже, — десь у дальших краях, де ніхто мене куркульством не шпинятиме, заберу дітей". І правда, скоро він влаштувався десь далеко і сестру Любку та брата Івана до себе забрав. А я і Оринка у сестри Марії залишилися. Бо якось йому не виходило, щоб усіх забрать. Не солодко і йому жилося, гнали по світу, як вовка.
А тут — тридцять третій год, голодуха. Сестра, що мала, повиносила у Мрин на базар, попродала, повимінювала на харчі. Скоро не стало чого продавать і вимінювать. Баба Голубка геть опухла, а ми, діти, як свічечки поробилися, догоряло життя наше. Чого ми тільки не їли… Коли се корова отелилася, і ми — вижили. Марія дала бабі трохи молока, а вона — ще просить. Сестра не могла відмовити. А не треба було давать одразу, щоб наїлася. Вона й померла уночі. Але недовго ми тим молочком тішилися, бо незабаром прийшли з колгоспу і забрали нашу корівку. Сестра написала чоловікові у війську, а чоловік її написав самому Сталіну. Проте ніхто нам корівки не повернув, бо місцева вдасть одписала, мо' сам Громницький, що ми — з куркульської сім'ї, діти класового ворога…
Тут уже нам жить ніяк, подихать треба. Уже ми з Оринкою із глини балабушки ліпимо та їмо. Сусіди нарадили Марії: одведи ти сестер у Мрин і там залиш, на станції, їх до дитячого будинку заберуть, хоч їсти даватимуть, інак загинуть. Багато хто так тоді робив. Се вона уже потім, коли ми підросли, розказувала і плакала. Хоч я уже це все добре пам'ятаю. Залиш діток на мринському вокзалі, люди умовляли, тільки так і порятуєш. Іншого спасу нема. А вже смерть у нас за плечима, з косою гострою, стояла. Тепер кажуть у телевізії: діти — то наші квіти. Ми й були — квітами у лузі, по якім косарі невмолимо ідуть. Ой і косило ж нас, ой і косило! А хіба тепер не косить? Це ще у нас воно тихо та мирно, слава Богу, а кинь оком по світах далеких і ближчих — серце кров'ю обливається, я вже тих останніх вістей у телевізорі і дивитися не можу, нервів не вистачає. Ну, хай ще дорослі, вони — грішні, як попи кажуть, вони у політику граються, у теє-сеє, а дітки, що під бомбами, снарядами гинуть, вони — у чім завинили?! Ні, щось не так у цьому світі, щось не так воно діється. Або ми чогось сильно не розуміємо, як барани, у стіну глуху розумами своїми куцими стукаємося, і тільки.
Так, пам'ятаю, посадила нас Марія коло грубки маленької, на вокзалі, у Мрині, мене і сестру Оринку, по цукерочці нам дала, подушечки такі — цукерки тоді були, і пішла, плачучи. Сиділи ми коло тої грубки весь день, аж увечері нас до дитячого будинку забрали. Нагодували нас, правда, а наступного дня запитують, з якого ми села і чиї ми діти. А я ще ж мале, не розуміла, що треба мовчать. Якби не сказала, з якого села, то нас би там і залишили. А я сказала, що ми — з Пакуля. І що батько живий, тільки на роботах далеких, і сестра Марія є, старша. То нас, мо', з тиждень протримали, трішки підхарчували, та й ходіть собі, дітки, додому, кажуть. Ну, ми й пішли, що робити. Пішли ми у наш Пакуль, а се двадцять верст. А тоді ніхто й шматка хлібця не подасть, не було хлібця в людей, самі пухли. Бредемо по селах, а села — як зачумлені, і пес не гавкне, і курка не засокорить, попід тинами мертвяки лежать. То ми де травинку яку скубнемо, де листочок, так і додибали. Як минали Страхолісся, соловейки так у лісі витьохкували, так виспівували, та іволги, та зозулі, се вже пізня весна була. Наче матінка рідна промовляє до нас із того світу пташиними голосами. А сліз уже не було, щоб плакать, усе у нас висохло. Ну, приплуганилися ми на дворище Маріїне, сіли в садку під яблунею та й граємося. А се вже чоловік Марії якось що із війська повернувся, і обоє вони в колгоспі працювали, а дитятко теє їхнє, перше, померло, як корівку забрали. Так хтось нас побачив і переказав у колгосп, сестрі нашій. Прибігла вона, голосить од радості, що ми повернулися. А в нашому роду совість була, хоч як із нас доля знущалася, і Марію пекла провина її, совість мучила, вроді гріха вона за собою чула, що сестер серед стовковиська людського покинула. То мене вона на роботи в колгосп брала, хоч мені і десяти тоді ще не виповнилося. Там на вік не дивилися, підгодовували із загального казана, хто працював, трохи рятували людей. А Оринку — у колгоспний садик якось втулила. І стала я робить. Усе робила, що й дорослі, трохи од них відставала, як сапали картоплю, але Марія мені помагала. Свої рядки піджене і па мої вертається. За самий той супчик чечевичний із колгоспного казана робили, але — вижили.
