Подякувавши, він потиснув усім руки. Аркадієві дав свою адресу і просив заходити. Найкраще увечері між сьомою і дев'ятою годинами в непарні числа, тоді можна напевне застати дома.
— Піду і я, бо, може, прийшов мій мучитель і казиться з ревнощів,— похвастала Наталя Павлівна і, вклонившись, пішла слідом за Медовим. Аркадій вийшов провести їх до дверей.
Коли він повернувся, полковник дивився вслід гостям і, відповідаючи на власні думки, а може, на запитання Надії Василівни, казав:
— Я таким людям не дуже вірю. Холодний і нещирий чоловік. Ти, Аркадію, власною головою добирай діла. І серцем теж. А техніки, звичайно, нехай він вчить.
Зачарування Іваном Романовичем минуло і в Аркадія. Залишився знову ще з більшими сумнівами, кинутими в серце Медовим. Чекав, надіявся на допомогу, а залишилося невдоволення. Тому не схотів сперечатися з полковником. За один вечір всього зробити не можна, ще прийдуть гірші невдачі і тяжкі розчарування. Хотілося все ж таки зразу сісти до стола, переглянути ще раз деталі рисунків і обчислень. Прочитати швиденько книжки, журнали, принесені Медовим. Але треба збиратись до Ольги Карлівни. Там самі дівчата. Мабуть, потомились зовсім. До того ж обіцяв Кірі. Кіра... Ніжністю наповнилися груди від згадки про неї. Аркадій похапцем став збиратись. Прибравши папери, поклав у центрі стола нові книжки і пішов одягатись. Надія Василівна порадила одягти плащ і калоші. Аркадій охоче кивнув головою і засунув руки в холодні рукава... Калоші він ненавидів, проте й на цю муку покірно погодився. Попрохав матір спокійно лягати спати, не чекаючи на нього. Може, доведеться і до самого ранку там бути. Та завтра ж вихідний день.
— Дозвольте вирушити, товаришу полковнику? — клацнув каблуками Аркадій і приклав руку до козирка кепки.
— Дозволяю, бажаю успіху, товаришу боєць,— рвучко підвівся, молодо засміявшись, Василь Карпович.
— Мамо, ти вже не гніваєшся? Треба йти, розумієш? Мені дуже шкода Ольгу Карлівну. Я провчився в неї десять років, і вона стала мені рідною. Для неї можна зробити все, бо вона все віддає іншим. Розумієш... Мені подобається, мамо, коли в тебе буває таке обличчя, як зараз, натхненне і щасливе.— Нахилившись, Аркадій наблизив свої губи до самих очей матері.
— Іди вже, забродо! Та дивись...
— Дивлюся! — з коридора гукнув Аркадій.
20
' На вулиці пронизала тіло вогка, незатишна прохолода. Ніч накрила Аркадія. Рвучкий вітер налітав поривами, шелестів полами плаща. Вітер розсівав рідкі холодні стріли дощу. Високі дахи будинків ховалися в насуплених важких хмарах. Світло ліхтарів не могло пробити густу імлу, застрявало, заплутувалося, стиснуте зі всіх боків бездонною темрявою.
Затишно горіли вікна. Людей на вулиці було мало. Окремі пішоходи поспішали пробігти вулицею. Аркадій ішов, глибоко засунувши на цей раз руки в кишені, виставляючи вперед проти вітру голову і відкриту шию. Довга тінь часом стрибала біля нього, як оскаженіла потвора. Несподівано вперіщив дощ, тугий, як дріт, завзятий і невблаганний.
Під ногами, на мостовій, навколо Аркадія затанцювали підстрибуючи прозорі водяні бульбашки. Світло меркло, ламаючись у хистких струменях води. Дощ лив холодними цівками за комір, по спині пробігали льодові краплини. Вітер летів у порожніх вулицях нестримно, як у трубі, і свистів, черкаючись об стіни, паркани, дерева.
