Пасучи очима Чінкадавіна, побачив, що у того в руках щось ніби трава чи сушняк. І аж отетерів наш козак, коли задиханий індіянин поклав перед ним оберемок сухої трави, з якої добувався дим. Миттю підкинув Чінкадавін сушняку, піддув кілька разів, і, на превелику радість Миколи, сушняк запалахкотів ясним веселим полум'ям.
Довго-довго стояв Микола, милуючись вогнем, бо ж так давно вже його не бачив. А тоді вхопив одну головешку й кинувся з нею до печери, а слідом за Миколою біг Чінкадавін, викрикуючи щось веселе: певне, радів, що прислужив своєму рятівникові.
Вернувшись додому, Микола миттю розпалив на подвір'ї вогонь, укинув на жар кілька картоплин, побіг до стайні, вибрав молоду ситеньку ламу, зарізав її, оббілував, порубав на шматки й устромив четвертину на рожен. А Чінкадавін мусів був обертати рожен, щоб не пригоріла печеня.
Тим Часом Микола відкраяв другий шмат м'яса, полив його й поклав у великий горщик. Потім начистив туди картоплі, налив чистої води, посолив і поставив виритися.
Чінкадавін дивився на це все здивованими очима, бо ніяк не міг зрозуміти, що Саме задумав робити його пан. Про варені страви дикун ніколи не чув і не знав; найважче було йому погодити в своїй думці воду з вогнем. А як Микола відійшов на хвилину до своєї печери, почала страва в горщику закипати. Отоді-то злякався Чінкадавін! Одскочив, мов ошпарений, і перелякано дивився, не розуміючи, чого це булькотить вода.
А як окріп почав страшенно клекотіти, сичати й збігати, індіянин був певний, що в горщику сидить або гадюка, або яке інше створіння. "От біда мені, — подумав дикун, — іще всю воду вибере звірюка з горшка: що скаже тоді мені пан?" Щоб запобігти цьому, встромив швидко руку в окріп, ловлячи пакосне звіря, та тої ж хвилини закричав мов несамовитий із переляку та болю.
Коли Микола почув пронизливий крик індіянина, злякався, бо був певний, що це вдерлися дикуни й схопили вдруге нещасного Чінкадавіна. Мерщій кинувся з печери, готовий головою накласти, щоб тільки вирятувати із рук дикунів свого джуру. Та як же здивувався, побачивши, що коло печі нікого немає, крім індіянина. А той кричав, йойкав і з предивними рухами скакав навколо кабиці. Довго стояв Микола, не знаючи, що це все має значити. Аж нарешті, коли Чінкадавін роз'яснив йому жестами, чому саме так кричить та вимахує руками, догадався, що індіянин обпарив собі трохи руки. Із тяжкою бідою вдалось Миколі заспокоїти Чінкадавіна й примусити його знову доглядати рожен. Щоправда, послухав джура свого пана, але, обертаючи рожен, раз у раз поглядав із великим острахом на горщик і на Миколу, який йому здавався тепер не інакше як чарівником.
Тим часом зварилась юшка й спеклася печеня. Микола насипав юшки в дві миски й почав їсти з одної. Бачачи це, переляканий Чінкадавін був певний, що юшка — якийсь чародійний напій. І хоч як ласкаво давав Микола рухами знати дикунові, щоб він теж їв юшку, Чінкадавін не зважився й губами до неї доторкнутися.
Відтоді життя здавалося нашому козакові веселішим і кращим. Самотність не мучила його вже більше. Мав товариша, з яким, щоправда, не міг іще розмовляти, та все-таки міг порозумітися жестами. От і в біді, й у пригоді не дасть уже загинути, та й вогню вміє роздобути.
І як же не почувати було Миколі себе веселим та щасливим, коли згадати давні його злидні й теперішнє ригідне життя! Тільки одно турбувало його трохи — думка, що знову можуть прибути дикуни на острів.
