Яблук їй нав'язала мати у вузлик, вирядила з двору...
Мати вірить у віщування. Коли мерці в гості кличуть, то недовго вже зосталося їй жити на білому світі.
В голові постає вітряна ніч. Боже, як шуміло тоді клен-дерево, а вона сиділа на лавці до світанку, Мар'яну дожидаючи.
Та хіба ж думала, що доведеться їй у могилу рідну дочку виряджати? Не забути матері страшної звістки... Давно це було... Ой, давно ж це було!
Сонце вже звернуло на полудень. Довга тінь від клена лягла через подвір'я. Підійшла Галина Іванівна до тину, наламала червоної калини.
Доки дійшла до лісу — втомилась... Сіла під дубом відпочити та й дивиться. На гуляння йдуть дівчата, як колись ходила з подругами її Мар'яна. Одна з дівчат на гітарі грає, друга на балалайці. Помітили вони стареньку, привіталися.
— Відпочиваєте?
— Втомилася. А ви на поляну?
— На поляну, бабусю.— І заспівали дівчата пісню:
Цвіла, цвіла калинонька Та й в'янути стала. Ой чого ж ти, дівчинонько, Прясти перестала.
Зникають дівчата за ліщиною, а пісня пливе по лісу:
Пішов, пішов мій миленький В червоні загони! Не журися, дівчинонько, Він Ради боронить.
Гарня пісня. Ще не чула такої бабуся. Вона розглядає наламаний пучок калини, а з гущавини линуть молоді й міцні голоси:
Хай не плаче стара мати Дрібними сльозами — Буде, буде перемога За робітниками! Не хили ж ти, калинонько, Квітоньки додолу — Незабаром повернеться Мій милий додому...
Відпочила бабуся, пішла стежкою далі, а співи в одному кінці затихають, а в другому починаються.
"Хороше стали люди жити",—думає бабуся і знову зупиняється, бо на стежку з чагарників виходить дівчина у вишиваній сорочці, в барвистих стрічках та намисті, чорнява, кароока, як Мар'яна.
За руки бере її парубок, в очі дивиться. Не помічаючи бабусі, обіймає, цілує в малинові губи.
— Ой! — скрикує першою дівчина і, вирвавшись з обіймів, зникає в кущах, а парубок глянув на бабусю, докірливо сказав:
— І чого б його отут вам вештатись?
Та й побіг доганяти дівчину, а бабуся стоїть ні в сих ні в тих. Спантеличив її парубок. Чия ж то дівка така гарна? Чи не молодша, бува, дочка Миколи Снігура? Дуже на нього схожа.
Гойдалися віти, чувся з зеленої гущавини дівочий сміх.
Ось і лісове озеро. Рясно розпластала гілля своє старезна липа. Падає від неї тінь на самотню могилу. Зупиняється біля тієї могили бабуся, кладе червону калину. І знову пригадується їй тот день страшний, коли блукала в цьому лісі, як безумна...
До смерті не забути, як, стоячи отут, над ямою, побачила вона вінки, труну, а в труні Мар'яну, її личко біле, навіки заплющені очі...
Наче серце материнське одразу вирвали з грудей.
Прийшла до пам'яті, коли вже під липою виріс горбик землі. Впала на ту землю мати, просила людей покласти і її разом з дочкою в домовину. Рвала на собі волосся, криком кричала з горя невтішного... Все минулося. Все загоїв час. Та довіку на материнському серці лишилась рана...
— Що це ви, бабусю, тут сидите?
До липи підійшли молоденькі дівчата. У кожної квіти. Кожна так і пашить здоров'ям та силою. Поміж дівчатами вгадала й ту, що її недавно цілував на стежці парубок.
— Бабусю, це тут Мар'яна похована?
— Тут, діточки мої, тут...
— А чому в лісі? Чому не на кладовищі?
— Та піп не дозволив. Пішов мій старий до нього, а піп каже: "Не сповідалась, не причащалась... Бунтівниця... Як собаку, її закопайте!.." Страшні то були часи,— і бабуся почала розповідати про Мар'яну, про забастовщика Максима, про лютого урядника Брагу.
— Молода була вона, гарна... Дуже любила свого Максима. Тільки хто знає, де він тепер. Може, й на світі вже його нема. Може, загинув десь у війну, як мій старий.
— А де дідусь загинув?
— За Радянську владу свою голову поклав... Як вирядила його з дому на війну, так і не вертався більше. їздила у вісімнадцятому році до Хотмижа. Там у братській могилі поховано п'ятнадцять чоловік. Іван Бережний, Павло Решетняк і мій старий разом з ними.
— А мені мати розповідала, що черниця Ольга Мар'яні весілля розбила і Максима до в'язниці загнала,— озвалась дівчина у вишиваній сорочці.— Не знаєте, бабусю, де вона зараз, ота черниця?
— Хто його знає! Отож як денікінці нашу слободу і хутори захопили, повіялася Ольга з якимсь офіцером, та й досі її не чути. Мабуть, пропала...
