Павло Рева підійшов до неї.
— А що я в тебе, Надеждо, хочу запитати.
— Питайте.
— Дуже потрібна мені медсестра. Думав я, думав, та й вирішив оце з тобою поговорити. Чи не пішла б ти працювати до мого батальйону?
— Не знаю... Таратута, мабуть, не відпустить.
— У нього ж є ще медсестри. Я вже з ним розмовляв. Хитрий. Знаєш, що він мені сказав? "Відпущу,— каже,—Надію тоді, коли вона сама згодиться на це. А як згодиться, то даси мені два станкові кулемети і ротний міномет". Я думав — жартує, а він насправді. Просто викуп бере за тебе. Ну, я погодився. У мене кулемети є, а такої медсестри нема. Як же ти, згодна піти до батальйону? А я тобі за це виберу найспілішу вишню.
Наступного дня Павло Рева під'їхав на своїм коні до намету, де жив Сабуров.
— Слухай, Олександре. Знайшов малину, така велика та смачна.
— Не можу сьогодні, зайнятий. Робота в мене.
— Не надовго ж, на якусь годинку.
— їдь сам і мені привезеш покуштувати.
— Еге, малину треба там їсти, бо поки довезу, то вона, гляди, зіпсується. Так що ти, Олександре, не жди гостинця.
Хіба Надежду взяти з собою? — міркував він уголос.— Знаєш, я цю дівчину до себе в батальйон переманюю.
— Яку дівчину?
— Та оте дівчатко з санітарною сумкою. Хай у моєму батальйоні ходить.
— Те дівчатко життя бійцям врятовує. То добра медсестра.
— Тому-то й хочу її взяти до себе.
Павло Рева поїхав по малину сам. Не було його щось годин зо три, а надвечір побачив Сабуров підводу. За возом ішов на припоні осідланий кінь, а на возі, замість їздового, сидів Павло Рева.
— Оце бачиш, Олександре, який випадок трапився зі мною. Тр-р-р! —спинив він коня.— Під'їжджаю я до Очкіна, дивлюсь, стоїть гурт людей. Ну, стоїть, то й хай собі стоїть. Мало там що вони роблять. Наближаюсь... Ти послухай, Олександре, наближаюся — і бачу: не селяни то, а поліцаї відкопують яму з хлібом.
Помітили мене — та за гвинтівки. Я за свій автомат, а він у мене відказав... То я тоді кулаком сварюся й кричу їм: "Не стріляйте, сукині сини, уб'ю!" І що ти думаєш? Покидали вони гвинтівки та навтікача, хто куди. Ну, комедія! Дістав я трофеї. Оце коня взяв та їхні гвинтівки з патронами, пригодяться нам. Ну, звичайно, і про тебе не забув. Бери, куштуй. Бачиш, яка малина? Наче морозиво, так і тане в роті. А це ще трошки й Надежді повезу, хай і вона поласує.
ПАВЛО РЕВА
Рейд у райони Правобережної України наближався до кінця. Пройдено багато сіл, містечок, хуторів. Немало за цей час розгромлено ворожих гарнізонів. І ось тепер спинилися загони у селі Дроздині. Вчора представник з Великої землі, Степан Качура, який прилетів сюди разом з Бегмою, вручав партизанам урядові нагороди. Серед нагороджених був і Павло Рева. Його груди прикрасив орден Леніна.
Сьогодні комбат встав рано.
— Надеждо,— говорив він, зазираючи в очі, що в них світилася радість, щастя і гордість за нього, воїна і командира,— Надеждо, може, разом поїдемо? Одному мені щось не хочеться. А треба оглянути сопки. Може, доведеться воювати , то заздалегідь виберемо місце, де нам оборону займати. Надворі зараз чудово. Тихо, морозець невеликий. Поїдемо?
— Поїдемо.
Павло Рева дістав дарований кисет, що його привіз з Великої землі Сабуров. Вручаючи кисета, він тоді сказав: "Це тобі, Павло, від українських дівчат на згадку. Бережи".
І беріг цей подарунок комбат, як бережуть тільки зброю бойову. Та що ж це він шарить по кишенях, а кисета не знаходить?
