Воно напливало зримими картинами, озивалося знайомими голосами, ще і ще зважувалося на терезах пам'яті.
І все ж, думалося, купець той був щирий, коли в Ефесі порадив побувати в Дельфах і поклонитися Аполлону. Бо яка від того Меандрові була вигода?
Звичайно, згаяно стільки часу. Але хіба так уже й згаяно? Не будь отієї мандрівки в Дельфи — хіба зміг би він, Гомер, стільки всього пізнати? Адже це ж таки правда, що дістався до Трої ніби зовсім не тією людиною, якою вирушив із рідного поліса. Та й сама пісня про Іліон навряд чи склалася б так, яка вона зараз.
Врешті, сьогодні теж не вигода привела купця Меандра до нього. Адже до Галікарнаса шлях немалий, а розраховувати на якусь плату від Гомера купець навряд чи міг, бо ж усім відомо, що в аеда все багатство — формінга та потерта торбина.
Та й не випадає носити образу на іншого, коли той інший простягає тобі руку!
Наступного дня, вранці, коли караван Меандра збирався в дорогу, Гомер прийшов до купця.
— Мені справді до Галікарнаса йти зараз немає потреби,— сказав.— Не відаю, чи наші шляхи ще десь перестрінуться, та хочу, щоб ти знав: образи я на тебе не таю.
Солодке, піднесено-трепетне сп'яніння, в якому перебував Гомер постійно відтоді, як вирушив з "Іліадою" по поселеннях і полісах Еллади, не поверталося. Ніби купець назавжди повіз його з караваном.
Уже зовсім не так тішило, що його пісню люди слухають із захопленням. Бо що з того, що його розуміють, що поділяють його думки, якщо в житті Еллади нічогісінько не міняється. Ворожнеча якою була, такою й залишається. Залишається безправ'я одних і свавілля інших. Гнітило безсилля співвітчизників проти всіляких нападників-варварів, які нахабніли все більше і більше.
Часто у снах він бачив себе на вулицях рідного поліса: то старий Демодок цікавився, чи ще добре звучить подарована ним формінга; то Аліферс запрошував подивитися його виноградник; то Ксенон приходив провідати та посидіти разом з ним у затінку бука; то Єлена.. Єлена бачилася найчастіше.
А то враз відчув, що дуже не вистачає йому доброго і надійного, меткого розумом Еанта. Запраглося почути його розважливе слово. Захотілося обняти вірного товариша, розпитати, як йому зараз мається у далеких Мікенах, чим він там клопочеться, що нового задумав. Бо ж не може така людина, як Еант, просто існувати і втішатися життям.
Провідав у державця, при дворі якого жив уже цілий місяць, що саме із тих країв прибув корабель. Одразу поспішив до хазяїна корабля — мікенського купця.
— Як повертатимешся назад — візьми мене з собою. І я, і мікенський владар будемо тобі вдячні.
— Ти знаєш нашого владаря? — немало здивувався купець.
Гомер похвалився:
— Ми з ним друзі. Давні друзі. О, він буде радий зустрічі!..
— Вважатиму за честь зробити приємність своєму владиці.
— Із Еантом удвох колись ми мало не всю Елладу сходили.
— Із Еантом? — якось дивно перепитав купець.
— З ним же, з ним. Ти теж його добре знаєш?
Купець довго мовчав, тоді глухо відповів:
— Немає вже Еанта. Впав із міської вежі і розбився.
— Як... немає?..
Гомер відчув, як підсікаються його ноги. Він, певно, таки не втримався б на ногах, якби купець не підхопив його під руку.
— Розкажи мені, як це трапилося,— попросив аед.
— Та що я там знаю! — знизав плечима мікенець.
— Мені треба, треба знати, розумієш? Ти ж купець, кому, як не тобі, все те відомо? Розкажи.
