Були тільки дощ, гроза, було розколошкане небо — те, що завжди збурювало мені єство.
Здоровий глузд мав би примусити мене потурбуватися у цю хвилю про дружину, яку, напевне, застала в полі несподівана гроза, але чим я міг їй допомогти? Очевидно, відсиджується десь під возом і думає про нещастя, яке впало їй на голову.
Здоровий глузд мав би наказати мені повернутися до господарства, турбот, церковної служби, що приносить мені хліб насущний… Але все це існувало бозна-де, за цією прямовисною хвилею дощу, поза межами цього океану, на дні якого корчуся від незрозумілого реготу чи плачу.
"Ми такі, люди, — подумав я, — скільки б не призвичаювали нас, скільки б не задобрювали — постійно кличе нас привид волі. Іншої волі, незбагненної, незнайомої, в ім'я якої покидаємо звичне й рідне. Ім'я цій волі — Неспокій, вічно хмільний і вічно мінливий. Зрештою, позакисали б ми, коли б його не було".
І мені раптом стало жаль, що не маю я молодої сили, що не можу взяти палиці в руки й пуститися вслід за сином, щоб десь згодом стати йому добрим співподорожником. Так, у мої літа годі гадати про молодецькі пригоди. Втім, хіба не вчинив і я так само, втікши оце сюди, на дно океану, й відгородившись од усіх грубими стінами дощу. Я таки втік, і хто зна, коли повернуся! Небагато мені вже залишилося, небагато я вже й можу, але хай зустріну морок віч-на-віч, як лицар.
Цього я хочу, й така моя остання воля. У цьому виправдання мого життя, і так себе тішитимуть усі подібні до мене. В цьому, зрештою, суть Турчиновського — пояснення його і розгадка. Адже людина — не тільки тіло, яке тлінно навідало цю землю, людина — це вища якість, яку постійно пояснюєш, але ніколи не поясниш…
Дощ ішов. Я сидів притихло в курені й дивився перед собою спокійним примруженим зором. М'яке світло ояснювало мене зсередини й огрівало моє старе сонце.
РОЗДІЛ XXVII,
у якому Турчиновський оповідає про своє прибуття до Шклова
Ми зупинились у Шклові, в монастирі Благовіщення господнього, і в тому монастирі ігумен Теодозій з братією прийняли мене з охотою і з нагородою за утримання таляра битих десять. Так само було прийнято до хору й моїх нових співподорожан-співаків, з якими я відбув дорогу до цього міста над Дніпром.
Перше, що зробив: пішов глянути на святу річку нашу, і вона, велика, щедра, принесла душі моїй мир. Я сидів на березі, сховавшись у затінок верби, і довго слухав, як похлюпують здійняті вітром хвильки. Вони спалахували, ніби постріли, короткими різкими зблисками, і ті блискоти миготіли по всій течії. Відчував я себе під той час звільнено, як і тоді, коли врятував мене компанійський отаман. Так завжди буває, коли мина небезпека, що висіла загрозливо, — знову мирно лебедіє голубе небо і ясне сонце, спокій світу відчувається якнайзагарніше. І все-таки тут, у мирі, я згадував і своїх ворогів. Співподорожан-здирунів, мабуть, покарано на горло, а колишній регент повіявся, битий страхом, світ за очі. Я міг вільно зітхнути й спокійно обзирати, пригрітий сонцем, світ та людей.
Відчував збудження від сотень нових облич, які випадало бачити, і від вулиць, на які ступав. Був оновлений і я, і світ навколо — переживав це з радісним щемом у душі. Тут, у Шклові, я ніби вдруге народився, тож хотів думати, що таки загубив свою хвостату Недолю…
Зараз, коли перейшов не один десяток літ, ця моя наївність видається мені смішною: ніколи-бо людині не вдається втекти від себе самої, хай би з неї здерли шкіру й одягли у нову. Але вона не може й не заперечувати себе, інакше не мала б заруки, що не топтатиме цілий вік одне й те ж багенце…
Я тоді довго сидів над Дніпром, заколисаний його тишею, довго слухав мелодійний плескіт хвиль, у який вривався сплеск грайливої риби; малий човен на видноколі був добрим прихистком для мого втомленого погляду — мені раптом захотілося зробити щось надзвичайне. Щось од рицаря, котрий проголошував перед бур'янами, сиділо, звісно, і в мені — недаремно вигадав я його!..
