Давно люблю.
— Незабаром Ліда стане матір'ю. За місяць-два. А то ñ раніше. Розумієш?
— Дуже добре розумію. Сам себе переконую, обзиваю дурнем — не допомагає. Зовсім не допомагає. Ти мене осуджуєш, правда?
Світлана похитала головою.
— Чому? На світі по-всякому буває., У нашому селі одна ланкова мала пристойного чоловіка, двоє дітей разом нажили, а потім, в тридцять п'ять років, закохалася у підстаркуватого парубка-тракториста з сусіднього колгоспу. Недавно він забрав її до себе.
Смугло випростався.
— Це правда: на білому світі по-всякому буває. Я тебе, Світланко, знаєш про що буду просити?
— Скажеш — почую.
— Щоб ти мені сповістила. Як тільки станеться, так і сповісти телеграмою. Це дуже важливо.
Дівчина пильно подивилася на нього. Юрко витримав погляд, і стільки було в його обличчі, в усій постаті голосного благання, покірливості, чекання, що Світлана не насмілилася відмовити.
— Гаразд, я дам телеграму — в той же день. Обов'язково, Юро. Можеш не сумніватися. А як прийде час, ти мене запросиш на весілля. Еге ж?
Юрко гаряче потис їй обидві руки. Було таке відчуття, ніби Лідина любов озивається Світланиними устами.
Епілог
Три роки минуло відтоді, як Ліда Побережник стала матір'ю. Час пронісся в тривогах, клопотах і радощах. Радощі завжди приходять в клопотах, власне, людина для того й клопочеться, щоб чогось досягти, відчути сенс існування.
ЛІДА
Вона йде на роботу з щебетунею Яринкою. Дивиться на малу щасливими очима і бачить себе в туманах спогадів. Найперше запам'яталося довге, аж до п'ят платтячко, сяк-так перешите бабусею з материного. Вони з Ларисою сидять посередині великої кімнати обгризають кукурудзяні качани. Більше двох качанів бабуся Степанида не давала От вона й тягнеться до Ларисиного, ще не початого, а сестра мовчки б'є її по руці...— Мамо, підемо пішки?— примружуючись, запитує Яринка.
— Звичайно, пішки, доцю.
— А чого ми не їдемо?
— Бо таким дітям, як ти, треба ходити, інакше вони не ростимуть. А Яринці треба рости, щоб бути великою.
— Яринці треба рости,— повторює серйозно Дівчинка.
Природа була ввічлива: вона нічого не перенесла від Тимофія на Яринку, на її зовнішність, наче він і не батько їй. Це дуже добре. Юрій душі в ній не чує. Вона ж називає його татком. Ліда кілька разів пояснювала, що Юрія Івановича треба називати дядею, що її тато далеко. Маля копилило губи, вперто відповідало: "А я хочу, щоб дядя Юра був моїм татком!" Що ж, можливо, Юрій і буде колись для дівчинки батьком, а Тимофій Марчук залишиться їй невідомим. Сам винен... Двічі намагався судитися, щоб платити аліменти. Хоч у цьому виявився турботливим. Інші тікають, а він наполягає — навіть через суд. Не потрібні його гроші: вони лише нагадуватимуть про колишні болі.
— Лідо Максимівно!
Дівчинка озирається, дивиться на незнайомого чоловіка. Зупиняється й мати. їх наздоганяє високий сухопарий молодик. Видно, що приїхав звідкілясь; бо запилений, в руках дорожний чемоданчик. Хто він? У Бугомирівці вона знає чи не кожного. А цей нетутешній. Однак, здається, десь вона його бачила, може, Юрків товариш? Ой, чого це вона останнім часом так багато думає про Юрка?
— Доброго ранку, Лідо Максимівно!
Ні, вона з ним ніколи не зустрічалася, не треба й напружувати пам'ять.
— Здрастуйте!
Хто він? З обличчя веселий, але губи тремтять..
— Це ваша доня?
— Моя.
Яринка поводить ясними зіницями у сірозелених обідках, посміхається.
