Він лише всміхався, отвираючи рота, в якому не було ні зубів, ні язика. Тому його Аслан і держав, бо він не міг виговоритися з того, що тут бачив і чув. Старий поглянув ще раз косо на хлопців і зараз вгадав, за чим вони прийшли. Він уже не одному школяреві допоміг до втечі, не одного виправив на Запорожжя. Одне йому було дивне, що в таку пору втікати вибираються, бо на Запорожжя втікається літом. Дід догадувався, що якась важна причина до цього їх змушує, й поклав собі вихіснувати їх скрутне положення.
— А гроші у вас є?
— Хіба ж без грошей приходити до тебе? Перевдягни нас мерщій за козаків та продай нам ще два коні.
Дід змірив оком ріст хлопців, узяв каганець і пішов у комору, полишаючи їх у пітьмі. Згодом виніс оберемок одежі й поклав на стіл. Були тут штани, жупани, свитки, кожухи, пояси та шапки. Хлопці роздяглися з своїх бурсацьких халатів і стали перевдягатися. Не довго тривало, як при помочі Аслана стали справжніми козаками. Вибрали ще дві шаблі й по два пістолі. Пильно їм було, і не довго торгувалися.
Старому наказали, щоб вранці відіслав бурсацьку одежу в бурсу.
— Справжні запорожці, їй-Богу! — приговорював Аслан, оглядаючи їх на всі сторони. — Ще би тільки борідки ваші оббрити.
— Правда! Ми й забули... А чим же бритися?
— Є! В мене є все.
Старий вийняв зі стола бритву й мило, яке розробив, намилив лиця і вмить оббрив перші молоді волоски.
— Тепер давай коні! Коли нема коней, то на чорта нам того всього!
— Вже би в мене коней не було! От вигадали! У мене сам пан Наливайко коні купує, не то що. У мене самі турецькі, як огонь. Ходімо в стайню й виберемо — є в чім. — Перейшли через сіни в стайню, яка стояла під землею міського валу. Передом йшов без'язикий слуга і присвічував каганцем. В стайні стояло яких двадцятеро коней. Петро вибрав на вгад, бо на тім мало розумівся. Торг йшов трохи тяжче. Старий хрін хотів добре заробити. Маркові було спішно і сіпав Петра за рукав, щоб кінчав. Старий таки трохи мусив попустити. Німак вивів куплені коні до сіней, а старий пішов з хлопцями в хату.
— Це такі коні, що під кошового давай. Правдиві турецькі, як огонь.
— А де ж сідла і уздениці? — питав Петро.
— Хіба ж ви з сідлами та узденицями купували? Це треба купити окремо.
— А хіба ж ми не під верх купували? Хвоста будемо держатися? Вибачай, діду, нічого з того, забирай собі оце лахміття. Підемо на Заріччя між татар і знайдемо, чого нам треба.
І Петро став згортати в калитку дукати, які був висипав на стіл, щоб заплатити. А тих дукатів наскладав Петро з тих подарунків, які князь Острозький роздавав між пильних школярів при різних нагодах. Аслан, побачивши золото, зм'як відразу, як віск. Став гостей перепрошувати й виніс з комори два сідла з узденицями.
В місті обізвалися перші півні. Крайній час було виїздити. Марко щораз більше нетерпеливився. Йому здавалося, що вже знають у замку про вбивство диякона і ось зараз прибіжать княжі гайдуки та його зловлять. Петро виплатив усі гроші.
— Як доїдете до воріт міста, подайте вартовому по золотому, а то, далебіг, воріт не відчинить.
— Скажи, діду, куди дорога на Запорожжя?
Дід став хитати головою.
— Держіться на схід сонця, і більше на полуднє.
Хлопці посідали на коні.
— Прощавай, діду!
— Щасливої вам дороги! — відгукнувся дід, замикаючи двері.
Хлопці обернулися в напрямі церкви, перехрестилися й подалися до міських воріт. В місті піяли півні. За хвилю воротар відчинив браму і з Острога виїхали два молоді козаки. Перед їх очима розкрилося біле безкрає море. Від снігу було добре видно, бо місяць давно зайшов. Хлопці так спішилися, що забули взяти з собою яких-небудь харчів у цю далеку небезпечну дорогу, якої зовсім не знали.
Поклали собі виминати всі людські оселі, прочуваючи, що за ними непремінно піде погоня. Одна в них була думка: коли б якнайдальше від Острога. Переїхали добре замерзлу Горинь, поскакали на полуднє в тім напрямі, який вказав їм Аслан. Туди випадала дорога на Брацлав, та вони нізащо не поважились були поступити в город. Їм здавалося все, що увесь світ знає про їхню втечу, що вони втікають перед карою, що хто-небудь їх переловить і відставить для нагороди до Острога. Не говорили до себе ні слова. Дивилися перед себе в цю далеку далечину, вкриту одною великою білою плахтою.
Надворі вже геть розвиднілося. На сході сонця зарожевіло небо, а далі викотилося велике червоне сонце. Його яркі проміння відбивалися від білого примерзлого снігу й засліплювали очі.
Їхали так до вечора, виминаючи здалека людські оселі, які лише здибали на дорозі.
Тої днини вони і їх коні не їли нічого. Були голодні. Коні стали постогнувати та приставати від утоми. І тепер їм прийшла на думку турбота, де тут, у такій пустині, переночувати?
Нараз побачили якусь сторчачу копицю снігу. Це не могло бути нічого іншого, як якесь широкогалузе дерево, вкрите снігом. Оселя це не могла бути, тому і не боялися під'їхати ближче. Та приїхавши близько, помітили, що це був вітряк, яких на Вкраїні було багато. Снігу стільки навалило на крила, що їх ледве можна було доглянути. Те саме було з вершком і стінами. Видно, що давно сюди ніхто не заходив.
