Уран

Зрештою, товариш Гайворон відповідатиме партійним квитком.

– Що за тон, товаришу Валинов? – скипів Гайворон. – Навіщо ви залякуєте мене й ображаєте господарів тієї землі? Уряд з душевними словами звертається до колгоспників Сосонки, а ви...

– Я закликаю тебе до порядку, Гайворон! – обірвав Мостовий.

– Якщо можна, давайте зробимо перерву, – запропонував Турчин. – Підемо в сад. Подивіться, які барви!

Мостовий відчинив вікно, і кабінет виповнився ароматом осіннього саду.

* * *

Вигарніла за останні роки Світлана. На очах своїх подруг вона з товстенької рудуватої "президентші" перетворилася на ставну, вродливу дівчину. Рудувата коса, що не давала їй спокою навіть у дівочих снах, після довгих консультацій з дівчатами й журналами мод була безжально відчикрижена косопільським перукарем перед самим поверненням Юхима з армії.

– Ви себе впізнаєте? Ні, ви скажіть, пізнаєте? – допитувався перукар у Світлани, – Ви мусите носити таку зачіску. Хай волосся вільно спадає на ваші плечики, боже вас борони підрізати вище! Модно, елегантно...

– А коли я сапатиму буряки, то волосся лізтиме в очі.

– Це не біда. Ви маєте карбованця? Якщо нема, то я вам позичу...

– Маю, – сказала Світлана.

– Ви йдете в універмаг, купуєте собі чорну стрічку й зав'язуєте її отак, – показав перукар. – Така зачіска зветься кінський хвіст... Зручно й дуже вам до лиця, я вже не кажу, що колір вашого волосся дуже модний і ефектний. А коли ви ще будете мити голову хною, то з усього району з'їжджатимуться хлопці, щоб подивитися на вас.

Хлопці з усього Косопільського району не приїздили до Сосонки, щоб поглянути на Світлану Підігріту, але подруги, побачивши її, охнули. До приїзду Юхима і Максима з армії Софія з Світланою готувалися ще з літа. Майже щовечора в хаті Макара Підігрітого влаштовувалися своєрідні виставки жіночого одягу. Дівчата шили самі по новітніх моделях Москви, Києва й Парижа, щоправда, з деякими змінами, бо ніхто зразу не наважився показатись на вулицях Сосонки в міні-сукні. Але після деяких роздумів Світлана ризикнула й прийшла до клубу в такій спідничці, що дівчата вдруге охнули, а потім і собі почали нещадно вкорочувати свої сукні.

...Після урочистої вечері, яку влаштували Снопи й Мазури на честь своїх синів, після довгих оповідей і розмов Максим і Юхим, нарешті, вибралися з-за столу і, кивнувши Світлані й Софії, прошмигнули в двері. Юхим і зараз не пам'ятає, де поділися тоді Максим з Софією. Вийшли на подвір'я разом, а за хвилину немов крізь землю провалилися.

– Здрастуй, Світланко, – пересохлими губами прошептав Юхим.

– Здрастуй...

Вони поцілувалися.

– Чекала мене?

– Чекала. Ти любиш мене, Юхиме?

– Я ж тобі писав...

– А тепер скажи...

– Люблю, Світланко. Я пісню про тебе склав...

– Спасибі... Значить, любиш?

– Та кажу ж тобі... люблю...

І після цього Юхим жодного разу не повторив цього слова. Може годинами просидіти з нею, про все говоритиме, пісні співатиме, а як тільки Світлана:

– Любиш мене, Юхиме?

– Ти ж знаєш...

Софія хвалилася, що на Новий рік весілля у них буде з Максимом, а цей – ні пари з уст. Звичайно, Світлана нікому не говорить, що вже й сукня біла у неї є, й фата в шафі лежить і що вийшла б вона за Юхима хоч сьогодні...

Вони сидять одне проти одного. Юхим тихенько перебирає ґудзички баяна, і задушевна мелодія розливається по хаті. У Юхима приємний голос, і здається Світлані, що цю пісню вона вже знає давно-давно...