— Я — Мар'ян Сотенчук. Може, чули?
— Ви не від Юрія?
— Від якого Юрія? — дивується незнайомець.— Це ваш чоловік?
Ліда розуміє — не треба було себе видавати. Чого це їй здалося, ніби з Юрієм щось сталося?
— Не чули?.. Тимофій Марчук вам ніколи про мене не розповідав?
Ліда насторожується, підхоплює Яринку на руки. Сотенчук це зауважує, квапиться:
— Я приїхав до вас з Кам'янець-Подільського, але не за дорученням. З власної, як кажуть, ініціативи.
— Слухаю.
— Тимофія треба рятувати, Лідо Максимівно.
Ліда спалахнула.
— То чому не рятуєте?
Сотенчук нахиляє голову, стоїть присоромлений, задумливий.
— Ви щасливі, Лідо Максимівно?
З якого права допитується? Чи повинна вона відповідати цій незнайомій людині?
Сотенчук переступає з ноги на ногу.
— Ми з Тимофієм служили разом. В одному взводі. Розумієте, Лідо Максимівно?.. Тимофій мій друг. Серце болить дивитися на його пияцтво. Котиться людина в прірву, а допомогти вже ніхто не в змозі. Крім вас, звичайно... Я думав, Лідо Максимівно, що ви одна. Вибачте, будь ласка, на слові. Я вже піду.
Ліді стає соромно: адже перед нею, напевно, порядна людина, яка приїхала за сотні кілометрів заради свого товариша.
— Знаєте що?— опускає на землю дочку.— Ви зможете хвилин з п'ять зачекати? Я працюю тут поряд—в дитсадку. Відведу Яринку, зроблю деякі розпорядження, і ми поговоримо. Не гнівайтесь. Добре?
Він киває головою. Дивиться їй услід. Зітхає. Для нього все зрозуміло — без слів. Побережник, мабуть, одружена і щаслива. І чи треба розбивати щастя трьох заради одного? А Тимофій дурень! Та що вдієш? Переконувати Ліду повернутися до нього? Дурниці. Тоді чого чекати? Сідай, сіромо, на машину і вертай додому. Он якраз і "газик" рушає. Може, по дорозі?
Піднімає руку.
— До залізниці підкинете?
Шофер, на вигляд Сотенчуків ровесник, мовчки відчиняє дверцята кабіни.
Сотенчук з цікавістю оглядає вулицю прибузького села. На пригорку новий Палац культури, навсебіч задивлений великими вікнами. Перед палацом обеліск. Над Бугом потопає в зелені просторий будинок, в який завела дочку Ліда Максимівна... Он вона вже вибігла, поспішає.
— Може, на хвилиночку зупинитесь? А то незручно — буде шукати.
Шофер кривиться.
— Хто шукатиме?
— Он та жінка.
— А, Ліда Максимівна, для неї зупинитися можна, гарна людина.
Сотенчук виплигнув з кабіни.
— Даруйте, Лідо Максимівно,— я вже поїду. Не лайте: не для себе старався. А вам від душі бажаю бути щасливою на все життя. Доні вашій і чоловікові.
Ліда крутить головою, тисне простерту до неї засмаглу руку.
— Я без чоловіка — мати-одиночка.
Сотенчук не зауважує в її словах суму. А тому не дуже й вірить, що вона самітня.
— Тимофієві щось передавати?
Побережник озирається. Ні, їх ніхто не почує. Підступила до Сотенчука вприторк.
— Нехай нас більше не тривожить... Нехай не заважає. Хай шукає собі іншого щастя. Так і скажіть.
Голос тремтить, і вся вона тремтить.
— Гаразд, Лідо Максимівно, поясню. Бувайте здорові! Може, ще колись побачимося.
Машина рушає. Ліда задумливо дивиться на дорогу. Щось важке болюче лягає на душу. Чи правильно зробила в ту дощову ніч, що втекла з Золотопілля, не захотіла бути дружиною Тимофія Марчука?
