Ану давайте разом! — і Явдошка піднесла свою чарку.
— Як уже разом, то разом! Усі! — піднесла й свою чарку Віра.
— Хай буде і всі! — гомоніли гості.
Настрій зростав, мов буревій. До півночі було бурхливо, а тоді Троян з Вірою захотіли говорити окремо, відійшли непомітно до сусідів, де дали їм світлицю, мов навмисне для них приладжену, з такими ж подушками, образами, рушниками з півниками і навіть голубою картиною у призолочених рамцях, як то Мати Божа Почаївська рятує монастир від нехристів-турків...
Троян був і п'яний, і разом тверезий, його шум минув, був лише в гуморі, певний себе і суцільно міцний.
— Ну, от, — казав він, — ми ось знов ніби разом... Як маю вам казати? Ти? Ви?
— Продовжуй своє "ти", так буде краще і на майбутнє, — сказала Віра.
Закурили. Віра прилягла на високій постелі, сперлась на подушки. Троян ходив по світлиці, мало не торкаючи головою сволока.
— Тоді знаєш, Віро, що, — сказав він від самого серця, — якщо балуєш зі мною...
— Ну, так що тоді? — засміялась вона крізь дим цигарки.
— "І ножки полама-а-а-аю! І ручки переб'ю-у-у-у!" — заспівав він хрипло, мов старий грамофон.
— "Живою в могилу заро-о-о-ою! А сам в Сибі-і-і-ір пайду!" — докінчила за нього Віра.
— От щось таке, — сказав він. — А звідки ти знаєш цю розбійницьку?
— Бо сама розбійник, — засміялась вона. — Знаю, що ти грізний, але не знаю, як тоді все те пояснити, звідки, з якого кінця, якими такими словами, бо тепер, я тобі скажу, наша справа починає горіти справжнім огнем... А з тим цілим Житомиром, скажу тобі, там не політика, а... а, може, ревнощі, може, гордість... Той барон і вся та публіка...
— І той Шульц! — перебив її Троян.
— Ну і Шульц... Я вже з ним говорила, і він поїхав до свого Берліна...
— А шкода...
— Чому шкода?
— Краще б ти влаштувала мені з ним особисте побачення.
— Що за церемонії? Ти ще його зустрінеш... І без мене...
— Хотілося б, знаєш... так, делікатно!
— Що Шульц! Що барон! Пішаки!
— А хто, по-твоєму, генерали?
— Як хто? їх там повно! Даргелі, Пюци, Муми, Неслери!
— Чому оминаєш найбільшого?
— Коха?
— Ну, хоч би!
— Тут ще не час. Він нам поживніший, ніж сто китів. Його політика заступає нам пару дивізій на фронті...
— Ха-ха-ха! — зареготав несподівано Троян, але слова не випустив і не моргнув бровою... — Кажи, з чим приїхала? — запитав він облегшеним тоном і підступив до ліжка.
— Чую, зібрав армію, — сказала вона.
— Ну, так що? Так, зібрав.
— Так воюй!
— Воюй, а чим? Картоплею?
— Чого ж картоплею, коли є порох!
— Як порох? Де?
— Океани гатять порохом, а ти питаєш! А чого найбільше треба? Може, я могла щось пошептати?
— Відьмо! Далебі жартуєш!?
— Чого б я жартувала, чорте!
— Та невже щось можеш? Так слухай! Дай огню — і все потече смальцем!
— За цим і приїхала!
— Так витрясайся! Витрясайся!
— Якого саме огню, капітане?
— Ну, так... На перший бал... Так сотень дві-три... отих... як його... пашок. Так званих фінок тузенів десять... Та ка-тюшиним ділом — кілька добрих пар... Та дьогтярів десятків зо два... Та шроту до них відповідну порцію. От ми і в сідлі!
— А ти б так остаточно... Признайся! За кого б пішов?
— Висловлюйся ясно!
— За яку владу?
— Я політик-махорка. Дай лиш з одним розквитатися, а там буде видно.
— А чи знаєш ти, що тут ось-ось і інші капітани появляться?
— Про кого думаєш? Капшука часом? Таж я з тим собакою недавно два літри самогону виджорив. На віки вічні союз! Куми!
— Ха-ха-ха! — не видержала Віра.
— Ось лише зустрінеш — запитай, як смакував наш спотикач...
— Запитаю, запитаю... Але я щось чула, що ти і з іншими спотикачиш.