Дививсь у глибину простору трохи скаламутнілим зором. Дніпро хвилював мене, здіймались у мене груди, стукотіло серце.
"Треба шукати десь тут, — подумав я. — "Мудрість передвічна"!"
Я схопився на ноги.
— "Мудрість передвічна", — сказав уголос.
Було парко, я скинув чоботи, зв'язав їх і перекинув через плече. Босий, підкасавши колошви, ступив у воду — була чиста, ніби кришталь. Ноги мої стояли на піску, наче перерізані прозорою площиною води.
"Маю з'єднати всі притчі, які придумав раніше, — гадкував я, — хай вони зіллються в одну історію. Оце й буде "Мудрість передвічна"!"
Я брів водою. Над головою натягнено сітку сонячного проміння, а долі, на воді, — решето сонячних спалахів. Мені в голові відлунився діалог.
Заброда. Коли хтось поставив цю сітку, то мусить бути наживка. Шукаймо наживку, але так мудро, щоб оминути мережу.
Філософ. Суть у тому, щоб не нас ловили, а щоб ловцями стали ми.
Будівничий. Що ж ловитимем?
Всі разом. Розум!..
Мені побачилися всі вони. Чоловік, котрий шукав волі в пустелі. Рицар з його гординею, яка привела його до упокореності, Козак, битий заздрістю. Мені побачився Чернець з його даремним прагненням заховатися від життя, історію про нього я запозичив з "Києво-Печерського патерика". Всі вони хиталися серед неба, як ляльки, що їх тримали в повітрі руки моєї уяви.
Вибрів на пісок й уявив собі ще одного персонажа своєї драми. Біля моїх стіп рив землю Кнур. Рив її із завзяттям — я стояв і дивився: Кнур проривав на землі правильний квадрат: малий майданчик, на якому моя уява помістила Отару. Поруч стояли Рицар, Козак, Чернець і всі інші мої дійовці — це вони були ловцями Отари.
"Ось воно, — подумав я, — дивне й страшне Невдоволення людське!"
Тоді виповз на пісок Рак. Був трохи менший за людину, врешті, голова в нього також була людська…
"Вона майже готова, моя драма, — подумав я, — небагато треба, щоб її довершити. Спробую й поставити тут, у Шклові…"
Рак звівся на хвоста й подибуляв до мене. Серце в мене тенькнуло, був це таки він — Страх. Такий же вусатий і загадково усміхнений.
— Це моя одежа в майбутньому, — сказав він. — Почув, що хочеш виставити драму. Навіщо?..
Через річку плив качур, а на ньому сидів рудий Шинкар. Шинкар зіскочив зі свого дивовижного перевізника і виструнчився.
— Хай живе його величність Гендль! — вигукнув він… Я сидів на березі й пересипав з долоні на долоню пісок.
Сипався той із глухим шелестом. Кнур перестав рити квадрат і підійшов до мене. Сів, як людина, й закинув стегенисту ногу за ногу.
— Квадрат має велике майбутнє, — сказав він. — Усі ми замкнені в квадраті…
"Все це інтермедії, — думав я. — Зовсім непогано. Інтермедія перша: "Гендль і Шинкар на качурі". Інтермедія друга: "Кнур-філософ". Інтермедія третя: "Страх і нова його одежа"".
Я пересипав пісок. Пісковий дзигар — велике людське відкриття. Чим би була людина, не знаючи, що таке час? Не стала б розумна: час-бо — це думка про смерть, а звідси — всі пристрасті цього світу. Звідси — вічне змагання і марнота марнот.
