Дали, а тепер ти, селянине, відвічай! Несправедливо. Далой!..
Чагарниками, ярами з обрізами, "кольтами" та поіржавленими "максимами" повзуть повстанські тіні, тримаються землі, наслухують. Ніч. Тиша. Станція он. Видно — приїхав поїзд, гуде свисток і хрусталіють огні.
— Хто там, сукин син, закурив? — шипить ватаг.— Замри!..
Чорні тіні припадають до землі, завмирають. Стан— ція як на долоні. По рейках маневрує поїзд. Під великими ліхтарями повільними кроками сюди й назад ступає чорна постать в шоломі з наїженим багнетом.
Повстанським обрізом бере її на ціль. Навколо тьма, а ліхтар світить. Обережно!.. "Бах!.."
Блиснула і ревнула темнота. Чорна в шоломі постать згорбилася, мов кишеньковий ніж, і припала до землі. Повстанці біжать.
З-за залізничного валу брязнув "кольт", загаркали обрізи, трахнуло кілька бомб.
Ми не шукаєм параграфів, ми самі творимо закон...
Ті там заметушилися, сиплють з поїзда і розсипа— ються в пітьмі. На ранок лишилися вони розсипані по нерівному брукові, мов потоптані лантухи. Сталеві шоломи впираються об камінь і закривають очі.
Іван Казмирець дбайливо обмацує трупа, шукає "часів" і лається поганим словом, що сволоч не має. Вже хтось витягнув.
— Іван! — гукає його товариш Середа Хоть.— Оберни його. У нього ще й на с... кишеня...
—Іван обернув. Дарма. Там книжечка і збірка фотографій. Розсипав їх, сплюнув і покрив матюком.
Минула тверда влада, і настала знов м'яка. На мурах оголошення. "Вся влада, український народе, у твоїх руках. Виконай свій святий обов'язок, стань у ряди народної армії" — скиглить плакат. Українсь— кий народ гуртується під плакатом.
— Знов голошения, підсвічення та постачання. Ану читай, Петре... Знов шиються чортові буржуї під мужика.
Петро поволі читає, а український народ за кожним словом заходиться від реготу.
— Який йому дурень піде сповняти обов'язок, в'язало б його до банти. Цар як хотів брати, не просив, а брав.
— Та й то не йшли,— добавляє другий.
— Табакою засипав очі, а не йшов, а ха-ха-ха!..
— Кажуть, якийсь ламєщик Петлюра знайшовся. Двадцять п'ять тисяч десятин на Полтавщині має... Звєсно, чого хоче...
——— А Грушевський, думаєш, що? Капіталіст. У Києві миловарний завод. Сам на ньому работав.
— Звєсно, чортова буржуазія. Сидів дома, випасав черево, ти лив на фронті кров, а тепер починай знов. О, то вже дудки! Не підведеш.
Село Гнилориби захотіло сповнити свій обов'язок, дало "наряд" і повезло своїх героїв у ряди народної армії. Повітове місто сорок верстов. Приїхали.
— Де тут приймають у войсько? До українського ніби войська голосимося. Де тут присутствія?
Показали. Там бігають жижлики у галіфе з цигарками в зубах.
— Товариші селяни! Наша влада поки що не має зброї, а тому не може вас прийняти, їдьте назад...
— От тобі і влада. Поки була власть, то, можна сказати, була. А то — тьху! — не власть. Влада якась...
— А то ми що? Собаки? Дурити нас? Що у нас, дома нема роботи? Хоч би, різун йому в ребра, в зуби заглянув та папера якого дав... Знав би бодай, що на комісії був...
З'явився чужий матрос, і — мітинг. Виліз.