Той скрушно похитав головою:
— Цього, певно, нікому не дано знати — як саме трапилося. Вночі сталося, без свідків. Казали, це його родичі прокляли. Бо ж Еант зробився якимось пришелепкуватим. То він слуг з палацу повиганяв, то хотів відмовитися від тієї половини врожаю, що її має селянин віддавати своєму державцеві. Навіть кожному з родичів підшукував якусь роботу. Ніби вони не нащадки славних царів, зрідні самим богам, а прості пастухи чи виноградарі. От за це родичі й прокляли Еанта. Навіть божевільним називали. А одного ранку знайшли його під мурами мертвим. Зараз владарем у Мікенах його молодший брат. О, цей державець не те, що Еант, перед ним навіть листя на деревах тремтить...
І поніс Гомер у душі ще одну рану — печаль від втрати близької і вірної людини, яка так багато зробила для нього і яку він чи не сам випровадив на смерть, сказавши тоді в Трої: "Йди!" Адже міг, міг передбачити, що саме так воно й трапиться. Міг же сказати: "Не йди! Бо тебе чекає смерть на тому шляху, який ти обрав. Бо коли людина має мало, то вона може поступитися багато чим, а коли має багато — не поступиться навіть малим". Ну як він міг так необачно відпустити Еанта на неминучу погибель?!
"Йди. Поки є куди — йди!"
Так сказав тоді він, Гомер, своєму товаришеві. А Бантові вже теж не було куди йти, не було куди повертатися... О, як це страшно, коли людині немає куди повертатися!..
Не затримуючись надовго в жодному полісі, Гомер вирушив назад до Трої. Потягнувся, як метелик до світла, як лань до водопою. Десь там, у поселенні біля давнього Іліона, живуть двоє людей, які Гомерові рідніші рідних. Хто-хто, а ці двоє не відштовхнуть, для цих двох він теж людина.
Гомер обіцяв Лікаонові і Навсікаї, що скоро повернеться. Тепер він попросить у них пробачення за недотримане слово. Але ж він все-таки повертається. Він їм усе розкаже, і вони зрозуміють. Вони обов'язково зрозуміють.
...Біля криниць, звідки бере початок плюскітливий Скамандр, зустрівся старий знайомий — пастух Пелагон.
— Я тебе ще здалеку помітив на шляху, — сказав радо. — Думаю, хто це йде з хлопчиком-поводирем? Аж то, бачу,— Гомер...
— А ти все тут пасеш?
— Тут. Тепер тут не тільки пасу, а й живу. Ось недалечко звідси моя землянка.
— Вирішив пожити самітником?
— Чого самітником? Тут усі наші — сім землянок. Ходімо, будеш дорогим гостем. Ми про тебе згадуємо, аякже. Ходімо!
Він узяв аеда під руку і повів.
— Чекай,— не зрозумів Гомер.— Це ви відділилися від поселення, чи як?
Пелагон враз зупинився.
— Ти хіба нічого не знаєш? — голос його затремтів.— Хіба тобі не розказували?.. Немає вже нашого поселення. Зовсім немає... Набігли варвари, все спалили, все понищили. Людей пов'язали й забрали невідомо куди. Хто захищався — того вбили... Нас тільки жменька і врятувалося... То не схотіли жити на попелищі, оселилися тут. Нове місце не так болить.
— А Лікаон? — з надією запитав Гомер.
— Зарубали мечем. Загинув як воїн... Ми потім усіх убитих поховали достойно, вони хоробро оборонялися... І Навсікаю поховали. Вона одного їхнього вилами заколола... Всіх достойно поховали. Я тобі потім покажу могильний пагорб, він на березі Сімоента, його здалеку видно...
Аполлон уже прилинув у Дельфи із далекої країни гіпербореїв і зібрав біля свого святилища многотисячні натовпи люду. Гомінливі, радісно збуджені, з гілочками лавра в руках, елліни протискувалися до храму, щоб вшанувати сонцесяйного бога і прилучитися до його божистості.
