Певно, будем колодки парубкам чепляти або родини колодки справляти, колодку в пелюшки сповивати. Нагуляємось і наспіваємось, бо тепер же масниця, — сказала Соломія і брязнула разками намиста.
— Йди з хати, бо мені треба скінчити своє діло в школярами. Я потім прийду, — обізвався Роман.
— Ет! одчепись з своїми школярами! Ти б краще зробив, якби на сьогорічні мироносиці справив мені гарного суконного синього жупана. А то ні собі, ні мені нічого гарного не справляєш.
— Навіщо те гарне убрання? Хіба хочеш бога гнівити, чи що?
— Чим бога гнівити? Синім жупаном? Оце сказав! То це, по-твоєму, усі молодиці та дівчата, що ходять в синіх жупанах, гнівлять бога? Схаменися, чоловіче! А я б оце вбралась в суконний жупан, йдучи в гості. А до жупана пристає червоне намисто!
І Соломія стала перед дзеркальцем і почепила собі на шию намисто, в'являючи собі, що на ній надітий новий синій жупан. Вона обернулась до Романа, щоб показати, яка вона гарна в червоному намисті і як вона була б ще краща, якби до того намиста та ще и синій жупан.
— Ой гарно! Господи, як гарно! — обізвався насмішкувато Роман. — По-моєму, молодицям до церкви не слід би і вбиратись в червоні намиста.
— Ще що вигадай! Може б, ти заборонив нам і танцювати? А ми ось в гостях вдаримо такого тропака, що аж діл двигтітиме! Отак-о! — сказала Соломія.
Вона оступилась от дзеркальця, крутнулась і сюди й туди і вдарила легенько тропака проти самісінької патлатої Романової голови.
— Ти й досі така дурна, як і давно була. Тобібусе крутитись та вертітись.
— А ти, скуп'яго! Он позапускав чортзна-що ні своїх щоках: дивись, он поросло якесь клоччя, якісь пачоси, аж гидко дивитись.
Соломія крутнулась на одній нозі і одвернула лице од Романа.
— Був чоловік як чоловік, а тепер звівся на якогось кудланя. Гидко на тебе й глянути. Сидить, як сова на клуні, та тільки сірі баньки витріщає на мене. Ой, не люблю й не дишу!
— Йди собі к дідьку з хати! — підняв голос Роман.
— Ба не піду, бо маю право! Йди сам з хати, коли тобі треба! — заговорила вже сердито Соломія і кинулась вкладати в скриню повиймані та порозкладані речі.
— Йди, кажу тобі.
— Ба не піду, доки не поскладаю усього в скриню. А ви, діти, йдіть вже гуляти, бо й ваша мати і батько гуляти підуть.
Почувши те, діти миттю позакривали книжки і, як ті птиці, шугнули з хати. Роман тільки очі витріщав з того дива то на жінку, то на втікаючих дітей.
— Ти мені школу розігнала!
— І добре зробила! — обізвалась Соломія, з серцем стукнувши віком та замикаючи скриню.
— Ти чортзна-що зробила з твоїм дурним розумом, — сказав сердито Роман. — Хіба ж оце я один вчу дітей дома? Адже ж на Григорах і Кравченко вчить чужі діти дома, і Петренко на Злодіївці вчить чотири хлопці! Що це ти вигадала?
— Ті вчать, бо вони не мають поля. Вони цим на хліб собі заробляють. А в тебе поле, в тебе господарство! Я тобі служу і за наймичку і за наймита, а ти ні про що не дбаєш, тільки про книжки та про молитви.
— Невже я таки ні про що не дбаю, тільки про книжки та про молитви? Я ж не кидаюсь і діла. Це на тебе примхи напали.
— Добрі примхи! Поки ти мене любив, я для тебе робила: я робила свою й твою роботу. Тепер я тобі не жінка, а тільки наймичка. Спасибі тобі за таку ласку.
