А ви чули про Совинського?
— Тільки про академіка Карналя.
— Ну, про академіка всі чули.
Анастасія подумки всміхнулася. Всі, крім неї.
Вони досить довго блукали по заводській території, пробиралися повз величезні будівлі цехів, минали більші й менші двори, в гримінні металу, в грюкоті й стугонінні землі ці дві гарні, стрункі дівчини видавалися тут зайвими, випадковими, чужими, але так можна було подумати лише про Анастасію, яка пробиралася крізь заводські лабіринти обережно, з острахом і нерішучістю, а дівча з комсомольського комітету йшло попереду з такою певністю, ніби не уявляло собі іншого середовища. Нарешті дійшли. Дивне приміщення серед гармонійно-доцільних будівель заводу. Високе, горбате, незугарне—чи то барак, чи то стара котельня, чи якийсь закинутий склад. Доволі обшарпане, аж проситься, щоб його підчепили бульдозером і вигорнули звідси, не полишивши й сліду.
— Тут,— сказало дівча.
— Що це? — Анастасія навіть при її недосвідченості не могла збагнути, як збереглася на заводській території така допотопна споруда.
— Після визволення тут була тимчасова ТЕЦ. Дніпрогес тоді був зруйнований, енергії завод не мав, поставили тимчасову ТЕЦ. Так і збереглося оце приміщення. Тепер тут хазяйнує Совинський.
Вони увійшли в довгий, свіжовибілений вапном коридор. Навпроти входу на білій стіні висів великий аркуш ватману, на якому намальовано було довгоногого чорнявого хлопця, що під пахвами ніс дві електронні машини. Анастасія відразу впізнала того хлопця. Мав обличчя, яке не надавалося до шаржування. Великі очі, великий ніс, повні губи, гарно виліплене чоло, велика голова. В такому обличчі художникові вхопитися ні за що. Він приречений просто повторювати натуру, відповідно побільшуючи або зменшуючи її,— ось і все.
— Совинський! — мимоволі вихопилося в Анастасії.
— Ви його знаєте?
— Здогадалася.
А сама ще не вірила. Невже справді він? Скільки минуло років? Три, чотири, п'ять? Випадкове знайомство в Піонерському саду, коротка розмова, все зникло безслідно, ніколи не згадувала про Совинського, як не згадують про хмарину, що пропливла по небу, або про листок, який упав з дерева й зачепив, черкнув тобі плече.
Дівча повело Анастасію по кривулястому коридору, вузькому й неймовірно високому. Штовхнуло двері з приколотим аркушиком ватману, на якому було написано "Орггрупа". В тісній кімнатці коло столика схилилося кілька чоловіків. Анастасія вирізнила серед них одного. Спогад і дійсність з'єдналися, зімкнулися, мов дві магдебурзькі півкулі, розокремлені невблаганними силами часу. Совинський?
Він теж глянув на тих, що ввійшли.
— Чудеса! — хмикнув, поправляючи свого досить поношеного товстого светра.— Анастасія? Ви до мене? Одну хвилинку, товариші.
Дівча вмить щезло, збагнувши, що тут йому робити більше нічого. Іван підійшов до Анастасії, вона подала йому свою тонку руку.
— Ніколи не сподівалася вас тут знайти...
— То ви не до мене?
— Хіба це має значення? Уявіть собі, що я передвісниця чийогось приїзду. Істоти вищого порядку...
— Але ж яке відношення?.. Ви...
Вони вийшли в коридор, бо ті, коло столу, вже усміхалися, прислухаючись до чудної розмови.
— Коли ми з вами познайомилися, я була манекенницею,— сказала Анастасія.— Ви, мабуть, не можете собі уявити, що може робити тут манекенниця?
— Та справді ж!..
— Між іншим, я завжди ловлю себе на думці, що всі мої розмови з чоловіками якісь... безглузді, чи що... Відтоді, як я стала журналісткою.
— То ви журналістка!.— Совинський дивувався, наче мала дитина.