– Як ти назвав цю пісню, Юхиме?

– "Чорні гони..."

Сосонка дуже пишалася своїм композитором Юхимом Снопом. Першим виконавцем його пісень був Михей Кожухар, а після нього вже співали село й район. А недавно Юхимову пісню проспівав Дмитро Гнатюк по радіо. Прислав він Юхимові і теплого листа, поздоровив. Тепер цю пісню співали по всій республіці. Юхима запрошували взяти участь у конкурсах, журнали й газети пропонували йому свої сторінки, але він не поспішав:

– Я не вмію швидко писати, пісня повинна народитися.

Старий Сніп був щасливий, що в його хаті народжуються пісні, але знаку не подавав.

– Гадаю, Михею, що пісню може кожна людина скласти... Не багато, а одну може...

– Нічого ти в цім ділі не тямиш, – відмахувався Кожухар. – Щоб скласти пісню, треба мати хист великий...

– До всього треба мати хист.

– Правильно, – погоджувався Кожухар, – але природа кожному народові уділяє різні таланти, щоб він процвітав... Отак. Тобі вділено хист хліб сіяти, а твоєму синові – ще й пісні складати, щоб хліб твій не був прісний і тяжкий... Без пісні чоловік жити не може, бо тоді його душа всихає і стає маленька, зла.

Коли Юхим одержав перший гонорар за свою пісню, Ничипір Іванович порадив:

– Ти, сину, відішли ці гроші, на піснях не можна заробляти.

– Так усім же платять, композиторам, бо це теж праця...

– То інша річ, вони з цього хліб їдять, а ти на тракторі заробляєш. Відішли... А якщо вже не можна, то купи за них піонерам барабана і... ще там щось...

– Добре, тату, – сказав Юхим і купив у Косопіллі шість барабанів для піонерських загонів...

Стих останній акорд.

– Цю пісню я дарую тобі, Світлано.

– Мені ще ніхто не дарував пісень, – Світлана обняла Юхима й поцілувала в щоку. – Це ти вже другу пісню даруєш...

– Чому другу? – не зрозумів Юхим.

– Першу ти колись подарував Степці... разом з транзисторним приймачем. Забув? Не гнівайся, але ж то правда...

– Правда...

– Загубила вона твій дарунок...

– Навіщо ти згадуєш про це? То було давно...

– Тобі неприємно згадувати? – Світлана бачить, як холодніють його очі.

– Чому? Степка – гарна дівчина.

– Ти шкодуєш, що не дісталася тобі? – Світлана от-от заплаче.

– Чудненька, – Юхим пригорнув Світлану. – Я просто кажу те, що є, а шкодую не я.

– Знаю, це я так... А Софія заміж виходить, – зітхає Світлана.

– Давно пора, – засміявся Юхим, потім підхопив Світлану на руки й закрутився по хаті. – А ти хочеш заміж, хочеш? Скажи! Скажи!

– Та скажи вже йому, – гукає з порога Юхимова мати.

Юхим розгубився, так і стояв з Світланою на руках. А тут ще й батько в хату.

– Куди це ти її, сину, несеш?

– Я... туди, тату... оце несу, – не міг отямитися Юхим.

– Та навіщо? – Ничипір Сніп, обійшовши сина з Світланою на руках, повісив кашкет на кілочок. – Хай уже в нас буде, не викидати ж таке добро.

– Щоб ти вчадів, старий, – засміялася Марія, – отаке про дівчину сказати!

– Посади її, посади, – легенько доторкнувся до синового плеча Ничипір. – Отак.

Юхим обережно посадовив Світлану на лаву:

– Це ми, тату... значить, так... Світлана зайшла...

– То я ж кажу, хай залишається та нашою буде, – підійшов до Світлани, погладив долонею по голові, наче маленьку. – Будеш нашою, Світланко?

– Не знаю... не знаю, – зашарілася.

– Буде, тату, буде, – сказав Юхим.