Соломія дзенькнула ключем в замку і посунула скриню під стіну. Вона стала перед самим лицем Романа, червона од гніву. Попереду вона все говорила з ним пустуючи та жартуючи, бо рідко коли сердилась. Тепер, зобіджена зневагою свого чоловіка й байдужістю до її краси, вона розлютувалась. Вона була сердита, що не може вернути згасаючого кохання і в йому і в собі.
— Сидить розкудланий, розпатланий, витріщивши очі! Подивись он в те дзеркало, на що ти став схожий! Колись був пишний, як повний місяць, а тепер став якимсь виродком. Я тебе любила, як літнє сонце. А ти неначе вкрав з неба сонце серед дня і сховав од мене. Мені світ став немилий. А ти викрав з мого серця любов крапля за краплею. Кого ж я буду любити? З ким буду тішити свою душу?
Соломія вже говорила, неначе голосила. Бідна молодиця почувала, що в її серці щось втрачує заживок, щось помаленьку замирає, от-от вмре…
— Кого я буду любити… гм… Оце так штука!
— Нікого не люби, — сумно обізвався Роман, — тим молодицям чортзна-що на думку приходить.
— Нікого не люби… коли ж я хочу любити, — обізвалась Соломія.
— Це вже хтось тобі навис на очі. Щось. таке та є! — обізвався Роман.
— Ніхто мені не навис на очі. Я тебе полюбила і більше нікого в світі не буду любити.
Соломія і справді своїм серцем була схожа на пишну квітку теплих країв, котра раз тільки викидає одно стебло, раз цвіте і потім навіки посихає. Соломія раз полюбила на своєму віку, полюбила гаряче і вдруге вже не могла кохати іншого.
— Подивися на себе! На кого ти тепер став схожий: кудлатий, пелехатий, неначе в клоччя вбрав голову. Ой господи! Не то жид пелехатий, не то пасічник, не то дяк, не то лірник, що співає Лазаря на ярмарках. Сидить, вилупивши очі, мов та жаба на купині. Ти хоч би для мене прибрався, та обголився, та причепурився. А то став якимсь спасенником та святенником; ти хочеш присвятитись, а я хочу жити й любити!
Соломія вхопила ножниці, котрі лежали на столі, і кинулась до Романа.
— Дай сюди оті патли! Я тобі чисто пообтинаю оті пачоси на щоках, оту бороду, оті коси, то, може, знов станеш гарний, який ти колись був.
І Роман не зоглядівся, як Соломія чикнула ножницями, одтяла йому стремкі бурці з одного боку, а потім одшматувала клапоть русявої бороди.
— Чи ти здуріла сьогодні, чи знавісніла! — обізвався Роман, схопившись з стільця. — Ну та й вітрогонка ж ти навісна!
Він в одну мить вхопив її за руку, вирвав ножниці, потім вхопив її за шию, одчинив двері і пхнув у сіни в усієї сили. Соломія неначе перелетіла вузькі сіни і вдарилась об двері противної хати, аж двері загули. Денис кинувся до дверей і одчинив їх. Перед дверима стояла Соломія і плакала. В неї щоки лисніли од сліз.
— Що це таке? Що сталося? — крикнув Денис. Соломія обернулась назад, побігла через сіни, одхилила двері в Романову кімнату і крикнула пронизуватим, неначе не своїм голосом.
— Я тебе зненавиділа! Ти мені противний! Поганий! Гидкий! Я тебе покину, наймуся за наймичку, а з тобою не буду жити, не буду!
Вона гуркнула Романовими дверима, вскочила в світлицю, сіла на лаві коло мисника, обернула голову до стіни і заплакала, закривши лице ліктем та засуканим по лікоть рукавом сорочки.
— Чого це ти, дочко, розплакалась? Що там у вас в Романом скоїлось? — питала в Соломії баба Зінька.
Соломія плакала, аж хлипала, як дитина. Діти замовкли і тільки поглядали на Соломію. Дівчина й собі скривилась і була напоготові заплакати. Настя й Денис мовчали.
