Ти знаєш козацький звичай?
— Знаю.
Пішли до куреня. На дворі на приспі сидів якраз курінний отаман Панько Кабиця з осаулом і кухарем.
— Кланяюсь тобі, батьку отамане, нового товариша привів. Сюди його кошовий призначив...
— Яке діло кошовому до нашого куреня? Сюди головусів не приймається. Йдіть собі до шкільного куреня, там вас, певно, приймуть...
— Та ти, батьку, не гнівись. У школі ми вже побували, а тепер отсей мій товариш таке гарне діло зробив, що йому старшина дальший час новицтва подарувала та в козаки вивела.
— А що ж він такого великого сьогодні зробив?
— Московських знатних людей від топелі врятував.
— Саме тому не приймається,— говорив ос аула,— хай би уся Москва втопилася, не треба було рятувати.
Отаман став під вусом підсміхатися, а далі питає:
— Що ж ви дасте за це, що молодика у наш курінь приймемо? Наш курінь не абиякий, на всю Січ славний.
— Дамо, на скільки нас стане,— говорив Касян кланяючися,— усі гроші дамо, що від москалів добули...
— Ну, глядіть, аби чого не затаїли, а то проженемо.
Андрій знав добре, що це лише така церемонія, що його не можуть не прийняти.
Він узяв усі гроші і висипав курінному кухареві у пригорщі...
Кухар пішов зараз на базар, а отаман узяв Андрія за руку, посадив біля себе, та став приязно з ним балакати. Отаман знав добре його батька.
— У тебе, Андрію, є ще яка рідня на Україні?
— Господь святий знає, про це нічого батько покійний не згадував...
— Ти ще дітваком був, коли покійник загинув, та я знаю, що в тебе сестра була, Анною звалася. Вона була далеко старша від тебе.
— Я її не затямив у нашій хаті.
— Вона давно перед тим, заки ти вродився, вийшла заміж...
— Ледве чи я стрінуся з нею. Прийдеться лишитись сиротою та ще й без роду...
— Не ти один, така наша доля усіх. За це хай Січ заступає тобі усе — і батька й матір, і рідню...
В ту хвилю надійшов Івась з Максимом. Івась був дуже сумний...
— Здорові були,— говорив отаман,— сідайте та гостями будьте, це певно твій брат...
— Брат, та приходиться розлучитись з ним...
— А це що? — питав Андрій.
— Ось воно що. Батенько розвідав від козаків, що я вирвався з татарського пута та на Січі живу. Він й переказував, щоб я, або Максим додому вертали. Він, сердега, нездужає, та перед смертю хоче котрогось з нас при собі бачити... І хлопець зітхнув.
— Мені їхати не можна,— каже Максим,— бо мені ще не забули задля чого я втікати мусив, мені би пани того не подарували. Івасеві інше діло. Його поневолі татарин захопив...
— Треба мені їхати,— говорив Івась.— Батькова воля свята, і треба її вшанувати...
— Так воно повинно бути,— говорив отаман.— Четверта заповідь Господня показує батька слухати...
— Якже ти, Іване, поїдеш сам? Така дорога, степ...
— Ось як ми обміркували,— говорив Максим.— За кілька днів вертатиме московське посольство. Кошовий доставить їм якийсь десяток козаків для безпеки. До них прилучиться Івась. Коня я йому сам роздобуду. Посли поїдуть до московської границі на Путивль.
— Мені здається, що дорога вийде туди на Лубни, то до Гаврилівки вже недалеко буде і потрапить хоч би й сам...
— Ти, Івасю, вернешся? — питає Андрій.
— Як йно не загину, та ляхи мене не вб'ють, так певно вернуся, панщини робити не піду, коли хочеш так і побожусь хрестом святим. Коли б не батенько, я би звідсіля не рухався.
— А мені не судилось бачить його на сім світі,— сказав сумно Максим.