— Ой боже мій, боже! — в тоні його голосу почувався розпач.— Я, здається, загубив мою дорогу люльку.
— Невже загубив?
— Еге ж, загубив. Осьдечки вона. Цс я пожартував. Хіба ж можна таку люльку загубити?
Набив її тютюном, закурив. Взяв до рук віжки.
— Но!
На снігу лишався свіжий слід від полозків. Одразу ж за селом починався ліс і сопки, одна за одну краща.
— Глянемо? — І вій, припнувши у долині коней, пішов з медсестрою до сосни, яка, широко розкинувши свої віти, увінчувала сопку.
— Непогане місце. Справді непогане,— говорив комбат, оглядаючи краєвид.— Тут ми збудуємо дзот, там поставимо кулемети, а нижче, отам, де берези, можна розташувати твою парафію лазаретну. Прекрасно! Кращої сопки годі й шукати. Як ти гадаєш?
— А так і гадаю, як наш товариш комбат. Місце підходяще.
— Ще ми повоюємо! Тільки ти, Надеждо, бережись. Я дав-но хотів тебе попередити. Завжди лізеш у небезпечні місця. Хіба ж можна? Ще якась куля зачепить. Що тоді ми будемо робити без тебе, без медсестри?
— Я не сама. Де буває комбат, де бувають бійці, там буваю і я.
— Еге, бійцям можна, і мені можна. Я командир.
— А я медсестра. Моє місце завжди на полі бою. Павло Рева глянув їй в очі.
— І нащо я тебе взяв до свого батальйону, отаку неслухняну? — Широкою й сильною рукою він обійняв її ніжно, мов рідну сестру.— Дівчатко ти моє біднесеньке, сирітка...— і замовк чомусь, замислився.
— Павле Федоровичу, про що думаєш? — спитала вона, зазираючи йому в обличчя.— Згадали, мабуть, домівку, дружину, синочка... Вгадала?
Не зовсім. Інші думки тривожать комбата.
— Оце, Надеждо, таке мі'сце красиве. Коли б мене забили в бою, отут тоді, під оцією сосною, поховаєш. Та щоб і поминки влаштувала по мені, щоб все як слід зробила.
Надія звела на нього здивовані очі. Спалахнув у них такий помітний і тривожний страх, що Павло Рева одразу ж її заспокоїв:
— Я пожартував. Мене ніяка куля не бере. Ні куля, ні осколок. Мабуть, мати маленьким у любистку купала, такий я щасливий. Скільки боїв було, а я все живий та здоровий.
У доброму настрої повернулися вони до села, а опівдні надійшли недобрі вісті. Храпунь захопили німці. Ця новина дуже вразила комбата, хоч зовні він був спокійним і, як завжди, жартівливим.
— І чого їх принесло сюди? — говорив він.— Маючи таких сусідів, ми не зможемо користуватись аеродромом. Розумієш, Надеждо, що це значить: лишитися нам без аеродрому? Тяжкопоранених не зможемо відправляти на Велику землю. Доведеться їх брати з собою в морози, у хуртовину. Людині потрібен спокій, добрий догляд, а ми її на санях возитимемо... Та ще, бува, потрапимо в скрутне становище. Що тоді? Лишати обоз? Живими віддавати ворогові наших товаришів на муки, на страждання, на вірну смерть! Ні! Такому не бувати! — Павло Рева пройшовся по кімнаті, затягуючись димом з люльки.— А зброя? А боєприпаси, що їх нам надсилають літаками? Це все втратити?
— Може, не точні відомості. Може, їхня розвідка заїхала на якийсь час у село та й поїде собі.
— Не думаю. А перевірити треба.
Він одібрав кращих своїх кіннотників і, виряджаючи їх, попередив:
— Дивіться ж мені, хлоп'ята, щоб все було як на карті. Розвідники, повернувшись, підтвердили:
— Німці в Храпуні. Гарнізон великий.
Комбат спішно написав листа, вручив його зв'язківцеві:
— Передай особисто Сабурову. Я його ждатиму.
