Він озирнувся й побачив біля себе Яшу Дерезу.
— А здорово ти написав, — зашепотів він. — У журналі нашому треба вмістити, і орден дуже гарний, то ж яка честь і нагорода яка твоїй матері! А я оце тільки-но прийшов. Сидів усе вдома та думав — як би його такий апарат зробити, щоб на самісіньке морське дно, кілометрів на десять, міг спуститися з людьми.
Він зітхнув.
— Поки що нічого не придумується, Сашко. А от виросту — обов'язково збудую такий апарат.
Сашко глянув у вічі своєму товаришеві і побачив там таку тверду впевненість, що відразу повірив у цей глибоководний майбутній апарат.
— Безумовно зробиш, Якове.
— І що воно там може бути — на такій величезній глибині? — задумливо продовжував Дереза. — Жодна людина ще не спускалась глибше, як на один кілометр. І що там може бути — на дні? Напевне, зовсім ще не знайомі людям глибоководні риби, химерні тварини, водорості. Там усе світиться, Сашко, на глибині, себто всі живі істоти. Я читав книжку про це — от де цікаво!
Непостійна була натура в Яші Дерези. У нього що не день, то й нове якесь захоплення. Прочитає про морську війну, про торпеди, про підводні човни, — і вже обов'язково сидить і майструє модель міноносця. Зробить міноносця — захопиться польотом на Місяць, сидить тоді й думає про це, ракетоплан бачить в уяві, солодко мріє і страшенно фантазує.
Останнє захоплення Яші — це батисфера, підводний світ. Він міг би розмовляти на цю тему цілісінький вечір, та Марина Чайка почала розповідати про свою подорож до Москви, і в кімнаті всі стихли. Всі захоплено слухали. Марина розповіла, тоді налила золотого вина, встала й високо піднесла вгору повну, аж по вінця, чарку.
— І сьогодні перша чарка, — сказала вона, — хай буде за нашу Соціалістичну Батьківщину!
Тут усі встали, гукнули "ура", і Івасик гукнув дзвінким дитячим голоском. І хоч випити вина йому не дали — малий, мовляв, ще дуже, підрости ще треба, грамоти навчитись, та дід Савелій не пошкодував солодкого квасу і налив онукові повний кухоль.
Івасик був щасливий. Так воно чудово склалось — і подарунок сподобався матері найбільше (еге ж, усі бачили й чули, як вона дмухнула глиняному півникові у дірочку, і він свиснув), і щиглик назад повернувся, ще й з теплою хутряною шапкою на додачу! Тепер Івасик усім пояснював, що орден одержала не чиясь мати, а таки його, Івасикова, а звуть її Марина Савеліївна, ще й Чайка. Він указував на матір пальцем і поважно казав:
— Оце вона сидить — моя мати. Хто не вірить — хай у людей спитає.
Але всі вірили, Івасик задоволено сопів, бо випив багато квасу, і нишком зітхав, що вже не лишилося в животі місця, щоб далі ласувати солодкими пундиками, якими був заставлений увесь стіл.
Мати звернулась до Башмачного, голови артілі:
— Ну, Давиде Юхимовичу, як у нас ремонт знаряддя? Як сіті? Я дала слово в Москві досягти ще більших уловів. Я чула, що наживки нема чим ловити — немає японського невода[3]?
Голова артілі запевнив, що невід уже залатали і взагалі знаряддя відремонтовано. Та тут втрутився дід Савелій.
— Погано буде, дочко, з уловом, — сказав він, — зима тепла, і пеламіда з'явилась біля берегів, розжене всю скумбрію. Га? Я вже вивірив це, знаю…
— Нічого, тату, скумбрія від нас не втече!
Сашко бачив, як на щоках у матері спалахнув рум'янець, очі заблищали, і вона звернулась до рибалок із своєї бригади:
— Як, хлопці, знайдемо ми скумбрію в морі?