— Тут якось переночуємо, — говорив Петро. Вже хотів висказати свою турботу, що без їди для себе і коней годі буде, та здержався, щоби не тривожити хворого Марка.
Марко був дуже знеможений. Рана йому долягала так, що інколи аж зуби затинав, щоби не йойкнути.
— Тут нема чого ні розбишак, ні людей боятися, — потішав його Петро далі.
— А що з кіньми зробимо? — питав тривожно Марко. — Коли трапиться тічня вовків, то завтра знайдемо лише сідла та копита.
Заки Петро на це відповів, побачив зараз за млином якусь малу будівельку, засипану теж снігом. Це, очевидячки, була хатина для мірошника. І тут не видно було людського сліду, значить, що хатина стояла вже давно пусткою.
Петро скочив з коня і підступив під двері, засипані снігом. Намучився чимало, заки відгорнув сніг. Двері були засунені ізсередини. Петро стукав та кликав, але ніхто зсередини не відзивався. Брала його нетерплячка. Зіперся усією силою і виважив двері із завісів. Вони впали до сіней із лоскотом. Петро підняв їх і знову вставив на завіси. Тепер зліз із коня й Марко, і завели сюди коней, та зачинили, і засунули мерщій за собою двері. Стояли тепер у великій непроглядній пітьмі. Петро викресав огню і запалив обережно віхоть соломи. При світлі побачили себе в затишних сінях з жолобом і драбиною. Сюди заводили, очевидно, коней ті, що до млина приїздили. За драбиною було ще досить недоїдженого сіна. Коні пішли зараз сюди й стали запопадливо хрупати.
— От буде де переночувати під жолобом, — говорив Петро.— Господь на нас ласкавий.
— Я такий голодний, що мені аж млісно, — каже Марко.
— Коби лише коні підживилися, а ми-то якось витримаємо; може, яку звірину дасться сполювати, ось я зараз вийду, лише коней розсідлаю.
В тій хвилі Марко, мацаючи напомацки, знайшов двері. Запалили знову віхоть соломи, відчинили двері і ввійшли до невеличкої кімнатки. Дуже тим втішились. В них вступила якась надія, що, може, що й для себе знайдуть.
Петро безупинно піддержував огонь і розглядався. На зимній печі стояв каганець, повний сала. його зараз засвітили і оглядали хату далі. Стояв тут стіл, збитий з дощок, лава під одиноким віконцем, над ним полиця, на ній миска, горнець, посуда на воду та й увесь такий домашній достаток вбогого чоловіка.
Під задньою стіною лежав мішок із борошном, чим вони дуже втішилися.
— Коли є борошно, то буде і гарячий куліш.
Їм дуже хотілося попоїсти чогось гарячого. За піччю була широка лежанка. Петро взяв у руку каганець і подався туди оглядати. Та зараз на перший погляд аж крикнув зі страху. Там лежав чоловік, вкритий кожушиною. Петро отямився, що нема чого одного чоловіка боятися двом, приступив ближче і став до нього придивлятися. Стягнув із нього кожух, та чоловік не ворухнувся. Це був старенький сивий дідусь. Здавалося, що він спить. Петро став його будити. Дідок закостенів зовсім.
— Замерз сердега, — говорить Петро. — Ну годі, неживий мусить живому вступитися.
Він взяв обережно мерця на руки і виніс на двір. Мерлець закостенів так, що годі було його розпростувати. Скулився, зігнувся. Обі руки склав під голову збоку, а ноги підігнув.
— А де ти його подів? — питав Марко Петра, як той вернувся.
— Поки що я його в сніг запорпав. Може, завтра зможемо поховати. Тепер ходімо до коней, ти світи, а я їх обійду.
І справді, того було треба. Коні попріли так, що аж шерсть злипалася. Петро їх розсідлав, познімав уздечки і повитирав віхтем, з вишки скинув соломи і добре їм настелив. За драбиною було ще досить сіна, а Петро позмітав в жолобі трохи зерна. Відтак став шукати по сінях і знайшов під соломою в куті купу рубаних дров.
— Покійник хазяїн був, царство йому небесне! — говорив Петро. — Ти, Марку, коли можеш, затопи в печі, а я ще піду шукати, мені здається, що я ще щось випорпаю.
Зняв з себе кожух, узяв за халяву ніж і подався до вітряка. Прогорнув сніг, і знайшов східці, та поліз нагору. Варто було трудитися. Знайшов тут ще мішок з борошном, а другий з зерном. Заніс одне і друге в хату.
Тим часом Марко розложив в печі ватру. В хатчині зробилося тепло і весело.
— Можемо тут і цілий тиждень пересидіти і відпочити.
— Наші коні не поєні.
— Правда, годі тепер за криницею шукати. Принесу їм снігу.
Петро пішов по сніг. Марко набрав теж снігу в усі посудини, які лише в хаті знайшлися, і приставив до огню. Петро шукав далі на полиці та по кутках хати і аж скрикнув з радості. Знайшов добрий кусок солонини, два бохонці засушеного і замерзлого хліба, коробочку солі, кілька сушених риб і все те складав на столі.
— Дивися, Марку — празник на цілий тиждень. Як стрінемо першого попа, то золотого дам на панахиду за душу "раба божія, єго же ім'я ти Господи віси...".
— Як ми тут довше посидимо, то погоня зловить нас, як рибу в саку, — каже Марко.
— Чортзна-що верзеш! Кому би хотілося за нами ганятися? Вони вже знають в бурсі, що ми втекли, а чортового диякона знайдуть, хіба як сніг стопиться, то значить не зараз. Впрочім, хай буде, що хоче, а я себе живого взяти не дам, — говорив твердо Петро і тупнув з досади ногою об долівку.