Та одностайності не було. Саме тоді, а може, ще й раніше український рух розколовся на кілька векторів: український, угорський, російський, польський, чеський. Стала народжуватися ідеологія політичного русинства. Русини, мовляв, це не українці, а окремий східнослов'янський народ. Вочевидь, тут не обійшлося без впливу сусідніх держав. Одні боялися української єдності, інші прагнули мати вплив на дуже вигідний у стратегічному плані регіон. Підтвердження цій думці — трохи далі. Отож американські та пряшевські русини висловилися за входження до складу Чехословаччини, яка щойно народилася, ужгородці підняли руки за Угорщину, Хуст вимагав приєднання до ЗУНР (Західно-Української Народної республіки). Угорщина, прагнучи зберегти за собою цю територію, 26 грудня 1918 року надала їй статус автономії під назвою "Руська Крайна" з центром в Мукачеві. 8 травня цього ж року лідери русинів-українців Григорій Жаткович, Антон Бескид, Августин Волошин таки узгодили свої позиції, після чого на зборах делегатів цього краю було вирішено приєднатися до Чехословаччини. Послали відповідне клопотання до Праги. Але тодішній президент цієї країни Томаш Масарик відхилив його, дізнавшись про економічну відсталість цієї території. Однак уряди Антанти на переговорах у Сен-Жермені буквально змусили Чехословаччину прийняти Підкарпатську Русь до свого складу на правах автономії, аби вона не опинилася під контролем революційної Угорщини. 20 лютого 1920 року було затверджено герб Підкарпатської Русі — ведмідь, і прапор — синьо-жовте полотнище. З 1923 року українська автономна республіка мала 9 депутатів в чехословацькому парламенті. Першим її губернатором став Григорій Жаткович, який через рік на знак протесту залишив свій пост, бо автономія обіцяних прав не одержала.
1938 року в Чехословаччині відбулася територіально-адміністративна реформа, в результаті якої країну було поділено на три автономні території — Чехію, Словаччину і Підкарпатську Русь. Причому Пряшівщина зі своїм українським населенням увійшла до Словаччини. Тобто Підкарпатську Русь знову розірвали. Це викликало невдоволення в українців. У містах і селах краю на знак протесту проти політики чехословацького уряду прокотилася хвиля маніфестацій та мітингів. Їх учасників місцева поліція била й заарештовувала. Особливо жорстокою була розправа у Свиднику 16 жовтня 1938 року. Після того в українців ніби полуда з очей спала: чехословацькій державі на їхні національно-культурні інтереси начхати. Ілюзії остаточно розвіялися після заяв президента Бенеша: "Ми будуємо державу лише для чехів і словаків..."
Уряд Підкарпатської Русі спочатку очолював Андрій Бродій, один із палких прихильників ідеології, яку сьогодні називають політичним русинством. Через два тижні на засіданні уряду він проголосив курс на входження автономії до Угорщини. Чехословацька контррозвідка заарештувала його як угорського шпигуна. Прем'єр-міністром української автономії став Августин Волошин, який на відміну від свого попередника був переконаний, що русини — це українці, і навпаки. З його ініціативи Підкарпатська Русь дістала нову назву — Карпатська Україна, котра після захоплення Чехословаччини фашистами 15 березня 1939 року була проголошена незалежною державою. Її президентом став Августин Волошин. Через три дні Карпатську Україну окупували угорські війська...
За підсумками Другої світової війни Підкарпатську Русь, або Карпатську Україну, було вкотре розірвано: Пряшівщина відійшла до Чехословаччини, а територія нинішньої Закарпатської області — до УРСР.
Кермо Чехословаччини знову потрапило до рук Бенеша. Його політика щодо національних меншин була ще жорсткішою, ніж до війни. Він одразу ж заборонив діяльність угорських та русофільських партій Бродія і Фенцика, а також офіційне вживання слів "Судети" і "Підкарпатська Русь". 15 тисяч українців із Пряшівщини було насильно переселено в Судети.
Та з просуванням до соціалізму, посиленням впливу СРСР національна політика лібералізувалася. Двадцять повоєнних років, починаючи з 1947-го, українці Словаччини згадують із замилуванням. Попри всі недоліки того режиму, українство здобуло сприятливі умови для свого культурно-освітнього розвитку. В кожному із 250 українських сіл було відроджено школи. Створено ряд важливих інституцій: Українську національну раду, театр у Пряшеві, радіо, музей української культури у Свиднику, науково-дослідний інститут, кафедру української мови та літератури при Пряшівському університеті, Піддуклянський ансамбль пісні і танцю, видавництво, спілку українських письменників. Виходило шість українських газет та журналів. 1951 року засновано Культурний союз українських трудящих Чехословаччини, який у своєму апараті мав понад 70 штатних працівників. Стрімко розвивалися зв'язки з Радянською Україною. Ясна річ, усе це робилося не з доброї волі чехословацької влади, а на вимогу великого радянського сусіда, котрий у такий спосіб намагався посилювати свій вплив на цій території. Українство Словаччини від цих геополітичних ігор мало велику користь.