А за звивистою священною дорогою, за міською площею, біля знаменитого Касталійського джерела, що поруч зі скелею Сівілли, нікогісінького. Тільки Гомер сидить на камені, вслухаючись в одноманітний шум водоспаду. Сьогодні йому не хочеться бути серед людської круговерті. Душа стомилася і прагне спокою, прагне самоти.
У нього так багато зв'язано з цим містом! Саме тут давним-давно, цілих шістнадцять весен тому, його надоумив Аполлон покинути посеред ночі затишний притулок і самому, без поводиря, вирушити назустріч невідомості. Біля Дельф йому була дарована щаслива зустріч з Бантом. А через кілька років тут, у Дельфах, його вінчали лавровим вінком — тоді на піфіадах його, Гомера, назвали першим ае-дом. Пригадується, балакун Оріфій, обнімаючи його, на всю площу зраділо вигукував:
— А я казав, що ти переможеш!.. А я казав, що так буде!..
Немає вже Оріфія, відбалакав своє. Так і загинув у притулку, міняючи хліб на вино. А був же хороший аед, його гімни Аполлону й нині співаються... І чому тільки срібно-лукий син Зевса не застеріг Оріфія від згубного Діонісово-го питва?!
Кілька днів тому Гомера зустріли в Дельфах з почестями, гідними великого владики. Його скрізь тепер так зустрічають. Якби й на Евбею завернув, то' теж, певно, без почестей не обійшлося б. Бо співомовці встигли рознести його "Ілі-аду" по всій Елладі. Бо до його імені встигло доточитися стільки билиць і небилиць, що нерідко люди приїжджають до нього з далеких поселень тільки задля того, щоб потім при нагоді мати змогу похвалитися: "Я слухав Гомера".
Слухачі не питають його, що нового він ще складає. Вони просто чекають від нього нових пісень. Вони вірять, що ці пісні будуть, що вони не поступляться "Іліаді", а то й перевершать її. І їх віра холодить Гомерове серце страхом. Бо відчуває, що розтає його натхнення, його снага, як гора у вечоровій сивизні: то височіла могутньо, аж на плечі чавила, а то вже поменшала, розпливлася, ледь мріє.
Щось ніби надірвалося в Гомерові. То був рвійний, завзятий, впевнений, а це все більше сумнівається. Все частіше повторює те, що вже говорив, що вже співав; ніби й не напружує думки, а стомлюється, стомлюється.
Раніше у снах то був пташкою і літав, то розмовляв із самими богами — радився, сперечався, а то, було, й сварився, то з товаришами-піхотинцями воював проти ненависних фрігійців, то складав пісню, слова якої — такі незвичайні, такі високі! —вранці забувалися і потім мучили його, мучили... Нині ж у сни все приходить рідний поліс, з'являється в безвісті вічно заклопотана мати, а найчастіше постають журні очі Єлени. Скільки не виказує Єлені за оті її слова, передані купцем, а вона все мовчить та журно дивиться, мовчить і дивиться...
Ні, скільки житиме — не бути йому більше в рідному полісі! Як і в клятій Евбеї, де його з Еантом вели до смертної скелі... Він не нагадає Єлені про себе, не дасть приводу для споминів, для єхидних розмов міських базік.
Гомер уже сто раз вибачив їй оті слова. Єлена для нього як незгасна зоря, вона — його єдина, перша і остання любов. І що з того, що її немає поруч! Вона була і залишається — нехай у думці, все одно — його Єленою. Тож заради її спокійного щастя він знаходить у собі сили виносити тяжінь розлуки, гіркоту бездомного існування.
— ...Це ти і є Гомер? Хтось до нього звертається.
— Ти — Гомер?
Аед підводить голову.
— Еге, ти,— каже людина.— Саме про такого мені розповідали, значить, це ти.
Голос не схожий на той, яким просто з цікавості просять сказати будь-що, аби почути Гомера.