Кнур сидів біля мене й пащекував:
— Квадрат — це дім, де живе людина, це могила її, цвинтар і місто. Це поле, сад і мережа… Все на світі — квадрат…
Я встав. Пісок сумно свистить, коли йти через нього. Пісенька для подорожнього, який не знає, куди йти.
— Стривай! — сказав Кнур. — Я не доказав своєї думки.
— Докажеш на кону, — мовив я задумливо. — Тепер не час — треба ще багато думати…
Я йшов по піску й відчував сонце, що било просто мені в обличчя. Тихо плюскотіла вмиротворена ріка — я був на самоті. Довкола, куди не глянь, ані душі. Відчував у тілі ослаблення, як після виснажливої роботи. Цілий день протинявся по піску, обмірковуючи драму й інтермедії. Я їх обов'язково поставлю, і це буде майже так, як робили ми в Києві в богоспасенній alma mater нашій…
Шелестіло листя. Я спинився біля розложистої верби. Краплі крапали з її листя на пісок, вибиваючи в ньому схожі на віспяні висипи лунки. Приплющився й пив на повні груди довколишню тишу й теплі притишені шуми, котрі цієї тиші аж ніяк не руйнували. Серце погідно билось у мене в грудях, відчував я світлу розчуленість.
Над головою крякнула ворона. Летіла вслід за іншою, а та, перша, несла у дзьобі курча. Велика срібна хмара охоплювала півнеба, а сонце, яке майже спустилося до заходу, червоно оббарвило їй живіт. Крапля з вербового листка впала мені на лоба, навіки вибивши на ньому знак неба.
"Знак неба, — подумалося мені, — це знак нашої тлінності, а водночас це наші пошуки вивищеного у світі. Це нагад, що людська метушня марна й дочасна, але є в ній і висока позначеність".
— Лад у другій дії буде такий, — сказав я уголос. — Повстримність, Гордість, Заздрість…
На річці голосно скинулася риба, я встиг помітити чорний хвіст. Сонце вже лягло на обрій і дивилося на мене смутно й поблажливо, ніби знало щось таке, про що ніввік не здогадаюся.
РОЗДІЛ XXVIII
"Мудрість передвічна". Повстримність
Мойсей був міцний тілом і гарний з обличчя. Його вели, закутого у важкі заліза, а він ішов і всміхався, ніби не його чекали страшний полон та зневага. Було сумно, що втрапив так нерозважно в неволю, але в його душі панувала рівна душевна яснота, яку може мати тільки чистий серцем.
Отак привели Мойсея в чужу землю, й побачила його там одна жінка. Вразилася вродою Мойсеевою, а що була можновладна й багата, запрагла кохання цього красеня. Єдине, що непокоїло жінку — це ясна, трохи несвітська всмішка на бранцевому обличчі.
— Терпиш муки й неволю, — сказала вона. — Навіщо? Легко можеш визволитися.
— Так сподобно богові, — мовив Мойсей.
— Коли упокоришся мені, — запропонувала жінка, ледве тамуючи хвилювання, яким запалив її цей красень, — станеш багатий і можновладний на моїй землі. Володітимеш мною і моїм багатством.
— Але хто ж, — спокійно відказав Мойсей, — узявши жінку й покорившись їй, зберіг закон? Покорився жінці Адам, і його вигнали з раю. Самсон усіх перейшов силою, а потім жінка зрадила з чужинцями його. Ірод був непереможний, а віддався жінці — й убив Іоанна Предтечу. Я не пізнав ще жінки і не хочу, бо це зробить мене її невольником. Не хочу, — сказав цей блаженний, — твого багатства. Для мене найкраща краса — краса душі й тіла. Господь побачить мої муки і звільнить мене від них.
Стояла сонячна днина, і промінь упав на рівні, блискучі зуби бранця.