А я, людяки добрі, отаке собі гадкую, думкою страшний шлях дєток Чотирусових міряючи, їхнє ходіння по муках жисті земної. Хоч ікони з ликами Божими і попалили дурні громницькі та нестерки, а щось воно таки було і є над нами. Бо скільки діточок безневинних, тольки у нас у Пакулі, вимерло у ті годочки, а Чотируси малі вижили і не дали кодлу своєму навіки згинуть. Щось їх вело по землі, із чужини чужої, щось тримало на світі, покуль інші покосами у сиру землицю лягали.
Авжеж, як у сеє вірити, дак ми, людяки, тольки городина на грядці, що надто рясна зійшла і сама себе глушить. А вища сила, небесна, поле нас і прориває в рядках, як ми редьку чи моркву. Оцій рослинці — жить і дозрівать, а цій — сохнути під сонцем палючим… Собі над бадилинкою німою і над тою душею болієш, і рука сіпається, бо знаєш, що кожна з них жить хоче, а хто ти така, щоб суд вершить. А се ж — люди, Божі сотворіння, як у Святій книзі написано. Ні, як ви хочете, а сеє все — казки, і тольки. С тольки сила жисті у кожному з нас, од батька й матері вона, од роду нашого. І в кого тої сили більше, той і виживає у цьому світі страшкому та безжальному.
Б'ється людяка весь вік свій тілом об землю, а душею — у скло неба німого, як метелик у скло вікна, і йде з сього світу, так і не дізнавшись, навіщо вона сюди приходила, се правда. Правда і теє, що нема над нами контори, яка б кожним із нас опікувалася і кожного з нас на ниточці, як ляльку, по землі вела, сеє все од гордощів людяцьких, мана сеє все. Але є любов материнська, любов батьківська, вона дєток Чотирусових зігрівала і тримала на світі, не дала потонути в болоті земному, я так думаю. А любов — вона не вмирає зі смертю тіла людяцького, сонечко зайде за обрій, але ще довго теплий дух над землею стелеться. Так і любов. Мо', оце і є той Бог, якого ми усю свою жисть трудну земну шукаємо та покликуємо?
Потім уже батько влаштувався на роботі добріш і приїхав по мене. Так мене він забрав, а найменшу, Оринку, старша сестра коло себе залишила. Ми троє, Любка, Іван, я, так і були коло батька до останнього денька його на волі. Він довго не женився, жалів дітей, тільки заради нас і жив. Се вже я пізніше зрозуміла. Тоді ми часто пісню співали: "Мать и дочь жили весело, но пришла злая судьба, насмеялась над сироткою, мать в сырую могилу легла. Отец дочь любил после матери, но не долго делалось так, нашел жену себе новую, новая будет вам мать…" Мачуха не злюбила "дочь малолетнюю" і умовила чоловіка убити її. А закінчувалася та сердечна пісня так: "Два креста стоят над могилою, там мать и дочка лежат, а отец сидит за решеткою…" І їздили ми по усій Україні, дороги будували, по Донбасові, по Вінниччині, де нас тільки не було.