— Для чого нам все це знати?
— Як? — здивувався отець Порфирій. — Для чого знати святі закони? Та для того, що бог, повелівший із тьми возсіяти світлу, осяяв наші серця, щоб просвітити нас пізнанням слави божої й заповітів Ісуса Христа. Ви повинні навчати народ, що спасіння його — в прощанні гріхів. Коли вице зробите і будете помирати, то велика радість зійде на вас в той день, вас-бо чекає нагорода на небесі...
Отець Порфирій тричі перехрестився і вийшов. Гарасько згорнув святу книгу, над якою сидів, і важко зітхнув.
— Я бачу, що ми забудемо тут і те, що знали.
— А чи не краще нам було б поступити в технікум разом з дівчатами? — сказав я.
— Це туди, де Митя Кроль? — спалахнув Гарасько.
— Еге ж, — кажу. — Там я був колись в гуртожитку і бачив, як весело живуть студенти. Не те, що ми з тобою.
Гарасько запалив нову свічку і сів біля столу.
— А що, як написати дівчатам листа?— не вгавав я.— Не може бути, щоб вони вже забули про нас.
— Ідея! — вигукнув Гарасько і дістав аркуш паперу. — А що писати? — якось гірко сказав сам до себе і почухав потилицю.
— Пиши про те, — пожартував я, — що ти вже тепер не простий священик, а благочинний...
— А про тебе напишу, що дячком влаштувався в каплиці отця Порфирія. Еге?
— Ні, краще розкажи їм про те, як ти писав філософію для малописьменних, — засміявся я і ліг на ліжко.
Гарасько згорнув папір і кинув у грубку.
— Нема нам про що писати, — сказав сердито. — Краще мовчати.
Гарасько теж заліз під ковдру і дмухнув на чадіючу свічку.
Говорити більше не було про що, і ми лежали мовчки, поки поснули.
Ніч минула спокійно.
Як зовсім розвиднілось, до нас постукали. Гарасько швидко відчинив двері. Лежачи в ліжку, я побачив на порозі отця Порфирія, а з ним двох ченців у чорному одязі. Один з них тримав у руці книги.
— Пора вставати, — спокійно сказав мені отець Порфирій. — 3 сьогоднішнього дня будете заробляти собі на хліб насущний.
Ченці тим часом оглянули приміщення, порадились про щось з отцем Порфирієм. Потім всі троє вийшли.
— Що ж ми будемо робити? — міркував я. —Адже до цього, крім миття підлог і вікон, нам більше ніяких робіт не доручали...
— А мені дуже хочеться працювати, і— сказав Гарась-ко. — Ніби вже й руки нам зовсім не потрібні.
Але гадати нам довелось недовго.
Не минуло й години, як на подвір'я в'їхала автомашина, навантажена церковними речами. Тут були старі ікони, розмальовані великі хрести з картинками, безліч позолочених рам, різне церковне начиння.
Поки ми розвантажували все, до нас під'їхала кінна підвода, на якій були фарби, фольга, ящики з цвяхами і різними інструментами.
Все це ми й ченці, яких ми бачили годину тому з отцем Порфирієм, попереносили в підвал.
Коли все було закінчено, до нас увійшов ще один якийсь— чи то чернець, чи то розбишака. Надворі стояв мороз, сорочка ж у нього була розстебнута, груди прикрашав татуїровании орел, що ніс жінку з розпростертими руками і розпущеними косами. Глянувши на нас, чернець-розбишака підморгнув одним оком і вигукнув:
— Та це ж печера святої Магдалини! В такому підземеллі вона над черепом молилась.
Тепер життя в нас почалось трохи веселіше. В печері "святої Магдалини", як назвав її розхристаний розбишака, спалахнуло електричне світло.
Цілими днями, з ранку до вечора, ми з ченцями сиділи за роботою. Доводилось грунтувати полотна, розбивати на клітки, фарбувати рами і робити квіточки для ікон.
Ченці натягували полотна на підрамники і малювали на них ікони.