— Чого це ви полаялись? — спитав Денис в Соломії. Соломія мовчала і втирала сльози рукавом.
— Єт! звичайна річ. Полаялись та й помиряться. Хвалить бога, що не побились; в других і це буває, — обізвалась баба Зінька неначе спокійненько, але в неї на душі було зовсім не спокійненько; вона вже давно примітила, що між Романом та Соломією є якась незгода, що любов і згода між ними згасає. Баба задумалась.
— А ходімо до Романа та скажемо, щоб він одягався та йшов до нас в гості, — промовила Настя до Дениса.
Вона увійшла до Романа в хату. Роман сидів на стільці коло стола. Коло його на долівці валялися шматки бурців та бороди. В Романа не ставало одного бурця, а борода стриміла з здоровим визубнем з одного боку, неначе вищерблена лопата. Роман був смішний з нерівною, вищербленою бородою та з одним бурцем, котрий стримів, як шматок клоччя, приліплений коло одного вуха.
— Ой лишечко, який ти смішний! — крикнула Настя на всю хату і зареготалась.
— Хто це тобі покалічив бороду та бурці? — спитав Денис.
— Та ота ж навіжена стрибуха, — тихо обізвався Роман.
— І добре зробила. Їй-богу, я б і сама це зробила, якби Денис був такий патлач, як оце ти, — сказала Настя.
— Але з такою бородою не можна тобі йти між люде, — обізвався Денис.
— Авжеж не можна, бо тепер на тебе і твої собаки брехатимуть, — сказала Настя.
— Давай я тобі зрівняю бороду, — промовив Денис, взявши ножниці.
— Геть, — сказав Роман, — я сам зрівняю. І він взяв ножниці, став перед дзеркалом і підтяв бороду кругом, ще й другого бурця обстриг.
— Ой Романе! тепер ти став схожий на посмітюху або на старого німця, — промовила Настя.
Роман одягся і вийшов у світлицю. Соломія вже переплакала і мила миски та полумиски. Вбігла й Настя і розказала матері, як Соломія обчикрижила Романові бурці та бороду.
— Одягайся, Соломіє, бо вже затого й вечір буде, — сказала Настя.
Соломія одяглася і навіть не глянула на Романа. Усі вони вийшли з хати. Зосталася в хаті баба Зінька з дітьми та своїми невеселими думами.
"Ох, не борода, не патли винні! — думала баба Зінька.— Щось між ними починається погане. Роман осунувся, мов старий дід, хоч за пасічника його садови в пасіку. Ой, коли б чого не вийшло між ними поганого".
А тим часом Соломія йшла в гості поруч з Настею та Денисом і щебетала, неначе того дня ніякого змагання й сварки в неї з Романом не було. Тільки до Романа вона й слова не промовила.
В Денисовій хаті вже збирались гості, сходились молодиці. Денис, оженившись, поставив собі нову здорову хату в кімнатою. Світлиця була просторна, кімната на помості. Вікна були чималі, на шість шибок. І в світлиці, і в кімнаті на стінах були понавішувані здорові нові образи, котpi веселили світлі хати ясними різкими свіжими фарбами. Денис став добрим господарем, прикупив собі землі, розвів добре господарство. Настя вдалася на свою матір і була невсипуща господиня.
Поприходили в гості й парубки, котрим молодиці почепляли колодки. Вони поставили могорича, а Настя наварила вареників. Випивши по чарці — по другій, молодиці почали дуріти та сповивати повивачем колодку, убгавши її в пелюшки. Почалися смішки та жарти. Соломія усім давала привід, смішила усіх і сама реготалась, неначе вона й не змагалась і не лаялась з Романом того таки дня. Довго усі гості пили та гуляли, грали в піжмурки, в тісної баби. Один парубок заграв на сопілку козачка. Молодиці почали танцювати. Соломія танцювала, щебетала, з усіма жартувала. Вона хотіла піснями, танцями та жартами запаморочити своє затаєне горе, як п'яниці заливають лихо горілкою.