Через полуднє — соняшні купелі на "Лисій горі", потім марш до Винник, на став, звідтам знов на "Кайзервальд", де копали м'яч до самого смерку. На вулицях вже блимали ґазові лямпи, як ми, обсмалені, мов цигани, запорошені та голодні воліклися на Головний Двірець. Тутечки ждав на нас, попахкуючи сивою парою, довгий, наче ковбасниця, вечірний поїзд. В цім поїзді мали ми "свій" окремий шкільний ваґон, зараз другий за льокомотивою.
Цього вечора, в якому сталася та пригода, що про неї оце розкажу, сиділи в нашім ваґоні рідкі гості: грачі на "лялечку". Було їх трьох. Всі три дужі, широкоплечі, одіті в скіряні куртки. На головах мали зелені капелюхи зі щітинкою з дика, причепленою ззаду до стяжки. Один з них все носився з жіночою парасолькою, другий з текою на акти, а третий з фотографічним апаратом. Ці три джентльмени були собі брати, і тому грачі з інших поїздів кликали їх "Родиною". Проводив цілою трійкою наймолодший братчик, якого всі прозирали "Паяцом". Була це майже дитина. Міг мати найбільше вісімнадцять літ. Лице мав рум'яне, очі сині, як небо, уста повні та рожеві, мов у дівчини, волосся чорне, кучеряве. Ніхто б і не сподівався, що тому малому хлопчині проколоти когось ножем, то так, як горішок розкусити. Це був видридушник, якого зі свічкою пошукати. Лагідне дитяче личко, привітність, гладкий дотеп та чудова поведінка з людьми служили лиш на те, щоб лекше замилити комусь очі. "Родина" рідко заглядала до нашого ваґону. Тут вона не мала чого шукати... Цього пам'ятного вечора любі братчики зайшли, мабуть, до нас трохи відпочити по денних трудах. Всі прибули в дуже гарному настрою. Навіть дещо "під ґазом"... Певно, мали щасливий день. Паяц посадив біля себе кількох влізливих штубачків у "мацєюфках" і показував їм дещо зі свого штудерного ремесла. Він добув три карти: дві були чисті, а на одній намальована чорна фігурка. Це якраз була "лялечка". Паяц застромив ці карти поміж пальці, показав, де кожну тримає, а потім так штучно порозкладав їх навиворіт по лавці, що ніяк не можна було вгадати, котра це саме "лялечка".
На третім чи четвертім перестанку за Львовом увійшов до нашого ваґону новий гість. Якийсь підстаркуватий бойко. В гребінній сорочці, попущеній зверха по штанах, в сердачині, на ногах постоли, в руках ґудзувата палка і малий клуночок. Він зняв солом'яного бриля, почухав кострубату голову та став розглядатися по ваґоні.
Паяц стрепенувся. Очі в нього засвітилися, мов у гончої собаки, що звітрила дичину.
— А, дай нам Боже, вуйку!.. Що скажете?
Бойко показав білі, як ріпа, здорові зуби.
— Гі-гі!.. Та не знаю, ци то тутки, ци не тутки...
— Тутки, тутки.
— ... Бо то, чуєте, хтівім-си був трошка покурити, а той кондухтир кае: йдіть, кае, до іншої кляси, бо та, кае, для "нєпальонцих"... То не знаю, ци-м добре трафив?..
— В сам раз, в сам раз! Сідайте, будь ласка, осьде на лавочці і куріть на здоровля.
— Красно панови дзінькую...
Бойко обережно сів на краю лавки, встромив палку та клунок поміж коліна, з одної кишені добув люльку, з другої цибушок, а з-за пазухи платочок з махоркою. Паяц моргнув на своїх братчиків: вони, нібито отягаючись, поставали і обернулися до вікна. Сам послинив добре пальці і взявся за свої карти.
— Ану люди, хто грає, той щастя має! Американська трамбулянка для Гриця, Іванка. Ось так: раз і два! Лялечка виграє, а біла програє! За лялечку я плачу, за дві білі не трачу. За п'ять — десять, за десять — двацять, за доляр — два! Раз, і більше не мішаю. Ну, хто завважав?..