У відповідь залунали веселі голоси, хтось заплескав у долоні.
— Від Марини риба не втече, — промовив дід Гурій. — Їй і пеламіда ніщо. Он вона яка жінка! А колись бувало, пам'ятаю, приміта була така в рибалок: не розмовляй з жінкою перед виїздом у море — нічого не впіймаєш…
— Згадав дід Гурій царя Гороха! — гукнула дівка Одарка, і всі засміялись. Смішними здалися ті часи, про які згадував дід Гурій. Смішними й лихими. Цур їм, не повернуться вони більше ніколи, довіку!
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Правдива картина подій на шкільному горищі
Данилич допив восьму склянку чаю, витер рушником рясний піт на лобі і з газетою в руках ліг на ліжко. Довгий, безконечно довгий зимовий вечір. У вікно зазирає повний місяць, зривається часом вітер, і тоді глухо гудуть у саду голі чорні дерева.
Скучно Даниличу. Прочитав він усю газету, навіть об'яви перечитав кілька разів, а за вікном усе вечір — довгий і непривітний. Ні з ким сьогодні Даниличу перемовитись словом. "Хоч би Кажан прийшов, — думає сторож, — все ж було б веселіше. Чи, може, мені самому зайти до нього?"
Кажан частіше тепер з'являється між людьми. Він розумів, що його відлюдність викликає цікавість до його життя і породжує всілякі чутки. А це дуже небажано для Кажана, особливо зараз. Були в нього на це свої причини. Старий дуже хотів, щоб на нього не звертали уваги, щоб зовсім забули всі про його існування в Слобідці. Загублений лист не давав йому спокою. Чи не потрапив він кому в руки?
Та час ішов, і Кажан приходив до думки, що буря могла занести листа далеко і_ навіть закинути його в море. Це краще, ніж коли б його хтось прочитав.
Кажан заходив тепер до Данилича й розмовляв з ним — більше про шкільний сад, про породи яблунь. Та сьогодні Данилич сидів один у своєму приміщенні і з нудьги почав дрімати.
Зненацька йому почувся крізь дрімоту стукіт, ніби десь недалеко хтось грюкнув дверима.
Данилич схопився. Хто зараз міг бути в школі, крім Кажана? Пізній зимовий вечір. Школа порожня. Гуртки сьогодні не працюють, зборів ніяких немає. Хто ж міг отак грюкнути?
Данилич вийшов у коридор. Він знайшов відчинені навстіж двері з шостого класу. Відчинено було також і вікно на веранду. На підлозі й на лутці — брудні сліди від чобіт.
— Оце так діла, — похитав головою Данилич. — Такого ще й не бувало…
Нова знахідка прикувала його увагу. На підлозі біля вікна лежав чорний складаний ножик. Сторож підняв його й довго вертів у руках, розглядаючи.
— Такі діла, — мурмотів Данилич. — Ну, про це вже треба неодмінно розповісти директорові…
Він сховав ножик у кишеню й почав зачиняти вікно.
* * *
Пригода на горищі не сходила Олегові з думки. Хлопець не вірив ні в які привиди, але ж тут на власні очі він бачив високу білу постать. Троє чорних невідомих, які нерухомо сиділи на горищі, теж викликали страх своєю таємничістю. Хто вони і що робили на горищі пізнього зимового вечора? Що в них за зв'язок з білим привидом? І коли це не привид, то що чи кого бачив у такому разі Олег?
Хлопець нікому не зважувався розповісти про свою пригоду. Еге, не такий дурний Олег! Розкажеш, а потім і почнуть тебе розпитувати: а чого ти поліз на горище? А що ти робив увечері в порожній школі?
Але все ж таки Олег не витримав. Він відкликав у куток Омелька Нагірного.
— Ти знаєш, що я чув?
— А звідки я знаю?.