Посли вертали аж через тиждень. Кошовий наділив їх дорогими подарунками, як тоді було в звичаю і вивів аж над ріку. Для забезпеки дав їм на сторожу двадцять козаків. До тої ватаги пристав і Івась Чорноусенко. Максим дав йому коня та приладив харчів на дорогу.
За рікою пустилися в степ. Посли їхали на возах. Козаки їх супроводжували.
Поки їхали в межах запорозьких, москалі відносилися до козаків увічливо. Та чим далі, вони ставали гордими, а до козаків відносились грубо та непривітно, називали їх хахлами.
Осаул ледве здержав своїх козаків, які збиралися при нагоді або вибити Москалів, або лишити їх самих.
— Коли ж воно годі видержати. На таку зневагу то аж рука свербить, так би йно хляснути по пиці.
— Найкраще до них нічого не говорити та не відзиватись,— уговорював осаула.
— Як не відзиватися, коли ця погань сама у вічі лізе. Ти йому подай це та те, услужи.
— Хіба ж справді ми їх холопи, чи що? Напруження зростало з кожним днем. Один з
московської челяди раз на нічліг став сваритися з козаком, а відтак вдарив його по обличчю. В ту ж мить козак ухопив кацапа за бороду та давай кулакувати по пиці. Інші теж кинулися до бійки і зчинилася така метушня, що Господи. Не можна було їх розірвати, що не робив осаул. Щастя, що до шабель не взялись, а таки так завели кулачню, перемогли москалів і здорово побили. Думний дяк став козаків лаяти по-мос-ковськи, а відтак прикликав осаулу:
— Слушай ти, праклятий хахол, єслі ти нє здер-жіш твоїх разбойнікоф, так я тебе морду разоб'ю, га-лаву адсєч прикажу, панял дурак? Тєпєр пашол вон!— Осаула закипів увесь і вдарив рукою по шаблі:
— Ваша милость, не важся мене лаять, бо як ти мені кажеж дурак, то я тобі скажу: ти — кацапська свиня, я тобі не хахол, а мої козаки не розбійники, а лицарі. Тепер спитаю чи ти мене зрозумів? Поки ти мені звелиш голову одрубати, то ми вас усіх кацапів рознесемо на шаблях. Ти прикажи своїм холопам, щоб з нами краще поводились і нас не зневажали, а то далебі покинемо і вернемося, а ви їдьте собі самі.
Думний дяк не сподівався такого завзяття від простих людей. У Московщині він би приказав усіх щонайменше добре вибити нагайками, бо там самі кріпаки. А тут чого доброго, то як покинуть, не тяжко буде в пута татарські попасти... Він зараз присмирнів і став говорити ласкаво, а одного закрівавленого слугу, що прийшов жалуватись, вибив по пиці...
Козаки зібралися зараз і врадили так:
— Кошовий звелів їм пильнувати послів, щоби їм до лихого не сталося. Ми так будемо робити. Та ми не є на те, щоб їм служити. Ото ж, братці, ми тепер від Москалів здалека. Ми собі, а вони собі. Наша річ сторожити, розвідувати дорогу, а вони хай самі про себе промишляють.
Від того часу козаки держались здалеку. Окремо пасли своїх коней, окремо собі їсти варили. На ніч розставляли довкруги москалів вартових, а більше нічого. По довшій подорожі заїхали поміж оселі. Села траплялись щораз густіше. Тут вже розпочиналася Слобідщина. Щастя, що переїздили через Гаврилівку. Івась, прощаючись з козаками, аж заплакав.
Як йому представилося рідне село по стількох літах? Сюди рвалось його серце і билось радісно. В'їхав у головну вулицю поміж хати. Він стрічав людей, та не міг нікого пізнати. В селі було пусто, бо то робочий день був і люди робили на панщині. Івась помітив велику різницю поміж своїм селом і Михайлів-кою. Тут убожество, біднота аж кидалась ввічі. Хатки убогенькі з малесенькими віконцями, з поваленими оплітками. Не було ніде видно дітей. Івась переїздив біля великої корчми, що стояла при шляху. Під корчмою при столі сиділо кількох двораків і пили мед. їм услугував патлатий жид. Івась нагадав свої дитячі літа і порозумів відразу, чому дітвора поховалася.