І тому почав міркувати, як би то захиститися добре від індіян. Іще хотів він перебудувати Січ у міцну неприступну твердиню. Та що був одним-однісінький, важко було виконати задуманий план. Тепер мав помічника, та й неабиякого!
Отже, щоб оглянути місцевість та пристосувати її як слід до оборони, Микола став на горбі, з якого бачив цілу околицю перед печерою. Роздивившись добре, козарлюга наш ось що вирішив: за стіною з дерев обкопати Січ широким та глибоким ровом; із викопаної землі висипати високий вал, а з джерела спровадити в шанець воду так, щоб частина струмка бігла через подвір'я. Оцим способом буде забезпечений водою, а тоді хай собі облягають дикуни його твердиню скільки хочуть.
Чимало намучився Микола, заки Чінкадавін розшолопав, що саме задумує робити його пан. А коли індіянин нарешті зрозумів, охоче став разом із Миколою до праці.
Та не так легко було виконати цей план. Не було в наших острів'ян ні залізного знаряддя, ні пилки, ні лопати, ні рискаля, ні мотики. А рів треба було копати сім стіп завглибшки, й шість стіп завширшки, та й завдовжки на яких сто кроків, а це тобі не жарти! Та й іще, крім цього, на підпирання стін рову потрібно було з чотири сотні паль, а щоб витесати й загострити тільки одну палю тупою кам'яною сокирою, треба було таки добре нагріти собі чуба. А далі, щоб викопати другий рів, куди можна було б спускати воду з джерела, треба було прокопати мале узгір'я між печерою й джерелом. Та ці всі труднощі, хоч і які вони були великі, не відстрашили Миколи од задуманого діла. Козацьке слово — святе й тверде, як криця!
І тому щодня від сходу сонця аж до пізнього вечора Микола завзято працював зі своїм приятелем. "І не думав, що діло аж горітиме, хоч знаряддя таке дрантівне!" — міркував він, бачачи, як щодня глибшає й ширшає рів. На щастя, два місяці віяв супротивний вітер, то й дикуни не могли завітати на Миколин острів. Отже не треба було журитися, що непрохані гості переб'ють працю.
Під час роботи й відпочинку Микола вчив свого джуру говорити по-вкраїнському. А що Чінкадавін був дуже тямущий, вдалося Миколі швидко навчити його найголовніших слів. їх виголошував запорожець голосно й поволі, показуючи на відповідну річ. А коли говорив про такі речі, яких не можна було учневі показати, пояснював тоді рухами й усякими жестами так добре, що Чінкадавін міг його зрозуміти. І заки проминуло півроку, навчив Микола індіянина стількох українських слів, що міг із ним досить добре порозумітися.
"Та ж бо таки дикуни і щодо мови кращі, ніж оті проклятущі гнобителі-чужинці! — міркував собі якось Микола. — Деякі з проклятих зайд, бува, вік звікують у нашій землі, та ніколи ані одна псявіра з них не хоче навіть уміти нашої мови!"
"Мужицька мова!.." — згадав він зненацька вислів одного з таких зайд і здригнувся.
Біль страшенної образи та безсила ненависть, яку може зрозуміти тільки син поневоленої нації, здавили Миколі груди. "Надійде час, — промовив він схвильованим голосом, погрожуючи у простір кулаком, — повстануть раби і вирізуватимуть вам, проклятим зайдам, панські язики!"
Отож, як радів наш козак успіхам Чінкадавіна в мові, важко описати. Досі мав собі тільки німого помічника, а тепер — справжнього друга й повірника.
Все більше почав Микола звикати до свого нового товариша. А що за час пересвідчився, що Чінкадавін незвичайно вірний та незрадливий, то дозволив йому спати в печері.
Проминуло чотири місяці, й рів та інші фортифікаційні роботи було скінчено. "Тепер нічого нам боятися дикунів! — думав Микола. — Заки який завзятець пройде через рів, легко буде пустити йому в груди стрілу чи списом укоротити віку".
