Не чуючи свого голосу, я здоровкаюся, пiп, не обертаючись, киває менi патлами, а панич весело вигукує:
— От i вчений муж зволили до нас прийти! Я вислухую насмiшку i мовчу, але паничевi не терпиться поговорити зi мною, i вiн, косуючи одним оком, запитує:
— Ти, може, i в шахи вмiєш грати?
— А чого ж — умiю.
— Що-що!? — аж долоню наставляє до вуха панич. Чи йому воно в цей час оглухло? — Жартуєш чи смiєшся, хлопче?
— Нi, не жартую i не смiюся.
Тепер i пiп обернувся до мене, в його очах сивiла iмла рокiв.
— Ти насправдi вмiєш грати в шахи?
— А чого ж, — уже смiливiше кажу те саме. — Дуже хороша ця гра.
— I вiн уже розбирається, що хороше! — попович хмикнув, а далi здавив повiки i ткнув пальцем в чорну фiгурку, що вершилась бiлим гострячком: — Що це буде?
— Нiби ви не знаєте? — мало не пирхнув я, треба ж причмеленим бути, щоб таке питати.
— Ми-то знаємо, — єхидно цiдить попович i настирливо тицяє в безневинну фiгуру. — То що це?
— Король!
— А це?
— Хверзь.
— Не хверзь, а ферзь! — строго поправив мене панич.
— Хай буде по-вашому, — погоджуюсь я.
— А як ходить кiнь?
— По буквi "г".
— Це прямо неймовiрно! — чогось непокоїться попович, і на його обличчi прокидається цiкавiсть до мене. — Хто ж тебе вчив грати?
— Червонi козаки. Це тодi, коли вони стояли на нашiй вулицi. Моя вiдповiдь не дуже сподобалась поповi i його сину. Вони перезирнулись помiж собою, i попович вiд шахiв перейшов до книги.
— Прочитав? — зиркнув на космографiю, в його темних з вологiстю очах знову заграла насмiшка.
— Та нi.
— Лiнувався? Чи, може, не сподобалась книга?
— Теж не вгадали. Дядько Себастiян передав, щоб ви, коли схочете, давали менi такi книги, якi я зможу вчитати.
Мої слова враз ошелешили батька i сина. Вони багатозначно перезирнулись, схрестили погляди на менi й одночасно потягнулись до цигарок.
— Так, так, виходить, ти до дядька Себастiяна ходив? — починає допитуватися попович. — До начальства, значить...
— Вiн для мене не начальство, а просто дядько Сєбастiян.
— I що ж ти йому казав? — заворушились пiдозра i брезклiсть у куточках попових уст. — Може, скаржився?
Тут мене починає розбирати злiсть: iч, що їм в голову прийшло! I з гiднiстю вiдповiдаю:
— Я нiколи нi на кого не скаржився. Навiть коли дурно-пусто мене били, — бо я ж хлопець!
— Он як?! — здивувався пiп, i в його iмлистих очах з'явилось щось подiбне до посмiшки.
— I все-таки, що тебе погнало до голови комнезаму?
— Я тiльки хотiв попросити, щоб вiн допомiг менi розiбратись у книзi. Дуже трудна...
— Дарма, хлопче, дарма, — заспокоїв мене пiп i веселiше сказав : — Я зараз пiдшукаю тобi дуже iнтересну книгу, в нiй усе розбереш.
— Не мала баба клопоту... — нi до кого не звертаючись, сказав попович i злегка вдарив кулаком по столi. Батько строго поглянув на сина, пiдiйшов до другої шафи, вiдiмкнув її й почав там порпатись. Вiн, правда, ще не знайшовши книги, один раз обернувся до мене i сказав:
— А ти, видно, хлопче, не промах.
— Це як коли, — вiдповiв я так, як воно в мене виходило, а пiп посмiхнувся.
Незабаром я вискочив з прокурених попiвських покоїв з "Тарасом Бульбою" в руках. Це, напевне, про когось iз наших, бо дядька Миколу по-вуличному теж прозивали Бульбою.
Привiвши коняку в лiс, я думав ще назбирати грибiв, але, допавшись до книги, забувся i про гриби, i про коняку, i про лiс. Я не стямився, коли роса, а далi й вечiр упали на дiброви. Душа моя смiялася i летiла на Запорiжжя до славного козацтва.