Минув іще один день. Надійшла ніч. Павло Федорович багато курив, раз по раз набиваючи свою люльку тютюном. То він ходив задуманий, як ніколи, по кімнаті, то знову сідав до столу, розгортав карту і, уважно розглядаючи її, робив на ній якісь помітки. Тільки перед світанком ліг спати. А вранці прибули сюди товариші Сабуров, Богатир, Бегма і Качура. Снідали разом. І за сніданком вирішили: оточити Храпунь, навальною атакою розгромити німців, повернути за всяку ціну аеродром.
Загони вирушили в бій.
— Надеждо, тобі сьогодні буде робота. Всі причандали в санітарній сумці? Нічого не забула? Надежда в мене справний ординарець. Я за нею, мов за кам'яною горою,— хвалився комбат перед товаришами.—Якщо поранять, вона мене з бою витягне. Правда ж, витягнеш? От, бач, хмурить бровенята, сердиться. Та хіба мене куля зачепить? — говорив він, добродушно посміхаючись.— Куля мене боїться. Після бою ми ще по чарці горілки вип'ємо та заспіваємо з Жоржем "За Сибіром сонце сходить" або — "Ой гук, мати, гук". Чуєш, Жорж, що я кажу?— звернувся він до комісара Богатиря.— Давно з тобою пісень не співав.
Батальйон Павла Реви першим підійшов до Храпуня. З лісу, де спинились командири, було добре видно сільські вулиці.
В білих маскхалатах ходили по них німці, підпалюючи стріхи.
— Гади, знищать село. Треба поспішати!
Комбат дав своїм ротам наказ займати вигідні позиції, звідки вже по сигналу артилерії повести рішучу атаку на німців.
— А ти, Надеждо, біля артилеристів будь, допомагатимеш їм підносити снаряди.
— Єсть! — козирнула по-військовому медсестра і пішла до гармати.
— Картузов! — гукнув Павло Рева командирові артилерійської групи.— Чуєш, Картузов, дай біглим вогнем разочків сім.
Як тільки озвалася гармата, в ту ж мить із засідки сипонули по ній німці з кулемета.
Надія Бугрик побачила Павла Реву па відкритій галявинці. В грудях у неї похололо.
Він ішов на весь зріст, не вклоняючись кулям, що дзьобали навколо нього сніг.
— Свиридов! — гукав він до іншого командира.— Давай свою роту в обхід, давай швидше!
З дерева впала гілочка, а там одірвався шмат кори, майже поруч з комбатом ліг на снігу виразний слід кулеметної черги.
— Павлушо, пригнись! — тривожно закричала до нього Надія Бугрик. Він почув її голос, обернувся до неї, заспокоїв:
— Не бійся, Надеждо, мене ніяка куля...— і одразу впав навзнак, розкинувши руки. "Забитий",— майнула в Надії думка, тупий біль пройняв серце, потемніло в очах. Почула одинокий крик якогось партизана:
— Комбата... Комбата вбито!
— Ой!—застогнала Надія, немов ворожа куля пронизала і їй груди. Зробилося в них одразу гаряче й тісно. Та це було тільки дві-три секунди. Забуваючи про небезпеку, зірвалася з місця й помчала до Реви, нестримна в своєму рішучому і владному пориві.
Навколо неї сичали кулі. Хтось з артилеристів кликав її назад, та хіба була в світі сила, крім смерті, яка спинила б зараз дівчину? Вона нічого не чула, нічого не бачила перед собою, крім нього, комбата, що лежав на снігу.
— Павлушо!—скрикнула не своїм голосом, припавши до нього.— Павлушо! Товаришу комбат!..
Він глянув в її перелякані очі, спокійно сказав:
— Надеждо, це вже все... Я вбитий...
— Неправда! — закричала медсестра, відчуваючи, як знову серце їй заливає гаряча хвиля.— Неправда... Я зараз перев'яжу. Ми врятуємо тебе... ти житимеш... Ти мусиш жити!..
У неї тремтіли руки. Обличчя зробилося бліде, в очах світилися тривога і страх. Хотілося чимось заспокоїти, втішити її, але він мовчав, тільки стежив, як поралась вона біля його смертельної рани.
Підбігли бійці:
— Товаришу комбат, вже подавили кулеметний вогонь...