— Спотикачу! Як не спотикачити? Під одним же кущем сидимо.
— Але ж вони там самостійну...
— Ха-ха-ха! То, скажу, дивачка! Боїться самостійної в той час, коли сам Сталін "суверенну" співає. А яке нам з тобою діло, хто з них і за яку... Нам з тобою політика — як верблюдові фрак або Сталінові циліндер. Давай — воюємо, і баста!
— Здаюсь! Воюємо! Дістанеш огню!
А тижнів зо три Троянова бригада спокійно, без метушні й галасу, підтягалась до Чорнобилів, що на сході біля Людвиполя, і там у одному ліску отаборились. Не дуже знали бійці, чого аж сюди послав їх командир, гомоніли так і сяк, сподівалися зустрічі з першим огнем; одні раділи, інші злегка, під ніс, мов би самі з собою, висловлювались, що ось, мовляв, як його й куди його з такою зброєю... У них же там і танки, і міномети... І яке ж було їх здивування, коли однієї, як кажуть у пісні, темної ночі до табору прибули, а потім від'їхали якісь підводи, хлопців побудили, вишикували і кожний дістав по фінці, по гранаті та по скриньці набоїв. І ще якесь там майно, і навіть папахи на зиму, і все те честь честю, мов з голочки, якогось орловського чи ленінградського "пошивпрому". І ордени появились!
Здивування було велике, а коли питали командира, так той лише моргав лівим оком і казав:
— Бери і мовчи!
— Ну, а ордени навіщо? — спитав скептик Терешко.
— Як навіщо? Нарешті героєм станеш! — докинув жару Залізняк.
— Може, тобі це й личить, але який герой з мене...
— Чого? Орден навіть корову на рисака оберне...
Говорили так і сяк, говорили багато, але бригада верталась обчеплена фінками, мов дівчина намистом. Усе звернули на командира, він, мовляв, знає, що й до чого. А як вернулись на свою Попівщину, бригада стала не зеленою, а огненною — змонтувалась, знайшла своє певне місце.
І не одна бригада, що на Попівщині... Це літо було врожайне на такі бригади, і намножилось їх, де лише був який ліс, — на Суражчині, на Антонівщині, на Гурбенщині, на Цуманщині — далі й далі ген туди, як Случ, як Стоход, як Горинь, туди під Олесько, під самий Пінськ, Соми, Сонари, Дороші та Круки, та бойовий Тарас Бульба, та Ярема в Пустомельщині. А з-за Стоходу, що на заході, виринули героїчні залишки Ридза Сміглого під виглядом "армій крайових", а там з-за Случа посунули Ковпаки, та Медвєдєви, та Гончарови... Визволителі там, визволителі тут, визволителі скрізь, на кожному місці, прапори червоні, прапори жовто-сині, прапори біло-червоні. А ті, що в Рівному, в своїх новеньких жовто-бронзових уніформах, заворушилися швидше, заговорили про "штюцпункти", почали рови копати, та колючі дроти снувати, та засіки класти, та радитись, та сердитись, та погрожувати... Почули, що насувається, "мов та чорна хмара", загроза з усіх боків і що там і там їхали й не. доїхали фольксгеносен, зольдатен гросдойчес-райхес, ес-ес штурмбандфюрери, зондерфюрери і просто фюрери... І тоді вони вельми сердились і робили походи на Малин, на Ремець, на Туличі, на Літин та інші й інші. Вони стріляли, вони зганяли жінок, старців і дітей до церков, палили їз разом з престолами, ловили, кого могли, пхали у в'язниці, везли до рейху, до Бухенвальда...
То був, як сказали б літописці, грізний год, год смути, врем'я огню, люте врем'я, і ті люди, що бували ще, наприклад, у Рівному і якось вірили або хотіли вірити у так званий лад і порядок, що думали вести школи, пускати цукроварні, закладати банки, видавати газети, молитися по церквах, ті люди сходилися, та засідали, та радились, та посилали делегації до Бера, до Кіцінгера, до Неслера, до Даргеля... Умовляли, роз'яснювали, просили, доказували.
— Не такий час, — казав на це колишній залізний лояліст і законопорядчик, тепер командир при фінці Троян. — Тепер час огню, а не розуму! Зрозуміло? Говори до Коха, до Гітлера, до Сталіна! Говори до них! Під ними планета хитається, а вони вимагають справедливості! Нема тепер таких слів! Вони крають землю, як яблуко, от і все. У цезарів та бонапартів граються...