Одного разу Микола вийшов із Чінкадавіном на горбок, що здіймався недалеко морського побережжя. Звідсіль був чудовий краєвид. Синє лагідне плесо моря мінилося під промінням ясного сонця, а ген далеко-далеко, на самому краю, чорніли якісь цятки: це були острови. І Микола побачив, як індіянин приріс очима до чорних цяток, зірвався раптом і почав скакати, простягаючи туди руки.
"Що з тобою?" — спитав здивований Микола.
"Ах пане! пане! — кричав радісно Чінкадавін. — Там мій батько, мама, усе моє! Весело, весело!"
Із цих уривків мов (бо добре ще не вмів говорити Чінкадавін) зрозумів Микола, що там далеко на крайнебі ледве мріє Чінкадавінова батьківщина. І коли Микола дивився на веселе обличчя дикуна, коли бачив, як променіють йому очі, подумав тужно:"Ось і в дикуна є любов до вітчизни. Навіть дикун відчуває, що рідний край миліший і дорожчий над усе в світі..."
І в журливій задумі ніяк не міг зрозуміти Микола тих ренегатів-відступників з українського народу, що за вигоди та розкоші продали зайдам-чужинцям свою Вітчизну.
"І скільки їх є! — думав гірко. — Вишневецькі, Любомирські, Потоцькі, Корецькі, Підгаєцькі... навіть діти найбільшого вкраїнського патріота — князя Костянтина Острозького!"
Хто спокусив їх? Хто призвів до найтяжчого в людському житті злочину — зради Вітчизни? І згадались Миколі останні батькові слова: "Бо браталися з гнобителями-чужинцями, за жінок брали чужинок із ворожого народу..."
"Так, так! Ніякої згоди з зайдами! Геть їх з України!"
Та, згадавши раптом, де він, поник головою...
І сум охопив душу Миколи. Він згадав славне товариство низове. "І я рвуся до них кожною думкою, кожним зором, і ти, мій нещасний друже, линеш, певно, думками на оті чорні цятки. І колись, може, зірветься в тебе бажання кинути мене, і зістанусь я знову самотній на цім відлюднім острові", — думав він журно.
Щоб пересвідчитись, наскільки любить дикун свою батьківщину й чи може кинути коло його, свого рятівника, Микола запитав індіянина:
"Скажи мені, Чінкадавіне, чи хотів би ти жити он там, де твої земляки?"
"Так! Ох, такі" — скрикнув індіянин, і очі йому засвітилися радісним блиском.
"А м'ясо людське їв би знову, чи ні?"
Чікадавін заперечив головою.
"Я вчив би своїх їсти м'ясо звірів та біле молоко, не людина."
Микола зрозумів, що він хоче сказати.
"А якби тебе самого пожерли — вони ж їдять людське м'ясо?" — питав далі дикуна.
"Авжеж, їдять, та м'ясо вбитий ворог."
"А вмів би ти зробити човна?"
Чінкадавін кивнув головою.
"Так збудуй собі човна й вертай до них!" — сказав Микола й побачив, як джура здригнувся й сумовито глянув на нього.
"Ну що ж тобі, друже? Чого так посумнів?"
"Сумний, бо каціке мій недобрий на мене... Хоче мене там! Там!.." — і почав показувати руками в бік островів.
"То ж ти казав, що хочеш туди вернутися".
"Авжеж, Чінкадавін хоче, та Чінкадавін хоче, щоб із ним каціке там!"
І Микола зрозумів, що дикун хоче разом із ним пливти до свого острова.
Щоб випробувати індіянина, Микола сказав: "Мене мали б там за ворога, забили б і з'їли. Тому їдь сам, а я лишуся тут!"
Коли він це сказав, Чінкадавін вихопив з-за пояса в Миколи сокиру, вклав йому в руки й підставив під вістря свою голову.
"Що ти робиш?" — спитав здивований Микола.
"Забий мене, каціке! Не хочу жити, як ти мене там без каціке!" — складав слова дикун.
Микола зрозумів усе.