Нізащо. Прокуратура мала тяжку роботу...
— Я завжди з Абреком. А він сторож надійний,— пояснив Ольжич-Предславський.
— Абрек справді може створити враження. Але ж тут стежки... не зовсім для вас...
— Зараз вийдемо на простір... Там пречудово... Унікальне місце...
Справді, незабаром дереза випустила їх з чіпких обіймів, вони опинилися на вузькому перешийку, вкритому густою травою і ще густішими кущами, але вони тут розступалися, утворюючи зручний прохід, а далі, коли перешийок ще звужувався, кущі зникли зовсім. Ольжич-Предславський зупинився, показуючи рукою Твердохлібові, щоб він зробив те саме. Вузька смужка землі, на якій вони стояли, слугувала мовби містком між материком, на якому стояв верхній Київ, і круглою, стовпчатою глиняною горою, поставленою природою посеред найдавніших київських урочищ-уділь Гончарки і Кожум'як. Стовпчата гора мала плаский, рівно стесаний верх, так ніби там хтось готував собі місце для будувань, а тоді передумав, відмовився од заповзятого наміру і віддав гору у здобич буйним травам, птахам та комашні.
Твердохліб глянув довкола. Лівобіч на високому глиняному мисі мальовничо височів художній інститут, право-біч, за яром, врізалася в небо незграбна споруда Історичного музею, а майже перед очима, тільки ще далі, височів зостанець Замкової гори, яка покірливо лащилася до Уздихальниці золотисто-зеленкуватим чудом Андріївської церкви. За безмежжям Подолу вилискував під низьким призахідним сонцем Дніпро, а на обрії вгадувалося місце, де він зливався з Десною.
— Це гора Дитинка,— пояснив тесть.— Ти, мабуть, ніколи тут не був.
— Чому ж? Малим он скільки разів доводилося!
— А я певний, що ніколи не бачив того, що я тобі покажу.
— Краєвид тут справді чудовий!
— Справа не в краєвиді. Не в красотах справа. Ольжич-Предславський, забувши про солідність, про
свій вік, про обережність і звичайнісінький здоровий глузд, швидко пішов уперед, але не став забиратися на Дитинку, а стрибнув униз, мало не зриваючись з крутого схилу, подряпався попід глиняною кручею ще й прихитрився махнути рукою Твердохлібові, щоб той не відставав.
Абрек, лякливо позираючи на край урвища, понуро завив услід хазяїнові.
— Обережно! — гукнув тестеві Твердохліб.— Зараз я вас підтримаю.
— Не важить. Я звичний,— заспокоїв його професор.— Я тут уже стільки разів... Підбирайся ближче. Ось... Тут. Увага! Абрек, жди!
Тримаючись одною рукою за поодинокі кущики трави й за корінці, що стирчали в цих місцях, де обвалювалося від дощів і снігів, Ольжич-Предславський другою рукою вправно дістав з кишені куртки великого мексіканського ножа, клацнув кнопкою, махнув навіщось над головою лезом. "Збожеволів старий",— подумав Твердохліб. Ще подумав з острахом, що тесть зараз зірветься з кручі й загримить униз, так що й кісток не позбираєш, а винним виявиться він, його зять.
— Обере!..— хотів гукнути Твердохліб і сам мало не зірвався донизу, Абрек завив, як на погибель.
— Не слід робити різких рухів,— спокійно порадив йому професор.— Вростай у кручу, зливайся з нею всім тілом... Мати-земля... Приймає й захищає...
З тим бурмотінням Ольжич-Предславський вміло орудував ножем, зрізаючи в себе над головою нерівності глиняної кручі, не дбаючи про те, що глина летить на нього, забруднюючи імпортну елегантну куртку й ще елегантніші штани.
— Ага! Тепер видно. Бачиш? Тобі видно? Твердохліб не міг утямити, що йому хоче показати
тесть, дивився на обчищений глиняний крутосхил і попервах нічого не бачив, лише згодом помітив якесь темне, ледь покреслене в жовтій глині коло, переривчасте, мовби пунктирне.
— Що це? — запитав він.
— Зараз покажемо! — торжествував Ольжич-Предславський.— Зараз!..
Він колупнув ножем раз і вдруге, і вглибині з'явилися дві темні грудочки. Професор обережно видобув їх, тримаючи в пучках, простягнув Твердохлібові.
— Що це? — знову перепитав той.
— Наш предок! Кісточки нашого пращура з дев'ятого, а може, й з п'ятого століття! Оте коло — то труна. Кругла, бо видовбана з дуба. Лишилося не так багато... Самий слід у глині... Та ці перетлілі кісточки... Радіоактивний аналіз може підказати, з якого віку... Але видно й так... Прабатьки!
Таким Твердохліб не бачив свого тестя ніколи. У захваті, в піднесенні, в нестримності голосу. Дивуючи його ще більше, Ольжич-Предславський зненацька перейшов на вірші. Декламував, розмахуючи вільною рукою, в якій тримав мексіканського зарізяцького ножа:
Із сивої давнини причалюють
Човни золотії...
Предки виходять з могил...
Зоряного ранку припади вухом до землі —
Ідуть...
Предки! 1
1 Не зовсім точно цитовані рядки з поеми П. Тичини "Золотий гомін".
Ольжич-Предславський — і поезія! Тепер Твердохліб міг належно оцінити довір'я, виявлене йому тестем. Можна було зрозуміти професора, який не хотів нікого випускати у свої передвечірні захвати.
— Я не знав, що археологія ваше хобі,— обережно мовив Твердохліб.
— Яке хобі! Яка археологія! — Ольжич-Предславський вихолоняв, повертався до свого звичного стану поважності й, сказати б, бундючності міжнародного рівня.— Вибираймося на стежку! Досить уже археології!