Паяц з-під лоба зиркнув на бойка... Та цей зразу не звертав найменшої уваги ні на "лялечку", ні на балаканину Паяца. Задивився у відчинене вікно, крізь яке повівав свіжий вітрець, і любенько пикав собі люльку. Паяц наново помішав карти і почав тої самої. Молов язиком, як навіжений. Чіпав на купу слова польські, московські і чорт знає які, а все те якось виходило йому до складу і прикладу. Нараз закашлявся. Оба братчики, мов на команду, обернулися до нього. Середущий, рябий та віспуватий, надув долішню губу та глумливо всміхнувся.
— Пане, сховайтеся з тією штукою! Таж то стара, як світ. Я вже здалека бачу цю вашу лялечку!..
І, ніби знехотя, тицьнув парасолькою крайну карту... Вгадав! Ця якраз була "лялечка".
— Е, це неважне. Покладіть гроші, а тоді вгадуйте!
Рябопикий джентльмен бундючно добув калитку і жбурнув Паяцові золотого. Та цей отряс його з колін на долівку.
— Пане! За золотого я не граю. За золотого купіть собі сірої масти на живіт. П'ятка на верх, ось що!
Рябопикий поклав п'ять золотих і обернув карту. Ясно, що й цим разом він мусів потрапити на "лялечку". Паяц трохи скривився, але не сказав ні словечка. Добув з кишені п'ятку і заплатив середущому братові.
Наш бойко, що вже пару хвиль з цікавістю приглядався цій комедії, аж ахнув з превеликого дива.
— Ади, ади!.. Файна якась забавка!..
Найстарший брат в "Родині" з широким шрамом на чолі та з течкою на акти під пахвою байдуже махнув рукою.
— Так... Це не є жадна штука, усе ясне, як шварц... Може ви, ґаздо, поставите раз на "лялечку?"
Бойко подрапався за вухом.
— А!.. Де мені, старому, вже до того...
— Пробуйте! Хто грає, той щастє має! — приспівував Паяц.
— Та коли, чуєте, я й пінязів при собі не маю.
— Ох!.. Нема гіршої нендзи, як хтось не має пінєндзи... Та всьо-равно. Пробуйте без грошей...
— Як каете?..
— Так, як чуєте: вгадайте, котра з цих карт лялечка, то заплачу вам п'ять золотих.
— Ніби задурно?
— Задурно.
— Е, чуєте, то знов вам буде кривда...
Рябопикий сіпнув старого за рукав:
— Тихо, ша! Не жалуйте такого. Най платить!
Бойко, трохи закрадаючись, простягнув мозолисту руку.
— Та воно, як той кае, нема що дуже гадати... Здається та во, середуща?..
І справді! Середуща карта це була "лялечка". Паяц мовчки добув другу п'ятку і встромив старому в жменю. Цей пообертав її в пальцях на всі боки і недовірливо глипнув на Паяца.
— Ей, а може, то яка напасть, га?.. Краще буде, як я вам ті пінязи віддам назад.
— Що це ви, ґаздо, з бика впали? — здивувався найстарший брат в "Родині". — Сховайте гроші до кишені, і фертік! Або стривайте, я вам щось скажу... Як маєте ще свою п'ятку, то поставте разом десять золотих!.. Даю вам слово чести, що виграєте двацять!
— Ба!.. Ци я знаю...
Та спокуса була завелика. Старий ще вагався, непохочував, але в його душі вже таїлося бажання виграти!..
— То, каете, за дуляр — заплатите два?..
— Так! За п'ять — десять, за десять — двацять, за доляр — два!
— Ба!..
Старий поміркував, поміркував, потім роззувся з одного личака, добув з нього вовняну онучку, з онучки білу шматину, а зі шматини — жмут зелених папірців... Грачам заіскрилися очі. Тепер всі три чигали над старим, гей кати над грішною душею. Рябопикий прихапцем накрив долонею крайню карту і шепнув старому.