Іноді пізніми вечорами тут влаштовувались гулянки. Магія приносила повний кошик горілки й вина. В печеру спускався отець Порфирій і статечно сідав до столу. Під час таких вечорів ми залізали в глибоку нішу і звідти спостерігали все, що виробляли ці побожні люди. Спершу вони пили горілку, змішуючи її з вином, потім отець Порфирій починав плакати, здіймав руки до стелі. Магія весело сміялась і танцювала з кимсь із ченців, а святий розбишака залазив на труну, бринькав на гітарі і приспівував:
Ну, що ж, прощай, цілую тебе в лобик.
Не забувай, що я живу, як бобик...
Привіт тобі з далеких таборів!
Цілую кріпко, кріпко, твій Андрій...
Потім один з ченців наливав повну склянку горілки, підносив до губ і кричав:
— За батюшку! За всіх апостолів святих. Амінь!
Тоді розбишака-гітарист вистрибував з труни на підлогу, наливав собі теж склянку і знов заводив:
З одеського кічману
Тікали вуркагани.
Один у полушубці,
Другий в дівчачій юбці,
А третій, вибачайте, без штанів...
Замість глядачів з темних стінок дивились святі, тримаючи хрести і свічки в руках. Вони, здавалось, теж дивувались не менше, ніж ми з Гараськом, з такої трапези...
Нарешті отець Порфирій підводився, хитаючись, витирав очі хусткою і повторював одне й те ж:
— Не давайте святині псам і не кидайте жемчуга перед свиньми, щоб, часом, вони не затоптали його ногами своїми.
Після цих слів він хрестився, і всі розходились.
Як тільки тиша заволікала печеру, ми виповзали з своєї нори і мерщій кидались до столу. Там завжди можна було поласувати свіжою рибою або ж курячою ніжкою чи ковбасою.
Якось після таких оргій ми знайшли в одній книзі, яку випадково забув отець Порфирій, два конверти.
Гарасько глянув на один з них і зблід.
Лист був з нашого села, від його матері. Конверт уже був розірваний, Гарасько нашвидку розгорнув листа і прочитав тремтячим голосом:
"Дорогий сину мій Гарасько, чому ти мовчиш, дитя моє, і ніколи не пишеш мені, як живеш і що робиш в отця Порфирія? Він писав мені, що ви живете в теплі і добрі. Я вислала йому грошей на прогодівлю вас. І до цього ми щомісяця висилали гроші для вас разом з покійною бабусею Оксаною..."
— Що? — скрикнув я, мов опечений, і вихопив листа в Гараська. Так я дізнався, що бабуся Оксана померла... Кинув листа, впав на ліжко і гірко заплакав.
Передо мною ніби жива стояла бабуся в чорній спідниці, у вишитій в червоні й чорні квіточки сорочці і в зеленій керсетці.
Вона дивилась на мене сірими маленькими очима і посміхалась крізь сльози. Такою востаннє я бачив її біля Дніпра, на причалі, тоді, як вона, поцілувавши мене, сказала, щоб не забував її...
Від цього в очах моїх відразу ж потемніло і ніби молотками застукало в скронях.
— Не плач, — заспокоював мене Гарасько. — Весною ми втечемо з цієї печери і будемо у нас жити.
Він теж ковтав солоні сльози і тер очі кулаками.
Цілу ніч мені щось не давало спати: то ніби хтось плакав за вікном, то здавалось, що кличе мене бабуся до себе або ж гладить вві сні мені голову.
Так і ніч минула в тяжких душевних муках та кошмарах. Бабуся щиро вірила в бога, і другого дня я поставив свічечку в каплиці за неї, а сам довго стояв перед святою Тройцею й думав: життя привело її до віри в бога, а нас з Гараськом, навпаки, жене геть звідси...
З листа ми дізнались також, що Гараськова мати працює дояркою в колгоспі, тому мало коли ходить до церкви, а друзі наші всі вчаться і вже приїжджали в гості додому на Жовтневі свята.