Несподівано для себе вийшла в поле. Шуміла достигаюча пшениця. Це Юркова мрія у ній шумить. Юрко просить подарувати йому щастя. Просить і чекає. Дивак! Хіба можна випросити любов? А от дочекатися можна. З цим вона згодна. Раніше боялася навіть думати про нове заміжжя. Була певна: Юрко не заступить Яринці батька і всі вони троє відчуватимуть себе покараними...
Котить вітер розгонисті хвилі. Співають арфами сонячних струн лани. Ліда вслухається в ту мелодію й радіє. Золотяться на її долонях маленькі пшеничні зерна — пахучі й теплі, ніби щойно взяла їх з простягнутої Юркової руки.
ЮРІЙ
Коли він залишається віч-на-віч з полем, йому завжди хочеться малювати. Юрко соромиться показувати будькому свої ескізи, старанно ховає їх в планшетці, з якою не розлучається навіть у свята. Ліді теж не признається — хай не знає про його захоплення: адже на всіх ескізах — поле і вона, його кохання, його пісня. Мабуть, у кожного є така пісня, тільки не всяк уміє виспівати її — щиро і чисто пронести через усе життя. А трапляється, що не сходяться голоси. На жаль, дуже часто трапляється. Як у нього з Женею Корчинською. Цікаво, як там у неї? Навіть Ліді не пише. Світлана пише, а Женя — ні. Світлана нахваляється приїхати з чоловіком до Юрка на весілля. А коли воно буде, те весілля?Зітхнув.
Шелестить пшениця, красується. Половіє жито.
Студентом Юрко проходив агрономічну практику в одному з колгоспів Поділля і тоді близько зійшовся із землеробом Орестом Орестовичем Рутавичем. Сивоголовий, мов покритий інеєм, агроном володів у свої шістдесят густим приємним баритоном, трохи музикував.
Та не піснями заворожив Рутавич юне серце. Відкрив він Юркові власну формулу родючості грунту. Була вона на диво проста, доступна кожному і мудра. Літній агроном зводив формулу до чотирьох звичайних цифр, збагнути її, здавалося, могли б і школярі.
Спочатку Юрко тільки хмикав: надто все зрозуміло: в десятипільній сівозміні щороку треба оптимально збагачувати три поля. Та виявилося, що на практиці виконувати цю вимогу було нелегко. Не все вдавалося й самому Оресту Орестовичу. Правда, по сорок центнерів зернових колгосп "Зоря Поділля" збирав. Четвертий рік підряд. Але старий хлібороб не тішився. "Мало ще, мало,— говорив він.— Тридцять років мордуюся, а визначеної межі не досяг... Вам, юначе, легше. Не ті нині часи: минув машинний голод, більше мінеральних солей надходить, працюємо спокійніш... Вам буде в стократ легше".
Чотири місяці практики у колгоспі "Зоря Поділля" назавжди приворожили до старого Рутавича, його формули, до професії агронома. Але Юрка залишили для наукової роботи в академії. Він погодився, бо думав, що Ліда працюватиме у Києві. Вона, правда, мала таку можливість, однак подалася на Вінниччину, щоб бути далі від неприємних спогадів. Юркове серце теж не витримало; хотілося працювати поблизу свого учителя, а головне — кликала любов до землі, кликало єдине, болюче кохання до Ліди. Знав: без неї не буде ніколи по-справжньому щасливим.
Розкрив планшетку, вийняв загорнутий в газету альбом. Взявся за олівець. Пшеничний килим зупинився біля берізки. До білого стовбура притулилася Ліда. Вона годувала дитину. Майбутнього їхнього сина. Юрко малював мрію.
Шурхотить колосся. Колише в небі жайвір пісню.
Просторо і гарної
ТИМОФІЙ
В житті неможливо все передбачити, вгадати, де на тебе чекає радість, де спіткає біда. Але і в радості, і в горі людина повинна знаходити мужність віддавати себе на суд власної совісті.Тимофій Марчук помилився у своїх стосунках з Лідою Побережник.