Ввечерi, пам'ятаючи слова дядька Себастiяна, я знову пiшов до комнезаму. Тепер тут було чимало людей, деякi поприходили прямо з роботи. Я тихенько зашився в куток, ждучи, коли дядько Себастiян закiнчить розмову з людьми. Менi дуже хотiлось похвалитися йому книгою. I от, коли останнiй комнезамiвець став на порiг, я з сiней вийшов назустрiч дядьку Себастiяну.
— Здоров, парубче! — весело i так само без насмiшки вiтається зi мною голова комнезаму ще й подає руку. Хiба лише вiд цього не переймешся бiльшою повагою до чоловiка i не подумаєш про себе, що й ти чогось варт? — Вже, бачу, дiстав нову книгу? — в обiдочках, що навколо вуст, ворухнулась посмiшка.
— Дiстав.
— I що воно, й до чого воно? — бере голова комнезаму книгу в руки.
— "Тарас Бульба"! — кажу поважно.
— Тарас Бульба? Хто вiн?
— Козак... — дивуюсь я: невже дядько Себастiян не читав цiєї книги?
— А вiн, Тарас Бульба, за нас чи проти нас був?
— За нас. Хiба ж ви такого не знаєте?
— Знаю! — розгортає книгу дядько Себастiян. — Але хочу, щоб i ти в такий час знав, хто за кого стоїть: за нас чи проти нас. Зрозумiв?
— Зрозумiв.
— Тодi повернись-но, синку, сiдай за стiл, i почитаємо розумну книгу вдвох.
— О! — виривається те саме "о", яке в мене то радiє, то журиться, то не йме вiри, то вiдникується, то дивується.
— Не "о", а сiдай, коли старшi кажуть.
Я сiдаю за товстоногий графський стiл, а голова комбiду з шухляди дiстає червону китайку, розстелює її, i в комнезамi i в мене на душi стає одразу урочисто. Дядько Себастiян сiдає поруч зi мною, кладе менi руку на плече, i я мимоволi притискаюсь до нього.
— Михайле, це ти менi сьогоднi принiс гриби? — несподiвано запитав голова комбiду.
Я не знаю, що сказати, i мовчу.
— Ти? — пiдводить на мене глибокi довгастi очi, в яких зараз стигне смуток.
Я чогось починаю думати, що не так, як треба, зробив, i винувато кажу:
— Я, дядьку Себастiяне.
— I нащо?
— Нащо? — дрогнув мiй голос. — Бо я вас, дядьку Себастiяне, люблю.
— Он як? — сумовито i якось розгублено посмiхається чоловiк. — Ну, спасибi, Михайле, i за любов, i за гриби... Я тебе теж люблю, дитино. Та бiльше нiчого не принось менi. Оце вперше за своє головування беру подарунок. Вiзьми й ти вiд мене, — виймає з кишенi довгий в обгортцi з пацьорками цукерок, на якого я тiльки мiг дивитися в ярмарковi днi.
— Спасибi, дядьку Себастiяне, — беру таку розкiш у руки. — Може, пополам?
— Смокчи один, — засмiявсь чоловiк. — Ти спати ще не хочеш?
— Нi.
— Тодi читай. А втомишся, я почну.
— Е, нi, — не погоджуюся я. — Може, ви почнете, бо я вже знаю свiй голос.
— З нас, Михайле, ще нiхто не знає свого голосу, — багатозначно говорить дядько Себастiян. I хоч я малий, але за його словами вiдчуваю щось незвичайне, хвилююче.
— Про що ви, дядьку?
— Про те подумалось, дитино, ким завтра чи позавтра можемо стати ми. Не завжди ж буде таке щодення, що насiяла вiйна. Сьогоднi ти дитя убогих, не маєш навiть у чому до школи ходити, а перегодя, дивись, зможеш у науку пiти i навiть учителем стати, бо таке врем'я настало.
Вiрячи й не вiрячи, я запам'ятовую тi самi слова про "таке врем'я", яке однi проклинають, а iншi живуть ним. А сам думаю: "Невже я колись зможу аж учителя доскочити?"
