Або сербин, або волох...
І плинуть дні, місяці, може — роки. Підголене на голові волосся у Юрася вже виросло — довге, як у молодого дяка, пасмами, і вже між пасмами завелось біле павутиння — сивіє Юрась... А йому ще нема й тридцяти... Десь скоро і у труну положать, а то й без труни викинуть у Босфор, як ото у морі викинули двох мертвих гребців-невільників... З України були козаки, бо й чуби й вуси запримітив Юрась.
Коли помічає Юрась, стали носити йому не хліб і воду, а добру їжу — і варене, й печене... До чого се? З якої речі?.. Та и стражник якось не так на його дивитися став. Що за причина?
Коли от диво! Сам заговорив до Юрася, німий заговорив!
— Добре ютро, господине! — каже якось тихо, входячи до його вранці.
Юрась так і занімів на місці... Чи не сон знову?
— Какво здравє, господине? — каже німий стражник. — Не од себе питам про здравє.
— А від кого? — питає Юрась.
— Од господині... Господиня знава господина і серцем боліє.
— Серцем боліє?.. Хто ж твоя господиня?
— Госпа моя — ханим Тугай-бея...
— Як Тугай-бея! Мурзи Тугай-бея, колишнього приятеля мого покійного батька?
— Не вім, господине.
— Хто ж він?
— Паша Едикула — господин Седми-Башта.
— А хто ж його ханим, .що мене знає?
— Ханим — бранка од України.
— Полонянка! Бранка з України?
— Тако, господине... Лєта два зде пребива.
— А як її звуть? Яке їй мення?
— Нє вєм, како звали на Україні... Зде она — Халіль-ханим.
— А яка вона з себе лицем, літами?
— Лицем бєла, лєпа, хубава, црнокоса, а возрастом — млада.
Дуже уразила серце Юрасеві ся звістка... Мов теплом і світом повіяло у темній темниці. Здавалось йому, що він тепер не один, що чиєсь друге серце б'ється отут за стіною, рядом з його серцем... Довгими безсонними ночами здавалось йому, що ніби тінь яка заглядала до його у віконце, або як мати коло колиски стояла коло його ліжка...
— Халіль-ханим, Халіль-ханим! Прилинь до мене на хвилину.
Удень він заговорював з стражником, хоч той і не дуже був говіркий; розпитував його — хто він, звідки... Той казав, що сербин. Приносить він якось до Юрася золотий хрест і подає.
— Що се? Від кого у тебе? — питає Юрась, хоч і сам знає, від кого.
— То ханим, госпа моя, присла господину, да носи за Бога.
— Так і сказала?
— Тако говори: "Покажи то, да узна Юри Хмельницки".
Здалось Юрасеві, що він бачив той хрестик у когось на грудях, мало того — цілував його, а у кого — забув, і коли й де се було — не згадає...
— Скажи ж своїй господині, Халіль-ханим, що я пам'ятаю сей хрестик, — промовив Юрась, цілуючи його, — але не згадаю, чий він і де, у кого я бачив його і цілував — не знаю. Юрась думав, що треба вернути хрест, так стражник не бере.
— Госпа дає хрест господину — носити у нєдра до серца.
Юрась перехрестився, ще поцілував хрест і надів на себе.
Щось ніби теплом обвіяло його, і темна темниця стала йому кращою.
Він підійшов до віконця і став глядіти на Босфор, по котрому носилися під парусами маленькі каюки та де-не-де пропливе галера, а її весла, мов величезні крила, каламутять воду... І він вже знав, що у кожного весла, там, під палубою, сидить козак-невільник...
Глянув він і на зубчасті стіни Едикула, і на залізні гаки, здорові, як волові роги, що стирчали із тих стін... Може на такий гак повісили колись і Байду за ребро.
Коли через кілька днів стражник і каже Юрасеві:
— Мене прислала госпа-ханим: не хоче лі господин на волю, до України?
І моторошно, і радісно стало Юрасеві за тії речі.
— Хто ж не захоче волі?.. І птиця у золотій клітці нудьгує по волі і скоро помирає... А то ж чоловік...
