У вухах все ще звучали голоси гостей Аджиредина-бея Емірзака-огли, він все ще бачив їх перед собою. Усеїн поспішав, забувши, куди йшов, не озирався, але помітив, що вулиця стала ширшою. Ще здалік побачив довгу будівлю з жовтогарячим черепичним дахом, що нагадав йому щось давно забуте. Він зупинився. Це була школа. Та сама, яку Усеїн-оджа побудував п'ять років тому. Кілька хвилин стояв і зачаровано дивився на школу, потім повільно обійшов будівлю. На дверях висів іржавий замок. Біля облуплених стін виросла лобода. Вікна посіріли від пилу. Протер скло долонею і притулився до нього лобом. Це був клас. Скільки разів ходив між цими партами, розцяцькованими арабськими літерами, і розповідав дітям про далекі екзотичні країни, про кругосвітні подорожі, про відкриття нових земель... На протилежній стіні висіла та сама географічна карта. А на дальній стіні, за партами, – портрет Гаспринського. Його Усеїн-оджа привіз колись із Бахчисараю. На класній дошці повідколупувалась чорна фарба. Стеля і стіни в патьоках... Учитель довго стояв, стуливши козирком долоні, і вдивлявсь у вікно. Нечітко видимі предмети перед його очима розпливаються, їх огортає пітьма. А замість них проступає просторий світлий клас із рожевими стінами, коричневою підлогою. За новими партами сидять хлопчики й дівчатка, одягнені в нову шкільну форму. Відчиняються двері, до класу заходить Усеїн-оджа. Учні встають. Обличчя веселі.
"Де ви їх нарвали? – з подивом запитує він. – Восени... У таку посушливу пору?"
Учні перезираються, вдоволені, що потішили вчителя.
"Ми встали на світанку й принесли їх від моря, – відповідає дівчинка з передньої парти. – Ці квіти ростуть на березі, серед каменів. Це чалик-тотай...[58]"
На плече вчителю лягла чиясь рука. А він все стояв, наче приклеєний до вікна, і нічого не відчував. Рука поплескала його по плечу. Усеїн-оджа повільно повернувся. Сонце било йому в очі, і спершу він побачив лише силует. Хто це?
– Усеїне! – мовив чоловік, і його голос видався вчителю знайомим.– Що трапилось?.. Вам нездужається?..
Лише тепер Усеїн-оджа відчув, що нагріта сонцем спина мокра. Його лихоманило. Перед очима пливли червоні кола. Усеїн ледь упізнав Ібраїма Караманова.
– Післязавтра починаються заняття, – сказав Усеїн Шаміль, не в змозі вгамувати хвилювання. – А в класах ще не прибрано...
– Не турбуйтеся, Усеїне! – Караманов узяв його під руку, відвів убік. – Таїр-оджа все зробить.
– Школа занепала, – з жалем сказав Усеїн-оджа.
Він не слухав того, що говорив йому Караманов.
– Грошей немає, Усеїне. Після того, як ви виїхали, Джемієті хайріє розпалося. Допомоги ні від кого ні на гріш...
Вечоріло. Над морем зависло сонце, що виблискувало вдалині, наче розплавлене золото. Над степом клубочився пил. То з пасовиська поверталася череда корів. Ібраїм Караманов, як і раніше, був стрункий, смаглявий, із жвавим поглядом. Його можна було назвати красенем. Трохи старший за Усеїна Шаміля. Приїхав у Харджибіє чотири роки тому, незадовго до від'їзду звідси Усеїна-оджі. Викладає російську мову та географію. Має непоганий шкільний досвід. З учнями строгий. Діти його бояться... Він рано почав працювати, з дитинства працював на виноградниках, харчувався в здебільшого фруктами, дихав морським повітрям. І тому, напевно, як і більшість жителів Тарахташу, міцно скроєний, його м'язи тверді, як кучара[59]. Усеїн-оджа про Караманова знає мало. А було б непогано хоч трохи знати. Караманов про нього знає більше. Напевно, чув про Усеїна, доки того не було в Харджибіє. І доброго й поганого. Прості люди, звичайно, відгукуються про вчителя з повагою. Лише агалари говорили про нього зле: "Слава Аллаху, позбулися заколотника!" – і, відтягнувши комір сорочки, спльовували собі на груди.