— Дядьку Себастiяне, ви не теє... не пiдсмiюєтесь?
— Ти про що? — голова комнезаму назбирує навколо очей добрi зморшки.
— Про те, що навiть я учителем зможу колись стати?
— Не жартую, Михайле... От колись, як вивчишся, згадаєш мої слова, згадаєш i мене, уже старого. I тодi в хату мою заглянеш— i мене чогось научиш. Не забудеш?
— Хiба таке зможе забутися? — зiтхаю, знову ж таки вiрячи й не вiрячи в те, що, може, й збудеться в "таке врем'я". А розбурханi думки на своїх свiжих крилах несуть та й несуть мене, малого, до тих рокiв, коли я вже вчителем стаю на порiг постарiлого дядька Себастiяна, коли принесу йому не гриби, а свою шанобу i вдячнiсть...
Дядьку Себастiяне, мiй перший добрий пророче, моя радiсть i смуток! Вас уже давно немає на свiтi, але й досi менi свiтять вашi глибокi очi, i досi ваша сердечнiсть ходить з людьми, що знали вас. I хай вам пам'ятником буде людська подяка i моє слово...
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
З того вечора я часто приходив у комбiд до дядька Себастiяна, i, коли вiн мав час, ми разом читали якусь книгу, газети чи гомонiли про всяку всячину, а найбiльше про те, що буде попереду, коли згине корiння й насiння воєн, людської ворожнечi i злиднiв, коли не хурделиця свинцю, а заметiль цвiту буде огортати людину i добрий розум увiйде у кожну оселю. Дядько Себастiян перегортав перед собою i мною велич надiй, i на їхнiх лебединих крилах летiла в майбутнє моя дитяча душа.
— От i наговорились, i заговорились, а час iде, — вiн пiдходив до вiкна, поглядав на зорi, а далi висовував шухлядку з графського столу й виймав звiдти шматок чорного хлiба, головку часнику, а iнодi й сало, i тодi мали ми таке розкошування, якого, мабуть, не знали й царi. Тепер уже дядько Себастiян розповiдав усякi небилицi, глузував над панами, попами й королями, а я смiявся, не забуваючи свого — чи вийде, чи не вийде з мене учитель? I не раз я тодi бачив себе вчителем у крамнiй сорочцi i навiть у черевиках.
Мати спершу сварилась, що я надокучаю головi комбiду, а потiм звикла i, коли я смерком навшпиньки тягся до свого картуза з переламаним козирком, посмiхаючись, питала:
— Вже на вечорницi чешеш?
— Нi, на всеношну, — весело показував зуби i вислизав з хати у тi вечори, що навiки залишили менi свої зорi.
Одного разу ми засидiлись над книгою i незчулись, як обережно рипнули дверi. На порозi став рослий, не знайомий менi чоловiк в розкудланiй баранячiй шапцi i з обрiзом пiд пахвою. Од несподiванки я зойкнув, а дядько Себастiян блискавично скочив з-за столу, схопився за стеєр. Невiдомий якось невпевнено пiдняв ковшистими ручищами куцака i хрипко сказав:
— Себастiяне, я прийшов не битись, а здаватися. Не хапайся за зброю.
— А ти не брешеш? — рука дядька Себастiяна застигла бiля боку.
— Дивись, — опустив свого втинка невiдомий i ступив ближче до нас. На його повiсповане чоло виступили бiль i утома, а над запалими тривожними очима в сполосi бились довгi вiї, наче хотiли одвiяти вiд себе поганi видiння.
— Ну, що, Порфирiю, допомогли тобi твої бандити, вся контрреволюцiя i дурна злоба? — гнiвно запитав дядько Себастiян, змiрюючи безжальним поглядом косарську постать бандита, з якої хтось вибрав упевненiсть.
— Не допомогли, Себастiяне, ой, не допомогли, а тiльки виломили мою долю. Того й прийшов до тебе, до вас... — понуро вiдповiв Порфирiй. Його закудлане обличчя було вимарнiлим, вiд одежi тхнуло кислятиною й димом, а простуджений голос клекотiв, кавчав i хрипiв усерединi.
— Виломили, кажеш, долю? — теплiше блиснули очi дядька Себастiяна.