– От і добре, діти. Давай, Марусю, обідати.

Марія і Світлана заходилися біля столу, накрили його білою скатеркою, дістали посуд. Ничипір помив руки й покликав Юхима в іншу кімнату:

– Дай мені, сину, білого паперу й ручку з чорним чорнилом.

– Що ви збираєтесь писати, батьку?

– Напишу Гайворону заяву... Хай знімають мене з бригадира... я вже розпрощався з полем і з горами Видубецькими...

– Тату, не можна так.

– Я землі і людей не обманював ніколи. А якщо довелося Снопові волочити порожні сівалки, значить, земля мені вже не віритиме. Отож давай мені паперу і ручку з чорним чорнилом.

Юхим знав, що зараз перечити батькові марно, а тому дістав із шухляди папір, автоматичну ручку і поклав на столі.

Сніп помовчав, пройшовся по кімнаті, а потім підступив до сина.

– Ти, Юхиме, зроби для мене... одне слово, напиши, сину, мені пісню про Видубецькі гори... високі-високі... Що й пташка до вершин їх не долетить... а стоять вони засіяні... Хто ж засіяв їх? А засіяли їх хлібом-пшеницею славні хлопці-молодці з доброго роду... Чорні хмари наступають, білим снігом засипають, – вони ж зеленіють... Склади мені, сину, пісню...

9

Минув тиждень, як ти поїхав од нас, од мене. Ходжу, наче в тумані, не знаю, чи ти був справді, чи то лиш приснилося мені. Набридло жити снами й мріями. Одного разу ти мене вирвав із цього сновиддя, коли я приїхала до тебе в Сосонку. Я була тоді щаслива. Минуло чотири роки. Страшно подумати, що вже стільки часу ми не разом. Ти пережив багато через мене, і я так тобі вдячна за твою любов і вірність! Хоч вони тобі не принесли радості. Я не народила тобі ні сина, ні дочки, не зігріла тебе, коли ти приходив з холодних осінніх полів у нетоплену хату, не сказала тобі ласкавих слів, коли твоє серце роз'їдала туга, я навіть не випрала твоєї сорочки...

Ти приїжджав до мене в лікарню за сотні кілометрів на кілька годин, і це було моєю втіхою. Я знаю, що ці чотири роки були для тебе роками тяжких мук. Ти міг би залишити мене, одружитися, і це було б правильно з погляду нормальних людських взаємин. Я не відаю, що тебе утримувало від такого кроку: любов до мене чи твоя впертість. Даруй мені за це.

У нагороду за свої страждання, за свою любов до мене (буду вірити в це) ти не одержав нічого. Ти приїхав, щоб забрати мене з собою, а я удала, ніби й не знала твого наміру. Підлість. Але не осуджуй мене, Платоне. Я тобі вже казала, що після операції у мене з'явився якийсь тваринний страх за своє життя. І я не можу побороти його. Я благаю тебе, допоможи мені позбутися цього!

Твоя Наталка".

* * *

"Дорога Наталко!

Пробач, що не відповів одразу на твій лист. Не тому, що роботи по саму зав'язку, просто думав усі ці дні про нас з тобою. Так, я справді приїхав, щоб забрати тебе додому. Це була моя мрія, я чекав цього дня, як вироку долі. Я любив тебе так, як умів, і страждав, і мучився так, як умів. Якщо хочеш, можеш називати моє кохання впертістю. Лише не треба робити з мене мученика і сосонського лицаря-дивака. В очах деяких своїх односельчан і дружин районного начальства я такий благородний та святий, що аж самому противно. Не можна елементарну людську порядність, яка передана нам від наших прадідів, вважати чимсь надзвичайним у нашому суспільстві.

Тепер про любов. Я не знаю іншої любові, ніж та, що народилася між нами ще в Києві й трішки зацвіла у Сосонці. Минули роки нашої розлуки, печалі (це чудовий грунт для спалаху найкращих почуттів) – і що ж? Нічого, виявляється, нема у Наталочки, крім "тваринного страху за своє життя".