— Ну, то я тобі розкажу. Мені сьогодні один хлопець з нашого класу розповів. Така з ним пригода трапилась, що аж дивно… Тільки щоб про це — нікому. І прізвища того хлопця я тобі не скажу…
Коли Олег дійшов у своїй розповіді до того місця, де вигаданий ним хлопець побачив на горищі трьох невідомих і білу високу постать, Омелько голосно зареготав.
— Ти чого смієшся? — обізвався Олег. — Не віриш?
Нагірний нічого не відповів і, так само сміючись, зірвався з місця й побіг у клас. Нічого не розуміючи, збентежений Олег Башмачний мовчки дивився йому вслід.
* * *
Данилич другого ж дня розповів Василеві Васильовичу про відчинене вікно і віддав йому знайдений ножик.
— Школярі це, Василю Васильовичу, лазили в школу, не інакше…
— Гаразд, Даниловичу, — відповів директор, — припустімо, що це справді наші школярі. Але що їм було потрібно в школі, в порожній школі пізнього вечора? У них, напевне, була якась мета і — майте на увазі, Даниловичу, — мета заздалегідь обміркована. З чого це видко? А з того, що вікно було відчинене, напевне, ще вдень. Адже його можна відчинити тільки зсередини, з школи.
Але як не хмурив Данилович лоба, він ніяк не міг відповісти на запитання — що справді робили оті невідомі школярі так пізно в школі? Що їм було потрібно?
Зараз же після великої перерви в шостому класі почався урок української мови. Василь Васильович сів за стіл і ніби між іншим запитав:
— Діти, ніхто з вас учора нічого не загубив?
Виявилося, що загублено речей дуже багато — і олівців, і ручок, а Люда Скворцова загубила навіть пенал.
— Ох ви ж, неуважні які, — похитав головою Василь Васильович. — Усе поспішаєте, усе стрімголов. А хто з вас ножика загубив?
Хвилину стояла мовчанка, а потім з-за парти встав Омелько Нагірний.
— Василю Васильовичу, я загубив ножик. Чорненький такий, ручка кістяна… Тільки я не. знаю, де я його загубив.
— Твій?
Василь Васильович показав ножик.
— Мій, мій, — зрадів Нагірний.
— Може, ти тоді скажеш мені, Нагірний, чого ти вчора ввечері лазив через вікно в школу?
Почувши таке запитання, Олег Башмачний здригнувся, наче вжалений. Адже не Омелько, а він дістався вчора в школу тим шляхом, про який згадує зараз Василь Васильович. У чому ж річ? Напевне, тут помилка — хтось бачив Олега, коли він ліз у вікно, і не впізнав його… Олега прийняли за Нагірного.
— Ну, Нагірний, — наполягав Василь Васильович, — чесно розкажи, в чому справа.
Олег глянув на Омелька і не міг отямитись від здивування. Нагірний схилив голову. Йому було дуже ніяково. Вигляд у нього був розгублений, наче його було впіймано на гарячому.
— Чи не пов'язана якось твоя вечірня подорож у школу з твоєю статтею про гіпнотизм? — запитав Василь Васильович.
Нагірний кивнув головою.
— Еге, так воно й було, — тихо сказав він. — Отоді я, мабуть, і ножик свій загубив.
— Гаразд, ми про це поговоримо потім. А зараз давайте почнемо урок.
* * *
Сашко Чайка був хлопець упертий. Упертість, звісно, буває різна. Можна, наприклад, уперто приносити додому щодня оцінку "погано". Не можна сказати, щоб з цього раділи вчителі чи батьки такого учня. У Сашка Чайки впертість була іншого гатунку. Він завжди доводив до кінця кожну справу. Важкий урок — однаково Сашко не встане з-за стола, перш ніж не засвоїть його цілком. Не виходить вірш — Сашко не покине працювати, аж доки вірша не буде написано.
Так було і з фізкультурою. Сашко не кидав своїх вправ. Якірець діда Савелія дуже став у пригоді. Щоранку, схопивши цей якірець обома руками, Сашко піднімав його з підлоги.