Двораки завважили Івася і почали його кликати:
— Гей ти, хлопче, що ти за один, сюди ходи! Та Івась не послухав. Потис коня і почвалував
далі. Йому пильно було до батька. Він тямив, де батькова хата і поїхав туди в бічну вулицю. Та не мало зчудувався, коли з хати вийшла зовсім йому незнайома жінка.
— Слухайте, тіточко, будь ласка, скажи, чи тут живе Степан Чорноус?
— А нащо тобі його?
— Це вже моє діло, нащо, а ви лише скажіть.
— Нема його тут, тепер тут посадив економ другого підданця, бо Степан не може панщини робити...
— Та куди ж його нелюди діли? — Спитав Івась крізь сльози...— Як так можна, це ж його була хата з діда-прадіда.
— Ти не мудруй, аби чого не договорився. Це була панська хата і її оддали тому, хто може робити...
— Та скажіть, будь ласка, де Степан тепер живе?
— їдь край села, там одинока хатчина стоїть, там його знайдеш.— Жінка була якась непривітна, воркотуха. Івась поїхав далі з розбитим серцем. Йому жаль було батька, хоч його ще не бачив. Він певно не має що їсти, коли робити не може. Добився на край села до одинокої хатки. Вона виглядала на хлів більше, ніж на хату. Ціла у землю запалася, лише віконце виглядало над землею одно-однісеньке. Двері до сіней поколені, викривлені, стіни похилились, на обідраній, до того з дірами, стрісі росла буйна трава. Івась зліз з коня і припняв його до одинокого кола, який став з колишнього оплітка.
Стояв, роздумував, неначе б вагався.
З б'ючим серцем відчинив двері і ввійшов до темних сіней. Звідсіля зайшов до ще темнішої хатки. Надворі було вже по заході сонця. Як скрипнули хатні двері із-за печі обізвався слабий голос хорого чоловіка:
— Хто се?
Івась задріжав цілим тілом.
— Чи тут живе Степан Чорноус?
— Тут, а чого тобі, чоловіче, треба?
— Батеньку мій сердешний, єдиний,— закричав Івась і кинувся до батька.— Я ж син твій Івась.
— Боже великий! Слава тобі! Перед смертю тебе діждався, голубе, виплакав я очі за тобою...— Старий обняв сина і став дуже плакати... Івась не міг теж сліз здержати... Держались так в обіймах довго.
— Ти певно голодний, мій синку, а я не маю тебе чим прийняти. З того й живу, що добрі люди скинуть, принесуть кусок хліба, мов старцеві. Інколи молодиця зжаліється та глечик молока принесе та тим і живу, мучуся, та Господа благаю, щоб змилувався, та вкоротив мої тяжкі муки.
— Не журись, батечку, я трохи дечого привіз із собою. Ось я зараз. Чи можна мені коня у сінях примістити?
— Так ти на коні приїхав? А звідкіля?
— Усе розкажу по порядку, ти підожди!
Івась вийшов на двір і привів коня у сіни. Відтак назбирав сухого бадилля, приніс у хату, викресав огню і запалив. Старий зсунувся з печі на хату і при світлі став оглядати давно невидану дитину. Івась узявся варити вечерю. В його торбі було трохи борошна, сіль, сало, кілька сухарів і пшоняна каша.
— Гарний з тебе козак виріс! Ти моя потіха, та таки скажи, де ти бував?
Івась розповів усе, що вже знаємо. Розповів і про Максима.
— Що ж він?
— Кланятись тобі велів, та йому ніяк було їхати, пана боявся...
— Ой люті вони препогані! Господи, пошли на них кару за наші муки...
— Чом ти, батеньку, не у своїй хаті?
— В мене ніколи хати не було, то панська хата.