Усеїн Шаміль про це знає. Тому й повернувся знову в Харджибіє.
Вони повільно йшли вулицею і неголосно розмовляли. Караманов зупинився, показав рукою на будинок із пласким глиняним дахом:
– Я тут живу. Зайдемо, вип'ємо по фільджану кави! Будете дорогим гостем. У мене тільки дружина й син.
Усеїн-оджа кинув на землю недопалок, роздушив носком черевика.
Зігнутим вказівним пальцем пригладив вуса й чемно відмовився:
– Дякую, Ібраїме-ефенді. Часу в нас буде предостатньо. Ще насидимося один в одного й відведемо за розмовами душу.
Усеїн-оджа хотів було розпрощатись, та Караманову захотілося ще трохи з ним пройтися. Якийсь час ішли мовчки. Згодом Караманов почав розповідати про все, що відбулося, доки в селі не було Усеїна, і ця розповідь ще більше зміцнила думку, яка засіла після відвідин будинку Аджиредина Ербаїна. Харджибіє – глухе релігійне село, на шиї якого висить аркан з петлею. Щось не так, і ті, що сидять у домі Аджи Ербаїна, можуть потягнути за кінець аркана. Тому люди мовчки терплять. А що далі? Кому про це відомо? Та й чи варто про це знати? Робота на Аджиредина, Ебу-Бекира, Джемаледина та надія на Аллаха. Не будеш гарувати – помреш з голоду. А роззявиш рота – в Сибір. Тому селянина й заціпило. Живе – хліб жує. А земля крутиться, а життя летить, і все без змін, і все без змін...
– Ви були на каторзі? – запитав Караманов після паузи.– По селу прокотилася така чутка.
– Не був, – просто відповів Усеїн.– Працював на Південному узбережжі... Та моя дружина з Харджибіє, ви ж знаєте. Дуже сумує за ріднею. От ми й повернулися. Як тут підуть у мене справи, не знаю. Харджибіє – важке село. Зрозуміти його людей складно, а жити в згоді з ними ще важче. Беї, мулли, селяни – це молот і наковальня, а вчитель – між ними.
Вони зупинилися біля присадкуватого будинку з черепицею.
– А це мій дім, – сказав Усеїн. – Зайдемо?
І знову повторилася та сама картина з тією лише різницею, що Усеїн-оджа запропонував колезі зайти хоча б на десять хвилин, щоб випити по фільджану кави, а Караманов спробував відмовитись, пояснюючи відмову тим, що вже пізно і йому пора додому. Та Усеїну-оджи його слова здалися непереконливими і він таки затягнув Ібраїма-ефенді у свій дім.
– Глянь, татусю, який я великий! – почувся з кімнати радісний голос Аджире, яка почула, що її чоловік зайшов до вітальні; вона говорила за Даніяла. – Ось я вже й двері відчиняю, і мамі допомагаю...
Усеїн прочинив двері у вітальні. Маленький Даніял у шкарпетках притупував – тупу-тупу-тупу! – ходив по застеленій килимом глиняній долівці. Побачив батька, зрадів, шарпнувся до нього, але похитнувся і впав. Малюку, певно, стало ніяково, що так незграбно впав перед батьком, і він запхинькав, зморщив личко, збираючись щодуху заверещати. Але не встиг. Аджире підскочила, підхопила його на руки. Повернулася до прочинених дверей, щоб повідомити чоловіку радісну звістку: їх пуцьвіріньок уже почав дибати, і тоді за його спиною побачила Караманова.
– Ой, Ібраїме-оджа!.. Вибачте, будь ласка. Проходьте!