Твердохліб дістався на перешийок, допоміг тестеві. Абрек зраділо стрибнув на груди хазяїнові, той ласкаво відіпхнув пса, тоді довго й дбайливо чистився, не дозволяючи зятеві допомагати, випростався, картинно змахнув рукою в напрямі Дитинки.
— У мене своя теорія зародження Києва. Я вважаю, що він починався не на Старокиївський горі і не на Замковій, а тут, на Дитинці. Город Кия стояв ось тут. Там, унизу, в уділі, ще й сьогодні тече річечка, яка зветься Киянкою. Зайвий доказ моєї теорії. Наші пращури відзначалися скромністю, вони не пхалися межи очі, то вже згодом життя примусило лізти на високі гори, споруджувати вали, городні, стіни, вибудовувати собори й палаци. А початки — скромність і лагідність, як у всіх працьовитих людей. Ти мене розумієш?
Ще б пак Твердохліб не розумів, коли й сам був такий. Може, його родовід сягав ще далі, як у Ольжича-Предславського, та тільки нікому було його простежити? А щодо загадковості пращурів... Що ж тут дивного, коли твій сучасник ходить коло тебе ще загадковіший і ніякі інститути психології не зможуть розкрити таємниць людської душі. Твердохліб міг би доповнити Ольжича-Предславського ще й своїми спостереженнями, точніше, сумнівами. Скажімо, про нехіть перших київських князів замикатися в укріпленому городі. Західноєвропейський володар чи навіть звичайнісінький феодал замуровувався в замках і навіть носа не висовував з-за мурів, валів та ровів, а київські князі протягом століть цілих чомусь уперто рвалися на волю і будували свої палаци, резиденції, двори поза Києвом, за його валами і палісадами.
Археологи знайшли на схилах Старокиївської гори фундаменти князівського палацу, в якому, цілком можливо, жив сам Кий. Володимир, з іменем якого пов'язано спорудження перших київський укріплень, сам не любив там жити, а виривався то до сільця Берестового, то до Білгорода. Його внук Всеволод збудував Красний Двір аж за Звіринцем, утікши і від Києва, і від Лаври. Внук Всеволода Юрій Долгорукий утік ще далі, спорудивши свій палац, званий Раєм, на острові посеред Дніпра. Хто це може пояснити? Вчені кажуть: у городі було тісно, тому князі утікали на волю. Але ж город вони будували не для когось, а найперше для себе? Отож коли ставало тісно, то князь міг би випхати з города будь-кого, а не поступатися місцем сам? Чи, може, всі князі мали Твердохлібову натуру? Ой, навряд.
— Але я своєї теорії нікому не нав'язую,— подав голос Ольжич-Предславський, вриваючись у Твердохлібові роздуми.
— З вашого боку це досить обачливо і делікатно,— похвалив тестя Твердохліб.
— Мені йдеться про інше. Фамільні перекази, фамільна честь, родова гордість. Цілком можливо, що мої пращури поховані саме тут, на Дитинці. Можливо, я щойно хрупостів їхніми кісточками. Святотатство, коли б цей акт не викликаний був моєю постійною заклопотаністю про тривалість роду, про його вічність. Всі Оль-жичі-Предславські найперше дбають про свій рід, про його незнищенність. У цьому вони схожі на стародавніх євреїв. Вважаю, що цю рису ніхто не стане осуджувати.
Твердохліб стенув плечима. Справді: хто б же став? Однак не втримався від обережного запитання:
— А коли... Як би це сказати?.. Ну, коли уривалася чоловіча лінія, тоді як же?
— Передбачено! Все передбачено! Коли в Ольжичів-Предславських народжувалися тільки дочки, тоді родина докладала всіх зусиль, щоб онуки перебирали прізвище не батьківське, а материнське. Прізвище залишалося, і рід тривав далі, не губився в прірвах минувшини.
— Ви вважаєте, що це справедливо?
— Ми з тобою юристи і знаємо, що таке справедливість. Для держави — це доцільність, для окремої людини — користь і забезпечення спокою. В нашому випадку йшлося про спокій історичний. Те, що забезпечує інтереси історії, повинно вважатися справедливим. Ми зберегли для історії своє прізвище, отже, зберегли історію.
— А скільки прізвищ поглинув ваш рід? — глянув на тестя Твердохліб.
— Ну... це не зовсім точно — поглинув... Вони просто усувалися... самі... через свою малозначність... через... Окрім того, не слід так ставити питання. Ми не якісь антропофаги, пожирателі прізвищ і їхніх носіїв. У тих родів теж були свої розгалуження, вони тривали далі, іноді побічні лінії виявляються ще життєвішими... Але я не про це... Я просто хотів звернути твою увагу на наші корені, на джерела, щоб ти усвідомив...
— Усвідомив що? — Твердохліба починала зраджувати його стриманість.
— Ні, не усвідомив... щоб перейнявся...
— Перейнявся повагою до вашого стародавнього роду?
— Ну, йдеться про те, чим ми тримаємося на землі... Почуття вищого порядку... Ти сам розумієш... Я не хочу тебе ображати, в демократичному суспільстві це, власне, й не важить, всі переваги знищуються, але переваги походження все ж... Тебе взяли в таку родину!.. Ясна річ, ти заслужив на це, ти людина високих гідностей, ідеальної чесності, взірець, я б сказав... Ми поважаємо тебе і... Але цей останній випадок...
— Який випадок?
— Ну, у вас з Мальвіною... Цей небажаний конфлікт... охолодження...
Твердохліб зітхнув. За моє жито та мене й бито.
— Моя провина, що я про свої робочі клопоти розповів удома.