— Госпа-ханим даде господину волю і сама з тобою убєже.
— А як же ж вийти звідси?
— Я виведу до Босфору і госпу, і господина, а тамо ми мами каюк, а каюком на веницейскі корабль у Босфору.
— А як я тобі не йму віри?.. Може ти від Тугай-бея підосланий?
— Ні, господине: я сам зде невільник і плакам по волі.
— Я тобі вірю, бо через тебе Халіль-ханим прислала мені отсі святощі. — І Юрась поцілував хрест. — Де ж повезе нас той веницейський корабель?
— У град Кафу, господине. А от тамо — говори госпа — Нуредин-хан, яко держи за друга Дюрди Хмельницьки, доведе нас на Україну.
На Україну!.. Хіба ж се не мрії — шалені мрії!.. Лелекою понестись у Крим, до Нуредина-хана, а звідти з ордою ринутись, вибити булави з рук Дорошенка і Демка, — шалені, шалені мрії!
Що ж! Сказано; дурень думкою багатіє...
Одного ранку приніс стражник Юрасеві євнухову одежу — того євнуха, що доглядав гарему Тугай-беєва; уночі Юрась мусів одягтись у се убрання, а вони з ханим прийдуть до нього, і тоді...
Кінця не бачив Юрась тому дневі; се ж послідній день неволі!.. Здавалось йому, що сонечко як вишило там десь за кипарисами і стояло над Босфором, то так і стоїть — ні з місця! Та й чайки над Босфором кричать якось-то не так, мов дражнять, глузують з Юрася, а то ще й гірш... Вони ніби-то голосять: "дивіться, він бігти замислив... Треба сказати Тугай-бею"... Нема кінця дневі, та й нема... Воно б то й вечір недалечко, і сонце повернуло на захід, а тіні від кипарисів не тягнуться вздовж, а тінь від Едикула не простягається до берега, на Босфор, як було учора, позавчора...
А все ж таки прийшов вечір.
За дверима щось затуркало, та й стихло... І серце у Юрася остановилось... Ключ тихо-тихо брязнув... От-от скрипне... Ні, не скрипить... Тихо... Нікого нема...
Якась невидима сила відчинила двері... У порога стояв Турчин, з голови до п'ят загорнутий у щось темно-чорне як ніч... Юрась похолодів... Волосся як живе заходило, заворушилось на голові... "І той мя предаде", — згадалось із євангелія.
— Юрасю! Юрій! Се ж я...
Не турчин се... Жіночий голосочок... Він чув колись сей голосочок... А де? На небі, як був ангелятком?..
Чорна кирея тихо сповзла з турчина на поміст, і перед Юрасем стояла молоденька туркеня у червоній фесці на чорнявій головці...
— Юрасю! Коханий мій? Ти не пізнав мене?
— Галя! Серце моє! Так се ти!
Халіль-ханим — вона ж і була Галя — з тихим плачем кинулась Юрасеві на шию, та мов і заклякла, тремтячи...
— Ти живий... ти не забув мене, мій гетьмане, мій коханий!
— Галочко моя! Щастя моє! Так і ти у неволі?
— У неволі, голубе мій сизий... Мати Божа! Та як же ж ти посивів!
Юрась обнімав її, тулив до себе, цілував і плакав... У двері щось тихо стукнуло тричі.
— Годі, серце... нас ждуть...
Галя вирвалась... Юрась простягав до неї руки.
— Ідімо ж скоріш, милий... Тільки б за ворота, поки не вгледіли у гаремі...
Вона швидесенько накинула на голову чадру і відіпхнула ногою чорну кирею.
— А оцим мерщій натри собі лице, шию, руки; тоді здасися на чорного арабчина, — передавала вона Юрасеві якесь чорне зілля.
Той натерся, хоч руки не слухали його.
У двері ще стукнуло. Галя раптово палко перехрестила свого чорного євнуха — він і справді був з роду євнух! — і відчинила двері. Юрась ішов за нею. Попереду їх стражник малесеньким потайним ліхтариком світив їм на кам'яні ступені, що боковим вузеньким ходом вели униз до баштової брами. Під брамою їх окликнув вартовий.