А заступник Даргеля в Рівному, товстий, дебелий, з міцним бронзовим обличчям, Неслер, приймаючи делегації, казав бубнявим, завжди сердитим, ніби він говорить з бандитами, голосом:
— Що? Вам школи? Інтелігенції? Хліб сіяти! Фабрики крутити! До рейху!
А його шеф, сам Даргель — елегантний пан із старанно зачесаним чубом, казав із злим огником у сірих, гострих очах:
— Ми не прийшли сюди робити вам Україну! Ми прийшли будувати Нову Європу! Зрозуміло?
ІІ
На залитих передвечірнім сонцем полях, що звалися Тимошівщиною, біліли довгим рядом зігнуті спини дівчат, що жали серпами, як це було й за прадідів, спіле, полове, колосисте, похилене на схід жито.
Було таке глибоке та синє, з баранковими опаловими хмаринами небо над їх головами і така темна, вкрита густою, срібною стернею земля під їх ногами, що все це разом: і жито, і жниці, і небо, і земля, і стіна недалекого за ровом Бущенського лісу з глибоким, давнім яром, що тікав, мов звір, і ховався в гущавині дубів, сосон та граба, — що все це якось зливалося, переливалося, дзвеніло, співало.
Небо синє, земля чорна та земля чорна, та гей!
В Україні шумлять жорна, шумлять жорна, та гей!
Приказ строгий: жорна здать!
Там носять торбинками,
Там сиплють жменьочками,
Крутять жорна — вправо-вліво,
Щоб їстися не хотіло,
Та гей!
Ляндвірт грубий приїжджає та приїжджає, та гей!
Дядькам зуби вибиває та вибиває, та гей!
Приказ строгий: жорна здать!..
Ходить Гітлер над рікою та над рікою, та гей!
Носить жорна під пахвою, під пахвою, та гей!
Приказ строгий: жорна здать!..
Співають дівчата вздовж стіни жита, помахують "жменями", дарма що сонце пряжить їх спини до самих костей, дарма що солоний піт заливає їх очі, їх бронзові обличчя, дарма що раз у раз пролітають над ними літаки, ніби стежачи за здобиччю, мов шуліки. А під вечір, коли тінь Бубенщини заливає ціле поле і коли втихають літаки, з лісу виходять поволі молоді хлопці з фінками на шиї, і тоді розсипані по полі снопи вкладаються у півкопи.
— Параско-о-о!
— А чого-о-о!
— Та вважай, щоб тебе шторх не зачепив за спідницю!
— Ти-но дивись, щоб він тебе бомбою в око не вцілив! Буде свербіти!
— Ха-ха-ха-а-а-а-а! — несеться луною попід Бубенщиною регіт.
А вже сливе по заході сонця всі разом вінка плетуть з жита, кладуть його на голову русявій Уляні і потім ідуть тісним гуртом босими ногами по глибокому поросі дороги, і пісня їх широкою луною б'є понад запорізькими садами, та займиськами, та лішниками.
Ой живо, женчики, живо,
Живо, женчики, живо,
Буде горілка й пиво!
Нам горілка немила,
Нам горілка немила,
Нас нива втомила!
Не так нива, як гори,
Не так нива, як гори
Широкої простори!
Унісоновий, розливний мотив пісні нагадує старовину, нагадує предків, минувшину, але й сучасність на тлі цього мотиву виступає як старовина.
А на Запоріжжі, що межує з Горбайцями, у світлиці колись найбагатшого, опісля двічі розкуркуленого, а ось знов поверненого назад Михайлового зятя Андроніка, якого син Аникій упав від німецьких бомб у Рівному того ж дня, коли був попечений і Яків, — п'ять столів укриті білими, з червоними опасками настільниками, а на них калачі та паляниці дерманські з муки на жорнах меленої, та поливані великі миси смаженої капусти, та гори краяного житнього, печеного на капустянім листі хліба, та пляшки старосвітські, ще Мостиської гути, темно-зелені, щоб не бачило око матовости трішки припаленого перваку.
Андронік за всіх хазяїв здіймає з Уляни вінок, частує всіх чаркою вишнівки, а потім усі сідають за столи — хлопець і дівчина, хлопець і дівчина, по парі, як голуби, як велів сам Бог, причому хлопці, мов для оздоби, кожний із своєю фінкою, а дівчата, щоб не зостатись позаду, з серпами за поясом.