— Коли ви зуміли запам'ятати мою колишню професію, то легко можете призвичаїтися до думки про нову.
— Запам'ятав, бо ж така рідкісна професія.
— Не я, а професія? Іван зніяковів.
— Бачте, я тоді був у такому стані...
— Що не завадило вам запам'ятати манекенницю... Але я вас, бач, теж запам'ятала, хоча не знала про вас нічогісінько. Бо ви ж мій рятівник.
Обоє засміялися, згадавши давню подію, яка їх зблизила на один вечір.
Анастасія розсварилася того вечора зі своїм женихом (майбутнім чоловіком, майбутнім покинутим чоловіком, майбутнім забутим назавжди чоловіком) і зозла, тиняючись по місту, заблукала до Піонерського саду. Натрапила на знудьговане зборисько молоді на літній естраді, де якийсь мудрагелик з штатних розважальників вигадав забаву: запрошував на сцену всіх дівчат, імена яких починаються на "А", і пропонував хлопцям угадувати. Дівчат запрошувано тільки самотніх. Щоправда, мабуть, не обійшлося без звичайного в таких випадках обману, бо переважна більшість тих, хто вийшов на сцену, відразу була "вгадана", Може, це сталося тому, що в дівчат були досить прості імена: Аля, Аня, Ася. Поволі зникали зі сцени Аріадни, Аде-лі, Ассолі, Аїди, врешті зосталася сама Анастасія, над якою нависла загроза так і не зійти зі сцени. Лунали імена: Аеліта, Аспазія... Народ щосили демонстрував інтелігентність і ерудицію, та чи ж завжди людину може порятувати ерудиція?
Меткий розважальник, якому на вухо Анастасія сказала своє ім'я, кричав:
— Простіше, простіше! Ближче до нашої епохи! Ще простіше!
Врешті хтось неголосно промовив: "Анастасія". Але на сцену довго не хотів вилазити. Коли ж зійшов, то Анастасія мимоволі пошкодувала, що тут немає її жениха: подратувала б його як слід.
Переможець конкурсу звів Анастасію вниз, вони сіли поруч, далі вже не прислухалися й не придивлялися, що там ще вигадує розважальник, насторожено вивчали одне одного, хлопець не виявляв охоти до розмови, першою почала Анастасія.
— Цікаво, як ви вгадали?
— Не вгадав, а згадав.
— Не розумію.
— Бачив вас у журналі мод.
Він назвав прізвище, але не більше. Коли Анастасія попросила провести її додому, Совинський зам'явся.
— Боїтеся компрометації? Ви закохані? Чи засекречені? — допитувалася Анастасія, хоч і знала, що це нечемно.
— Все може бути,— ухильно відповів Іван.— Я проведу вас до тролейбуса. Гаразд?
Потиснули одне одному руки — і все. Більше не бачилися й не згадували одне про одного.
— Ви й тоді приїздили з Придніпровська? — спитала Анастасія.
— Та ні, я працював у Карналя.
— Дивно, я нічого про вас не знала тоді, не знаю й тепер, а ви про мене все.
— Зате ви знаєте набагато більше за мене. Наприклад, про академіка Карналя. Він що, сказав вам, що приїде?
Анастасія завагалася. Казати неправду не хотілося, але ще
більше не хотілося визнати свою поразку, бо поразок жінки
бояться найбільше. х
— Просто я довідалася. Завтра він буде тут.
— Ви не могли привезти кращої звістки! Просто не віриться. Невже він?.. Це я послав йому телеграму, і коли він...
— Ви тут у відрядженні? — прийшла йому на виручку Анастасія.
— У відрядженні? Я втік од Карналя!.. Живу тут у Будинку спеціаліста. Це тільки так називається. Насправді ж гуртожиток. Маю кімнату, все інше в кінці коридора.
Він засміявся.
— Впроваджую передову техніку... Електроніку в народне господарство. Чули про таке?