— Ґаздо! Ставте на цю, що я тримаю! Це лялечка!..
Бойко тремтячою рукою положив доляра і обернув карту.
Була чиста, білесенька... Програв. Паяц миленько всміхнувся й загорнув гроші до кишені. Старий лише по полах вдарився.
— На маєш!.. О то-сте мене нарадили!.. Пішов дуляр, як у дим...
А Паяц вже наново розкладав карти та співав свою "американську трамбулянку". В тім одна карта випала йому з рук, і він схилився, щоб її підняти. В цьому ж менті рябопикий зручно вхопив з його колін другу карту і показав старому: це була "лялечка"... Рябопикий взяв її в зуби, легко загнув один кінчик і знов поклав на своє місце. Бойко зрозумів у мить, куди стежка в горох. Не розбираючи довго, поставив цілих п'ять долярів на назначену карту. Обернув... і глухо зойкнув. Карта зі загнутим кінчиком була чиста. П'ять долярів йно хвостом мелькнуло...
Старий мов не той став. Як ужалений, зірвався з лавки та схопився руками за голову.
— Йой, Боженьку!.. Люди добрі!.. Ба що ж я роблю?.. Та то не мої гроші... Пане, паночку ласкавий!.. Віддайте той раз, віддайте!..
Та його вже ніхто й не слухав. Ціла "Родина" пантрувала тепер саме, як би то хитро і мудро звіяти з ваґону. Найстаріший брат рушив попереду. Приязно поклепав бойка по плечах і сказав сміючись:
— Ну, стрийку, то трудно. Сліпий у карти не грає. Треба було краще дивитися. Бувайте здорові і тримайтеся вітру.
Старий широко розкрив очі і твердо стиснув ґудзувату палку в жилавій руці.
— А шахраї, а видридушники! То ви всі три були в змові?! Стій, не пущу! Віддайте мої пінязи!..
Та тут нараз найстарший брат в "Родині", що мав шрам через чоло, а течку на акти під пахвою, розмахнувся з усеї сили і тріснув бойка п'ястуком межи віч, тоді як середущий, з віспуватою пикою та жіночою парасолькою, зацідив "стрийкові" "з вінкля", під бороду. А наймолодший в "Родині" Паяц, оцей милий хлопчина з рум'яним личком і синіми очима, для кращого розмаху відступився взад і копнув старого в живіт. Потім вирвав йому з-за пазухи решту зелених папірців, мов той в'юн, плигнув на плятформу, а звітам по залізній драбинці смикнув на дах. Вслід за ним, насунувши капелюхи на очі, чкурнули і старші брати.
Бойко не відразу звалився з ніг. Як запаморочений, чіпаючись стін та лавок, він ще пустився навздогін за грачами. Та у дверях захитався і важко грянув горілиць на землю. З його грудей вилітав тихий стогін. З рота і носа червоною стрічкою слезила кров і капала на запорошену долівку...
Від цеї події минуло кілька літ. Вчора ввечері, вертаючи зі Львова, якось несподівано зустрів я знов того самого бойка. Він навіть мало що змінився... Те саме черстве, бронзове обличчя, та сама щира усмішка під сивіючим вусом, ті самі білі, як ріпа, здорові зуби. В роті торчала люлька, набита махоркою, між колінами — ґудзувата палка і малий вузлик, що з нього пахло житнім хлібом.
Я почав з ним розмову.
— Вас, — кажу, — здається, напали були раз бандити в оцім поїзді?..
Старий добув люльку з рота і нахилив праве вухо.
— Як каете?..
Я повторив своє питання дещо голосніше. Він помовчав добру хвилю, а потім вдарився рукою по чолі.
— А!.. Ви, певно, каете ведлук тих ґунцвотів, що то грали на ту якусь... іно вимовити... Ая, ая. То мене тоді так вирихтували. Ну, але то вже буде кавалок часу...