— Вічна пам'ять Мар'яні! Вона разом із своїм нареченим Максимом за краще життя боролась, за народ! — сказала ота чорнява, як Мар'яна, дівчина і поклала на могилу квіти, а слідом за нею поклали свої квіти всі дівчата.
— Боролася... Життя своє віддала...
Помовчала бабуся. Помовчали, дивлячись на неї, дівчата.
— Оце провідала дочку, та й додому мені пора вирушати, бо поки дочовгаю, то вже й звечоріє надворі. А ви гуляйте. Ваша пора настала.
Підвелася, пішла собі помалу. Пішли від могили й дівчата, овіяні сумом давньої трагедії. їм хотілося більше, докладніше розпитатися про все у чорнявої дівчини, яка знала більше від інших, бо тато її, Микола Снігур — колгоспний пасічник, розповідав не раз своїй доньці про більшовика Максима Діброву, і про дівчину, столярову дочку Мар'яну, і про бій у лісі, з якого вийшли вони не пораненими, втекли до Харкова, а там у Максима знайшлися друзі комуністи...
Повз дівчат пройшов чоловік у сірому костюмі, глянув на них, привітався, а хто він, звідкіля прибув — того дівчата не знали.
— Може, це новий лісничий?
— А може, лікар? Мають же надіслати до слободи хірурга.
— На лікаря щось не схожий. Може, інженер?
— Ні, мабуть, вчитель,— силкувалися розгадати дівчата і стежили, куди ж піде цей незнайомий чоловік. А він звернув на стежку, що вела до озера. Зупинився біля могили з гранітним обеліском, де недавно дівчата поклали свої квіти. Зупинився, зняв солом'яного бриля.
— Хто ж він такий?
— Дівчата,— сказала догадливіша серед них Снігурова дочка.— А може, це Максим? Той самий Максим Діброва, що його любила Мар'яна?
Та це припущення видалося для всіх неймовірним.
— Чого він сюди приїде? Чула ж, що говорила бабуся? Максим давно, мабуть, загинув, бо он скільки літ минуло, а від нього ні слуху ні духу...
— Так просто, якийсь дачник прийшов озером милуватись.
— Озеро справді красиве.
— Дівчата, та чого ж ми тут стоїмо? Ходімо танцювати! На поляні аж захлинався баян. У юрбі ходив високий, статний юнак і жартівливо умовляв:
— Громадяни, розступіться, дайте ширше коло. Ну, подивіться самі: доброму танцюристові немає де розгону взяти. А це тракторист найкращий і танцюрист знаменитий. На районній олімпіаді він першу премію взяв.
— А що ж він сам і танцюватиме, твій тракторист?
— Як то сам? Є в нього дівчина як сонце. Катерина Снігур. З нею він на сцені танцював... З нею й тут потанцює. Катерино, де ти?
У дівочому гурті почувся сміх і заохочувальні голоси:
— Та йди вже, йди, Катерино! Чого соромишся? І Снігурова дочка стала до танцю.
Розтягнувся в руках новенький баян, розсипались швидкі перебори. Повела плечем Катерина, повела й бровою, запрошуючи молодого тракториста до танцю.
І ось він вийшов, у шовковій сорочці салатового кольору, в сірих, добротних, бездоганно випрасуваних штанях, в жовтих черевиках... Тупнув правою ногою, тупнув лівою, вдарив обома, збивши ледь помітний пилок, і як вихор помчав перед дів-чиною-ланковою, що милішої від неї у світі нема.
...А осторонь від поляни, над могилою, стояв чоловік, дивився на брості калини, на свіжі, недавно покладені букетики квітів. Злегка шуміла над ним стара липа, а за лісом спускалося червОйе, як калина, сонце... З поляни долітали сюди переливчасті звуки баяна, нагадуючи молодість, щасливі дні, проведені в цьому лісі. Він прийде сюди завтра і позавтра. Він тут відпочиватиме місяць.
Сива людина бере з могили калинову гілку і йде на поляну. Йому, досвідченому інженерові, хочеться глянути на нове, юне покоління колгоспної молоді. Грає баяніст козачок. Танцює дівчина з вишиваними рукавами... Майорять на ній кольорові стрічки з разками барвистого намиста.
— Як Мар'яна!..— стиха дромовляє чоловік, дивлячись на незнайому дівчину.
Спогади минулого схвилювали й без того хворе серце.
Спускалось сонце за горою. Вечірні сутінки окутували ліс, а Максим Діброва все йшов і йшов знаймою стежкою до лісової хатини. Здавалося, ось зараз з густих кущів вийде у вишиваній сорочці молода, красива, життєрадісна Мар'яна, кинеться до нього в обійми, дивитиметься йому в вічі своїми ясними очима...
Пам'ять зберегла все так яскраво, наче він тільки вчора розлучився з Мар'яною. Та не мертвим,— живим поставав зараз у нього перед очима її дорогий, світлий образ, пригадувалась давня юність і довіку незабутня любов...