Вона провела Караманова до кімнати, посадила на міндер, притисла дитину до грудей і швидко вийшла. Усеїн-оджа зняв у вітальні піджака, повісив, роззувся. М'яко ступаючи у в'язаних шкарпетках, зайшов до кімнати і сів біля Ібраїма-оджі, підсунув табакерку з горіхового дерева. Скрутили по цигарці, прикурили одним сірником. Між ними знову зав'язалася перервана розмова. Аджире-ханум тим часом принесла каву. Маленькими ковточками вони посьорбували гіркуватий напій, до рота клали по грудочці цукру і говорили про школу. З розмови випливало, що життя всього села і школи – в руках Аджи Ербаїна та Джемаледина, які не дозволять вводити до розкладу уроків ні математики, ні світських наук. А скільки зусиль колись доклав Усеїн Шаміль, аби добитися права викладати в школі ці предмети, з якими труднощами йому довелося одержати цей дозвіл. Тепер, мабуть, доведеться починати все спочатку.
Ібраїм-оджа допив каву й поставив фільджан на тарілку. Обдивився кімнату. Його погляд затримався на скрипці, що лежала на скрині, накритій голубою шербенті[60]. Схоже, зовсім недавно хтось брав її в руки. Обличчя Ібраїма пойнялося радістю.
– Хто з вас краще розуміється на мові цього ніжного інструменту? – показав на скрипку. – Ви? Чи Сеїт-Джеліль?
– Я, – відповів Усеїн Шаміль. – Коли мені сумно, беру ... і граю.
– Правильно робите, – кивнув Караманов. – Це дивовижний інструмент. Шкода тільки, що Аллах не обдарував мене музичним хистом.
– Такий звичай у південнобережців – кожен чоловік мусить грати на якомусь інструменті. У нашому краї, коли гуляють весілля, то музик не шукають.
– Музикантів і в нас у Тарахташе не бракує,– мовив Ібраїм-оджа. – Правда, як там зараз, не знаю. Пройшло багато часу, як я залишив своє село.
Гість весь час позирав на скрипку, вона притягувала його погляд.
"Справді, чи не зіграти мені для нього?.." – подумав Усеїн Шаміль.
Та прочинилися двері, і на порозі з'явився Даніял. Усеїн підхопився, узяв його на руки і почав пестити. Цмокнув в одну щоку, в другу щоку. А син весело сміявся. Розглядав батька, тицяв пальчиком йому в око, в ніс, а той ловив ротом його маленьку ручку і вдавав, що хоче відкусити. Даніял заливався дзвінким сміхом. І раптом, мабуть, чогось злякався, бо голосно заплакав. Прибігла Аджире й забрала дитину.
– Гарний у вас хлопчик, – сказав гість, коли за жінкою зачинилися двері. – Хай зробить Аллах його щасливим. – Відчинив табакерку і скрутив цигарку.– У вас є, здається, ще й дочка?
– Нуріє померла, – відповів Усеїн-оджа.
У домі стало тихо. Ні голосу Аджире, що готувала на кухні вечерю, ні плачу дитини не було чути. Усеїн-оджа кашлянув у долоню і, щоб перейти на іншу тему, сказав:
– Треба було б у зібратися в школі й обговорити порядок і режим навчання. Створимо шкільну раду.
– Таїр-оджа вже пропонував поговорити з вами про це. І про підручники.
– Чому зі мною? Нехай поговорить з усіма нами. До речі, де зараз Сеїт-Мамбет Іризкельдиєв?
– Виїхав на літо в Керч. Може, вже й повернувся. – Ібраїм-оджа довго дививсь у вікно на каламутне небо і, наче розмовляючи з собою, сказав: – Ось і вечір... Післязавтра почнуться заняття. Залишився лише один день... Іноді ми чуємо скарги, що в наших дітей немає уявлення про іслам. При цьому часто згадують і ваше ім'я. Особливо Джемаледин-бей.