Розумієте, уряд США не такий дурний, щоб кидати свого президента в левину пащу.
Члени уряду поміркували, порадилися і вирішили робити так, як це порадив державний секретар.
І дійсно, буря гніву уляглася. Так оминули війну.
У Москві світало. Голова совєтського уряду прокинувся. Прийняв звіт про арешт президента і повідомлення з Америки про двійника.
– Без водки не разбірьош, – сказав.
Ще вчора зранку він тиснув президентові руку. Також цілував його в щоку. І в праву, і в ліву. А вже сьогодні розвідка шле пересторогу, що це, можливо, не президент. А хто ж це такий? Може, він один з тих каліфорнійських нероб? Може, в нього ейдз? Може, капіталісти нарочито підсунули такого поцілуйка?
Голова вголос сказав:
– Хай президент лишається в тюрмі. Тим часом давайте сюди вартового з Мавзолею!
– Ти нащо заарештував президента, остолоп?
Вартовий поблід зо страху:
– Він ображав Леніна. Питав, чи той не з воску.
– Ясно, що з воску.
– Я знаю, але це секрет.
– А як же тепер довести, що Ленін не з воску? Отож, придумай причину для арешту президента. Таку причину, що була б переконливою на Заході.
– Я не знаю. Я на Заході ніколи не бував...
– Ну так слухай уважно. Ходять чутки, що президент насправді не президент. Що це його двійник. Я тебе призначаю слідчим. Ти притисни цього в'язня і дізнайся, хто він.
– Радий старацця, товаришу голово! – виструнчився вартовий.
За кілька днів інтенсивного слідства він випатрав із президента зізнання, що той був звичайним американцем. Підсудимий також признався, що був звичайним псом. А повернувшись до своєї одиночки, заліз під нари і почав гавкати.
"Нові дні" № 7-8, 1986 р.
____________________
ДІВЧАТА З ХИБОЮ
Євгеніка
У 21-му столітті діти не труть штанців на шкільній лаві. Та й дітей більше на світі нема.
У приміщенні Об'єднаних Націй тепер стоїть комп'ютер, який продукує покоління вже дорослого населення. Запрограмованого. Цебто, люди виступають з машини вже вчені і чемні.
Тільки хтось мусить укласти для них програму. Запрограмувати їх.
Один час світовий уряд доручив це завдання представниці Совєтського Союзу. Вона звалася Буся Дуся. Була густоброва, сердита і все якшалася із західними суфражистками. А серед цих є часто такі, що люблять для фасону вживати негарні словечка. Отож, укупі з Бусею Дусею вони запрограмували цілу групу дівчат до брудної лайки.
Страшно було дивитися, як ці русяві, янголовиді створіння при кожній нагоді вживали крутого, соковитого матюка. Мужчини їх цуралися і не запрошували до чесного товариства.
Скоро Буся Дуся повернулася в Москву і забрала свою продукцію із собою. Там дівчата розгорнули боротьбу за жіночі права.
Совєти ніколи не оголосили деталів про події, зв'язані з цією діяльністю. Та ми довідалися дещо із щоденника Бусі Дусі і подаємо уривки в українському перекладі:
"Від Жовтневої революції в Політбюро ЦК КПСС засідали виключно чоловіки, – пише Буся Дуся. – По приїзді в Москву мої дівчата не могли знайти особистого щастя через свої мовні звички. Ось чому вони пильніше дбали про підвищення по службі. Стали кар'єристками.
Було, піде яка з них до начальника із заявою на промоцію. А він почне м'ятися:
– Ти ще, дитино, замолода. Поживи на світі, наберися мудрости від старших.
А вона йому у відповідь:
– Так я, по-твоєму, дурна?
Та, матюком на начальника! Добірним, триповерховим матюком!
Від несподіванки чоловік, спантеличений, забуде й рота закрити. Дасть і підвищення, і набавку, аби тільки здихатися.
За однієї п'ятирічки дівчата добилися того, на що совєтська влада не спромоглася протягом цілого століття – місця для жінок на шкіряних, політбюрових кріслах: 50% чоловіки, 50% жінки.
Я, Буся Дуся, часто задумуюся над причиною такого карколомного успіху. Може, українці програли державу через брак такої прикмети? Вони завжди звуть мову зброєю. Але їхня зброя – одне "прошу-дякую!" і художні засоби. Позичили б моїх дівчат..."
Успіхи в боротьбі приносять славу. Університети Сходу й Заходу стали запрошувати дівчат у гості. Довелося виступати з промовами також на світовому форумі ОН. З тих рожевих, дівочих вуст полилися матюки, як помиї з каналізаційної рури.
Досвідчені перекладачі, які роблять своє діло з блискавичною швидкістю, пробували перекласти те, що говорили дівчата. Але завдяки своєму емігрантському походженню вони нічого не знали про матюки. Ці барокові вирази в російській мові носять емоційне значення, а не словникове. І як тільки необачний перекладач починав перекладати слово в слово, то слухачі шепотіли:
– Содом і Гоморра!
Ось чому вже скоро серед перекладачів поширилося нервове потрясіння і коштовна психічна травма.
На щастя, керівництво ОН прийшло з допомогою. Оприлюднило новий закон проти отруєння атмосфери матюками. Той, хто не може бути чемним, платить грошовий штраф. Аж доки не навчиться.
"Нові Дні" № 11, 1986 р.