У 1960-х хоч і не було вже Бенеша в чехословацькому уряді, зате перемогли його ідеї. Ліберальна політика щодо національних меншин стала згортатися. Закривалися українські школи, газети. Зменшилася кількість культурних заходів. І так тривало до 1968 року, поки СРСР з допомогою військ Варшавського договору не відновив свій контроль над цією країною. Отакі парадокси історії. Чехословацька буржуазна демократія виявилася згубною для української культури і разом із тим брежнєвський тоталітаризм був для неї рятівним. Школи, інші заклади українській громаді були повернуті. Українство стало набирати попередньої сили. Але одночасно з цим антиукраїнство шукало шляхів, як її підірвати.
Після "оксамитової" революції та "ніжного" розлучення Чехії і Словаччини в житті українців Словаччини настав новий період. Колишній голова Союзу русинів-українців Словаччини Іван Лаба називає його найтяжчим і найскладнішим за всю історію. Не без допомоги словацької влади було відкопано, наче мертв'яка з могили, ідею політичного русинства. Її реанімували, припудрили і кинули в середовище українців. На противагу Союзу русинів-українців створено "Русинську оброду". На кошти словацької держави видано книгу головного ідеолога політичного русинства професора Магочі з Торонто "Люди нізвідки", яка є маніфестом очолюваного ним руху, щось на зразок гітлерівського "Майн кампф". Кілька разів фюрер русинів приїздив до Пряшева. На одному зібранні хвалився, що русинська діаспора Америки, Канади і Західної Європи зібрала два з половиною мільйони доларів на підтримку русинства, а він, Магочі, тим розпоряджається. За рухом політичних русинів треба бачити гроші, а їхнє биття в груди — маска, вважає письменник, русист, літературознавець із Пряшівщини Ілля Галайда. На його думку, той розкольницький рух очолюють добре оплачувані лідери-радикали, які не могли реалізувати себе деінде. Вони ніколи не погодяться на компроміс, бо треба вірно служити своїм хлібодавцям. Тож запекло снують павутиння брехні, аби вбити у свідомість українців рабську думку, що вони "руснаці, але і словаці", або "наш материнський язик русинський, а народності ми словинской". "Комусь вигідно нас національно розбити, викликати дике протиставлення, яке загубить усе", — говорить І. Галайда.
Духовний розбрат, який було посіяно між русинами-українцями, згодом було матеріалізовано, а русинство узаконене як окреме етнічне утворення. Так звану русинську мову словацькі чиновники ввели до реєстру мов народів Словаччини. Під час перепису 2000 року у відповідних анкетах було вперше запропоновано дві графи: "українець" і "русин". Українці розгубилися. Було чимало випадків, коли батьки записувалися українцями, а діти — русинами. Представники "Русинської оброди" заявили свої претензії на ряд українських закладів: театр у Пряшеві, музей у Свиднику, на радіо, видавництво, школи. Руйнівна сила політичного русинства позначилася у всіх сферах. Занепало українське шкільництво. Із 250 шкіл лишилося 12. У більшості сіл Пряшівщини не чути українського радіо, припинило існування видавництво, з бібліотек було викинуто українську літературу. Музей вдалося відстояти, але театр українська громада втратила. Його очолив прихильник політичного русинства, який вилучив з репертуару українські п'єси, заборонив гастролі містами й селами Пряшівщини. Над українцями нависла загроза повної асиміляції.
Але Союз русинів-українців не збирається опускати руки. Насамперед слід дати відсіч політичному русинству, вважають активісти Союзу. Якщо виведемо цю важку отруту зі свідомості наших братів, то, вважай, переможемо. Годі захищатися або робити вигляд, що нічого не відбувається, час наступати, говорить Іван Лаба. Він був учасником конференції з національного питання, яка відбувалася в Ужгороді 14 травня 2007 року. Коли йшов до трибуни, чулися свист і тупотіння, після його виступу — шипіння. "Жоден із вас не належить до русинів, до яких належу я. Але я, мої батьки й прадіди вважали себе українцями. Треба захищати рідну мову, творити українську культуру, ви ж творите політику", — говорив тоді у своєму виступі.
Культурне, духовне, ідеологічне життя Пряшівщини нагадує сьогодні вируючий казан. Я назвав би це переосмисленням своєї національної сутності, рухом опору асиміляції. З допомогою газети "Нове життя", конференцій, літературних вечорів, численних фольклорних фестивалів Союз русинів-українців змушує місцеве населення думати, хто ж вони, якого кореня? До цього процесу залучені потужні інтелектуальні та творчі сили. Приїздив, наприклад, професор із Канади, виходець із Пряшівщини Йосиф Сірка. В інтерв'ю, виступах, лекціях розклав усе по поличках щодо проблеми русинів-українців. Те, що усі діалекти Пряшівщини входять до українського мовного ареалу, довів ще 1880 року норвезький учений-славіст Олаф Брох. Пізніше це підтвердили чеський учений О. Лешка, українські дослідники В. Латта, П. Бунганич, В. Гнатюк, пояснював Й. Сірка. Українська мова тому багата, що має багато говірок. Людям ніхто не пояснює, що русинами були всі українці. Якщо вас в Україні не розумітимуть, коли заговорите ублянським, габурським або камйонським діалектом, то це не означає, що ви не українець.