— Тільки ми з тобою ні те ні се,— сказав Гарасько. — Мабуть, і помремо в цій клятій печері "святої Магдалини", ніхто й не знатиме, де ділись...— Він важко зітхнув і задумався.
Вранці в печері зібрались ченці з горілкою. Вони так напились, що зчинили бійку, ченець з орлом на грудях вирвав другому ченцеві півбороди і розбив носа. Вони довго борюкались, поки прибіг отець Порфирій з хрестом і розборонив їх...
Наближався Новий рік. Люди несли зелені ялинки з магазинів, бігали діти з різними прикрасами на подвір'ї. Ми сиділи в своїй печері, бо цей Новий рік був не для нас. Отець Порфирій не визнавав його і заборонив нам виходити за ворота.
Дуже хотілось побачити ялинку. Ми вирішили зробити це тоді, як отець Порфирій буде молитись. В цей час він нікого не впускав до себе і сам не виходив з келії.
Як тільки сонце сховалось за дзвіницю і ченці розійшлись, ми одяглись в свої голубі лівреї, в яких прислужували в каплиці, і тихенько проскочили за ворота.
На ялинці вже загорілись вогні, кругом неї бігали діти. З-під зелених гілок визирав до них і посміхався величезний Дід Мороз в червоному жупані, з патерицею в руках і з новорічними подарунками. Ми з Гараськом теж підійшли туди і стали біля ялинки.
Діти обступили нас з усіх боків і дивились, як на циркових клоунів.
Серед них я впізнав Лілю й Олю на' ковзанах. Обидві вони були в білих як сніг шубках, в голубих шапочках з червоними китицями.
— Глянь, — шепнув я Гараськові, — тут Ліля й Оля! Тікаймо, поки не побачили нас!
— Не бійся, — спокійно відказав Гарасько. — Вони подумають, що ми йдемо на карнавал у цьому одязі...
В цю мить Ліля глянула на мене і посміхнулась. Я не втримався. Підібрав —поли— своєї лівреї, вихопився з кільця дітвори і кинувся навтіки. За мною біг і Гарасько.
Біля ялинки зчинився гамір. Старші хлопці погнались за нами, кидали навздогін сніжками.
Як не тримався я, проте наступив ногою на полу лівреї і впав.
Гарасько зупинився, щоб допомогти мені встати. В цей час до нас на ковзанах під'їхали Ліля й Оля.
— О! — скрикнула Оля. — Давні знайомі...
— А чому це ви так нарядились? — здивувалась Ліля.— Мабуть, для театру загримувались?
— Еге ж, — сказав Гарасько. — Ми будемо виконувати ролі юних священиків у новій виставі...
— Чудово! — вигукнула Ліля. — Так замаскувались, що й впізнати не можна.
— А чуби як справжні, — сказала Оля і смикнула Гараська за коси, що спадали на плечі.
— Не смикай, бо відірвуться, — скрикнув Гарасько. — Бачиш, вони приліплені...
З воріт вийшов отець Порфирій. Він став, як стовп, біля входу і ніби закам'янів на місці.
— А це наш архімандрит, — пожартував Гарасько. — Приходьте ввечері в театр на виставу...
Отець Порфирій гукнув нас до себе. Ми попрощались з дівчатами і побігли у двір.
Знову ми в царстві темних келій, серед німих соборів. Давно вже відшуміло тут життя, замовкли навіки гучні удари дзвонів, згасли хори церковних гімнів, лише купка ченців і попів лишилась за брамами монастирів, пропахлих воском, ладаном і оливою...
Отець Порфирій завів нас в підвал і сказав спокійно:
— Чому ви не послухали мене, ангели земні, хіба ж я дозволяв сьогодні вам виходити за ворота келії? Може, нема чого робити? Може, ви вже все вивчили з Нового і Ветхого завіту? Ну, стривайте, непокірні, ось буде справжній Новий рік, і тоді ви побачите, в чому провина ваша.
Ми вийшли глянути на ялинку, — сказав Гарасько.
— На ялинку, — перекривив сердито отець Порфирій.