________________________
ЛИСТ ДО МАТЕРІ
Євгеника
Вчора машина часу прибула в мезозойську еру. Нас було десять: дев'ять присуджених на заслання і я – водій. Мої інструкції – залишити всіх там, а самому повертатися з машиною.
Ми запаркували на горбочку, з якого бачили мальовничу морську затоку і близькі гори.
Уже з самого початку мене бентежила загадкова рухливість ґрунту. Здавалося, він колишеться під ногами, наче дише. Але довго дивуватися не прийшлося. Ми опритямилися, коли побачили, що сидимо на спині заснулого динозавра.
– Рятуйся, хто може! – пролунав розпачливий крик.
Як розсипані яблука, наші пасажири покотилися вниз по хребту. А досягши землі, драпонули в напрямку гір.
Тільки знайшовши схованку в горах, я зітхнув з полегшенням і згадав про машину. Із скелястого виступу було видно, що велетенська потвора вже прокинулася і підняла голову.
– Поламає мені транспорт! Розчавить своїми слонячими ногами! – повторював я у відчаї. – Доведеться доживати віку в доісторичному оточенні...
Динозавр підсунувся до найближчої калюжі, припав до неї вустами і висушив її до дна. Потім подивився набряклими, червоними очима навколо. Таку невтолиму спрагу я спостерігав лише в міністра внутрішніх справ.
Всередині печери засланці розвели вогонь і тепер замріяними очима дивилися, як язики полум'я лижуть порожнечу.
Наступного дня раненько я вирядився на розшуки машини. Декілька осіб пішли зі мною за компанію.
Навколо по розлогій долині буйним ростом розкинувся мезозойський ліс. Звичайно не флора цієї ери полонить увагу науковців, а фавна. Що і є помилкою динозаврових розмірів. Тільки достатні харчі могли дозволити тваринам осягнути такого росту. Це тобі не колгоспна шкуринка чорного хліба, а розкішне оточення!
Я й раніше студіював мезозойську рослинність. А тепер її розмаїтість і багатство справили на мене могутнє враження.
У лісі часто і густо стрічалися дерева, вкриті фруктами й горіхами. Пригадую одне. Його плоди мали запах, смак і навіть вигляд шинки. Ми його так і назвали шинковим. Під деревом якісь звірі лишили огризки. Висновок – шинка була їстівною.
В іншому місці ми наскочили на плоди, які нагадували італійські равйолі. Тільки більшого розміру, отже – українські вареники. Цілі зарослі. Начинка одного дерева смакувала на сир. Другого – на м'ясо. А третього – на вишні з цукром.
На південних схилах стояв чагарник з червоними плодами. Ти, мамо, пригадуєш оті неїстівні фрукти в Алжирії? Торбочки, що густими рядами звисали з гілок. Тут ми побачили щось подібне. Але цілком придатне для людського споживання. Ще попереднього вечора ми мали нагоду спостерігати, як динозаври пожирали ці плоди тоннами.
Заохочені їхнім прикладом, ми й собі покуштували рідину в червоних торбочках. І зразу ж піднялися на дусі. Повеселішали. Це було вино. Якістю рівне найкращому бургундському.
Дорога мамо, за два дні перебування в мезозойській ері я заснував нову теорію про динозаврів. Ці доісторичні громадяни вимерли не внаслідок світового катаклізму, а від алкоголізму!
Нарешті ми знайшли те, що шукали. Машина була цілком справною.
На той час я вже зжився із своїми пасажирами. Потоваришував з ними. Шкода було мені покидати їх одних серед диких звірів. Отож, всупереч всім інструкціям і вказівкам, я запропонував людям місце в машині на поворот додому.
– Дякуємо за ваш добрий намір, Йоганне! – відповів один. – В Совєтський Союз нас не затягнеш ні налигачем, ні бульдозером, ані машиною часу.
А другий підсумував:
– Краще жити з динозаврами, як з держимордами.
"Нові Дні" № 1, 1988 р.
_______________________
З УЯВНОГО В НАЯВНЕ
Євгеніка
За 21-го століття в Австралії сталися зміни. По містах з'явилися нові назви:
вулиця Карла Маркса,
площа Леніна.
Вестмінстерський спосіб урядування був усунутий, а, натомість, запанував однопартійний, совєтський.
В Канберрі, перед парламентом, виріс сірий, цементний будинок без вікон, Сліпий Дім. Тут кінчався слід по дисидентах, ексцентриках і всяких бідаках, які не вміщалися в соціялістичні норми.
Український поет Григорій Рожа відкрив у собі винятковий талант. Інший знавець мови викликає в уяві образи й картини. А Рожа умів ще краще. Він, було, як скаже, то так і перетворить предмет з уявного в наявний.
В цей спосіб постала летюча бульба – найновіший, найзручніший і найскоріший засіб пересування. З водієм у своєму нутрі, бульба набирає біонічних властивостей. Ти даси наказ: "Лети!", і вона летить. Скажеш: "Повертай наліво!", і вона повертає. Чутлива, як око, і надійна, як права рука.
В період творчого розквіту Григорій Рожа вже не був першої молодости. І не другої, і не третьої. Власне, був пенсіонером.
При найкращих умовах у старого бракувало сил, щоб виготовити більше як одну бульбу на тиждень. Велике зусилля мозку, запруджене технічним лексиконом, виснажувало чоловіка. Тільки він не любив набридати людям про свою старечу млявість. І тому з'ясовував повільність виробництва браком робочої сили.
Одна бульба на тиждень – це дуже мало!
Москва саме довідалася про летючі бульби і прислала в Канберру замовлення на першу тисячу.