Бушувала осіння злива. Аркадій уперто перемагав її і поспішав, пробиваючи собі шлях крізь дощ, крізь вихор, крізь ніч. Можна б переждати, сховатись у підворіття або за дверима першого-ліпшого парадного. Але треба було йти. Вода наливалася в калоші, плащ давно був мокрий наскрізь, штани противно липли до колін, вітер колов гостряками холоду. Та ноги несли ще хутчіш. В голову напливали якісь зовсім дивні фантазії... Море, шторм, свистить вітер в снастях, гривасті хвилі перекочуються через борт, і глупа ніч з кожним ударом хвиль несе катастрофу. Охриплий капітан, захлинаючись солоними бризками, кидає з свого містка накази і прокляття в чорний вир ночі.
Ось удари вітру винесли Аркадія на три приступки будинку, де жила вчителька. Він бував тут не раз і сміливо відчинив двері. Вітер упав за дверима в знемозі. Аркадій постукав, йому ніхто не відповів, але двері тихо подалися вперед. Перед ним стояла Кіра, дивилася широкими очима, як з Аркадія стікали прозорі струмки. Повіки в неї були червоні, а на щоках палав густий плямистий рум'янець.
Не промовивши ні слова, Кіра пішла до вікна, де, зіщулившись, сиділа Руфа. За першими дверима, ліворуч, надривався, сичав у кухні забутий примус. Двері напроти були глухо зачинені. Там стояла мертва тиша.
Аркадій обвів поглядом зеленаві стіни і недорогі меблі, що багато років служать хазяям. На стільці витріщив жовті очі жирний лінивий кіт. У кімнаті, як завжди, все блищало чистотою, було прибрано. Вдарив густий дух ліків — камфори, йоду, ефіру.
Кинувши в куток плащ і стягнувши мокрі калоші, Аркадій підійшов до дівчат. Кіра сховала лице, припавши Руфі до плеча. Руки міцно стискували подругу, обіймаючи тонкий стан. Руфа злякано прошепотіла тремтливими губами:
— Тільки що помер. Кілька хвилин тому.— Світло заіскрилося в краплинах сліз, що переповнили очі і, нарешті, тихими кривульками сповзли вниз до тонких, прегарно вирізьблених крил рівного носа.
— У мене на руках. Я тримала компрес,— раптом підвела голову Кіра. На високому лобі її теж червоніли плями, переплетені білими смугами.— Руфа була тут, а Ольга Карлівна в кухні. Він так дивився на мене, стискував руку, щось прошепотів і раптом хитнувся, одкинув голову, потім впіймав ротом повітря, голова повернулася набік, ніби він зручно заснув. В очах ще світилося життя. Саме зайшла Ольга Карлівна і впала на ліжко, йому на груди...
Кіра задивилася на зачинені двері, дихала часто, груди їй здіймалися з кожним подихом...
Смерть... Аркадій намагався уявити собі чоловіка Ольги Карлівни. Кілька разів зустрічався з ним тут і в школі на вечірках, куди він супроводив дружину. Маленький, сивий, з шорсткими підстриженими вусиками. Любив частувати дешевими цукерками, коли учні чекали Ольгу Карлівну. Завжди охайний, як і його дружина, він був говіркий і жвавий. Вигадував смішні теми для розмов, задавав химерні запитання: "Ану скажіть, чому, коли я чхну, ви кажете на здоров'я?.. Не знаєте?.. А чому, коли п'ють вино, так цокаються чарками?.. Теж не знаєте?.. Ага... Поскаржуся Ользі Карлівні, нехай вона вам одиниці виставить на свята!" Такі дивовижні загадки він загадував десятками і тільки на слізні прохання учнів погоджувався їх пояснити.
Смерть... Прах людини лежить там, за дверима. Ще десять хвилин тому життя світило їй, серце гнало кров, руки ловили пальці Кіри, в мозку жевріла надія і, може, роїлися думки...
В кімнаті було напівтемно. Низьку настільну лампу накрито зверху оранжевою шовковою хусткою. Аркадій підійшов до ліжка. Під ногами скрипнула мостина.