— Ханим... Та ще щось сказав стражник, і вартовий пропустив їх.
За брамою кам'яна стежка вела до Босфору. Утікаючі йшли мовчки. Вечір був тихий і теплий. За зубчасті стіни Едикула ховався золотий серп молодика. Чути було як десь на башті Едикула глухо стогнала якась птиця, мов кого душили там.
Стражник, ідучи попереду, тихо прогудів якось горлом, так як ото уночі на болоті, в очеретах, гуде бугай-птиця. З Босфору обізвалось так само, прогуділо.
От і вода плещеться у берега. Там, із-за густого похилого над водою гранатового куща виглядав гостроносий каюк з наметом.
Мовчки посунулись до каюка. Юрась став уже на керму ногою і простягав руку до Галі, як із-за кущів вискочили якісь тіні і мовчки, без крику, накинулись на Юрася, на Галю і їх провідника.
Не вспіли вони й дихнути, як були перев'язані,
— Тугай-бей!.. Мати Божа! Ми пропали, — простогнала Галя. — Милий! Я, проклята, погубила тебе!
От і Україна, гетьманська булава, Київ, воля...
Ніколи не забуде Юрась сієї ночі.
Уранці чує він, як щось стогне за вікном. Він глянув...
Боже! На гострому залізному гаку, що стирчав із стіни, ізвивався і корчився у страшенних муках його стражник, а чорний арабчин, гаремний євнух Тугай-бея, стояв під ним і плював йому в лице, в очі.
XVIII
Років десять, може, нічого не було чути на Україні про сина Богдана Хмельницького. Казали тільки, що він пропав під Стебловом, де Дорошенкова сторона узяла верх над стороною Ханенковою. Казали, що Юрася у тій потребі кривавій вбито і татарськими кіньми у полі потоптано. Була й друга чутка, буцімто під Стебловом Хмельниченка білогородська орда у полон забрала та на акерманському ринку продала у неволю аж у Арабську землю. Ще й така ходила чутка, що буцімто він потурчився — побусурменився і одружився з туркенею, дочкою самого султана турецького, а вона, туркеня, і привела йому не дитину, а змія за те, бач, що він був ченцем — у ангельському чині, а потім задля розкоші турецької й для лакомства нещасного турецьку віру прийняв і святий хрест під ноги топтав, і за те ж султан замурував його з змієм у бочку і велів пустити в окіян-море, а дочку віддав у монастир.
Була й така чутка, що Юрась помер у Туреччині, і що там і поховано його по-турецьки сторчака, а що земля його не приймає і він день і ніч тиняється по світу, не знаючи спочину, та через те й відтоптав свої ноги аж по самісінькі кісточки. Ото й бачили його таким якісь жіночки з Умані, що ходили на прощу у Почаїв; оце надійде він під самий Почаїв, щоб гріх свій спокутувати, а нечиста сила зараз підхопить його і віднесе від Почаєва верстов на двадцять, а він знову тюпає до святого монастиря, а нечиста сила знову його занесе чортзна куди... Ті жіночки бачили й саму нечисту силу: спереду мов лях, а ззаду хвіст і курячі ніжки, і сьомого ребра немає...
Багато ще дечого казали люди про Юрася, а все зводилось на те, що нема вже його на світі: "погибе пам'ять його з шумом", як казав запорожцям старенький отець Паісій.
Коли якось весною року божого 1677-го по Україні пройшла звістка, що Хмельниченко не тільки живий, а й ще їде на Україну — "царювати"!..
Було воно так.
7-го квітня, у неділю, після обід, у Січі гуляли на майдані деякі запорожці і чують, що у головної брами, на варті, вартовий козак з кимсь лається: і нечисту силу поминає і грозиться стріляти.
— Якого біса він він там репетує? Чи не татари підступають?
— Та хіба ви не чуєте? Се ж наш преподобний Петро на варті, Халява...