— Не дуже. Коли хочете, не бачила електронної машини. Тільки в кіно й на знімках.
— Можу показати.
Він був зовсім не такий, як тоді в парку. Ні скутості, ні нерішучості, сповнений енергії і... якоїсь мало не дитячої наївності. Вхопив Анастасію за руку, майже бігцем потягнув її по кривулястому коридору. Вбігли у несподівано велике й високе приміщення (багатоповерхова порожнеча — так можна було б назвати цей дивний простір), показав на самому дні цього побіленого, як і все довкола, залу невисокі металеві шафи в сіро-емалевому полиску, простенькі пульти, металеві стільчики, довгі металеві столи.
— Ось вони!
— Боже, які вони сірі! — мимоволі вигукнула Анастасія.
— Ну, ну, прошу вас обережніше! — Совинський відпустив її руку, поглянув на Анастасію майже вороже.— Це не Будинок моделей. Тут важить не зовнішній вигляд. Це, коли хочете, цілком чоловічий світ.
— Та ви жононенависник!
— Може бути. Хоча "машина" жіночого роду.
— І саме сюди має приїхати академік Карналь?
— Коли приїде, то сюди.
— Я ж вам сказала: приїде.
— Ви добре знаєте академіка? А про Кучмієнка чули?
— Ніколи.
— А знаєте історію з Айгюль?
— Ні, не знаю... На жаль...
— То про Людмилку теж?.,
Вона не знала нічого. Совинський збагнув це надто пізно. Трохи помовчав, збігла з нього наївність і хлоп'ячість, зітхнув, сказав діловим тоном:
— Тоді підемо до моїх хлопців?
— Дякую, не хочу вам заважати.
— Тоді до завтра?
— Очевидно, коли ви не захочете поцікавитися, що я робитиму сьогодні ввечері.
Совинський ляснув себе по лобі. .
— Справді, що ви робитимете сьогодні ввечері? Анастасія недбало помахала своєю торбинкою.
— На жаль, ви запізнилися з цим запитанням... Принаймні на три роки... Аби ви спитали тоді в парку...
— Тоді я ие міг,
— А тепер?
— Тепер не знаю, чи можу мати право.
— Ви ж знаєте: право здобувається.
Вони й досі стояли в приміщенні з блоками електронної ма* шини. Двічі чи тричі туди навідувалися якісь хлопці, але бачили Совинського й тактовно зникали, щоб не заважати. Анастасія помітила це.
— Вас тут цінують.
— Я звичайний робітник-електронник, хоч маю спеціальну технічну освіту. Щоправда, в Карналя я страшенно багато заробляв. Чомусь так виходить, що інженери-кібернетики мають тверду зарплатню десь там трохи більше ста карбованців, а ми могли виганяти й близько трьохсот. Бо ми практики, без нас машина не "оживе", не працюватиме, не стане машиною. І уявіть собі: Кучмієнко не став віддавати свого сина до. інституту, він зробив його техніком, і ми з Юрком Кучмієнком... Але навіщо я вам це розповідаю?
— Справді, я ж не знаю ніякого Кучмієнка... Хоча намагаюся знати якомога більше. Може, через те й пішла з Будинку моделей. Там страшенно нецікаве життя. Обмеженість, нестерпність жіночого світу. Жінок не можна полишати самих. Це просто загрозливо. Вони не можуть, як чоловіки. їм неодмінно треба вирватися за межі свого оточення. Природа, культура, історія,— не знаю, що там ще,— все це штовхає їх до світу чоловічого, і вже тут нічого не вдієш. Тому мені чоловічий світ подобається набагато більше. Він може існувати... як би сказати?., іманентно, самозамкнено, чи що. Це чистий і мужній світ.
Іван дивився на Анастасію трохи злякано. Не сподівався від неї такого вибуху, та й хто б сподівався, ще й у такій обстановці?
— Ніколи б не подумар,— почав він, але Анастасія не дала йому закінчити.
— Знаю, що ви хочете сказати.