Ольга Карлівна сиділа біля ніг свого чоловіка. Голова її низько впала на груди в кам'яній задумі. Чоловік ніби спав, лежав важко, поважно, повернувши голову до світла, з-під спущених повік смуга білка тліла живим блиском. Коротко стрижений чуб прилипав на тім'ї ріденькими волосками. Велика рука впала на світле одіяло. Голова на висках — вдавлена, ніби зсохлася, шкіра тонка, в сірих плямах, воскова.
Але нітрохи не було страшно. Ольга Карлівна сиділа, опустивши руки на коліна. В зморшках лоба, в глибокій лінії біля уст застигло страждання. Вчителька зразу постаріла, роки невблаганно навалилися на неї. Тут сиділа не струнка, бадьора Ольга Карлівна, до якої школярі звикли за багато років, а маленька, немічна бабуся, придавлена важким тягарем горя... Стало так шкода її! Захотілося підійти, сказати щось значне і могутнє, підвести на ноги. Взяти у неї частину її горя на себе. Може, спитати щось?.. Наприклад: "Скажіть, Ольго Карлівно, за комунізму люди будуть страждати?.." Згадав, що вже раз вона пояснювала: перемога хвороб знищить фізичні страждання, але залишаються великі творчі хвилювання, вічний неспокій людської мислі, невдоволені могутні бажання.
Так відповіла недавно Ольга Карлівна на запитання, що крутилося в голові Аркадія. Боячись потривожити її своєю присутністю, Аркадій ще раз глянув на мерця і безшумно вийшов. Йому здалося, що мрець проводжає його своєю вічною, застиглою посмішкою.
Дівчата сиділи, не міняючи пози. Кіра дивилась у вікно. З темряви в шибки валився вітер і жбурляв рідкі краплини. Аркадій присів, але одіж неприємно липла до тіла. Він пройшов з кутка в куток, заклавши руки за спину, і зустрівся з Мартином Івановичем, котрий безшумно відчинив двері з коридора.
Старий сторож прошкандибав кілька кроків до середини кімнати. На рідких вусах блискали краплини дощу. Мартин Іванович обтрусив кашкета і пробубонів:
— Десятикласні народи тут. Ну, що?
Ніхто не відповів, і він усе зрозумів. Сумно похитав головою, на кілька секунд заплющив очі.
— Вмирають старики, вмирають,— сказав Мартин Іванович, і всім стало зрозуміло, що думає він про себе.
Мартин Іванович вийшов у коридор і зразу повернувся. За ним брела сухенька бабуся, сіра і безшумна, як сова. Бабуся хазяйновито промайнула в кухню.
— Ідіть, голубчики мої, додому, тепер вам тут немає діла... Ми приготуємо його в останню путь і вчительку доглянемо. Ідіть, діти,— тихо пробубонів Мартин Іванович і пошкутильгав у другу кімнату. За ним поспішила сіренька бабуся.
Товариші вийшли на вулицю. Вогке чисте повітря розпирало груди. Вітер порвав чорну завісу хмар, у щілини визирали табуни сріблястих миготливих зір. Місто спало. Чорні будинки здавалися вимерлими. Кроки гучно падали в порожнечу. Ліхтарі підсліпувато стерегли тишу.
Кіра і Руфа йшли під руку, Аркадій тримав Кіру за пальці і мовчки хлюпав мокрими калошами.
— Вона буде така самотня...— сказала Руфа немов сама до себе.
— Дочка не встигла приїхати. Давайте, товариші, частіше заходити до неї, провідувати, ще більше любити,— після довгого мовчання сказала Кіра, перекинувши косу на спину.
— Смерть... і зовсім не страшно, тільки сумно. Тільки хочеться так прожити життя, щоб помирати було не шкода. Ні, вмерти так, щоб смерть продовжувала життя,— хрипло, наче натомленим голосом, сказав Аркадій.
— Так умирають герої і мученики.