— Товарищі! Куди ви приїхали? Повертайтесь назад, беріть аружіє і гоніте проч всякіє влади. Помєщікі, капіталісти! Там з севера наступает настоящая власть, которая нєсьот на своїх красних знамйонах велікій лозунг — земля і свобода без ограніченія! Управлять вамі будут ваші савєти, котория ви самііз сєбя виберете. Нікакіх Петлюр, ні Грушевських. Нашімі вождями єсть борци за пролітаріат товаріщ Лєнін і товаріщ Сталін. Оні несут вам велікую ідею — марксізм. Ето значіт — вся власть рабочему і крестьянскому трудовому класу. Вся помєщицкая земля, всє фабріки і заводи, всє зємниє і нєбєсниє багацтва — всьо его прінадлєжіт вам, ви должни єво получіть. Совєцкая власть всьо ето вам даст. І когда настанет марксізм, когда совецкая власть укрєпітся і вибросіт із нашей Расії всю буржуазную сволоч, тагда только наступіт настаящій на земле рабоче-крестьянскій рай. Тагда только загасподствують не гаспада Петлюри, не гетмани, не Грушевськіє — вся ета контррєволюціонная банда, а загосподствуєте ви, крестьяне. Тогда не будет іной власті, кроме вашей власті, і будете делать всьо, что вам будет угодна... Да здравствует рабоче-крестьянская власть! Да здравствует марксізм і єво велікій насітель товаріщ Лєнін!..
Скінчив.
— А говорить, сукин син, добре,— гуторять дядьки.— А може, і справді. Хто його знає?
Вернулися дядьки до села більшовиками. А де ж українська влада? Що робили жижлики у галіфе з цигарками у зубах? Стояли, придивлялися мітингові і боялися нарушити демократичні засади нової влади...
XI
Архип Паньків навідувався до Корнія частеньк.— Одночасно підробляв самогон. Видно, до чого то хилиться. Лаврін вів з Архипом завзяті бої за козаччину і за совєтську владу. Обидва однаково вірили, лише в різні справи. Корній ні туди ні сюди. У нього поле, а решта його не цікавить. Про нього, хай чорт приходить, аби влада як слід була та можна було працювати.
Лаврін же домагався абсолютної самостійності України. Читав про козаків і твердо вірив, що, як тільки буде Україна, одразу стане козаком.
Нарешті Архип посватав Надію. Спочатку хотів одружитися без попа, але Марія і чути не хотіла про те.
— Всьо равно,— махнув Архип рукою.— 3 попом так з попом...
І обвінчалися у церкві
Самогону було досить, і весілля випало на славу. В той час зі сходу погрюкували вже гармати. Дядьки шепотіли, що йде "настояща" селянська власть. На весілля прибув звідкись Максим, випив добре і розпочав промову.
Почав з "релігії, що є "опіум народу", і перейшов на подружжя. "Соціалізм несе нам нове життя. Жінка не буде більше рабою чоловіка. З ким захоче, з тим буде спати. Вінчатися не потрібно. Все то забобони, видумані попами... Любва всяка і тому подобие не існує. Є тільки задоволення полових потреб..."
— Що він там торочить? — шепче дядько, на вухо другому.
— А чорти його знають. От п'яний меле. Навчився ж...
А Максим жарить далі. Від полових потреб перейшов на господарку. "Марксизм дасть людям змогу менше працювати, а більше мати. Замість коня і вола прийде трактор, зоре поле, потягне молотилку, ви— роблятиме електрику..."
— Розжує і сам в рот вкладе,— перебив якийсь дядько. Всі зареготали. Максим перервав свою промо— ву і злісно зиркнув на дядька. А той, червоний і веселий, раптом встає і шкварить:
— Все то, Максиме, непочом... Все то панська видумка. У нас кажуть: як постелешся, так і виспишся. Як робитимеш, так і будеш мати. Земля, хлопче, така річ, що коли на ній не працюватимеш і коли не любитимеш її, не поможуть тобі ніякі трахтори. На землі перший трахтор — людина. Так? Щоб ти і знав, що так. Знаємо, який з тебе був господар, і знаємо, скільки ти на тому розумієшся. Ходив, шлявся, а тепер прийшов нас учити. А щодо жінки, то, як ти хоч, можеш класти її, з ким'тобі захочеться, але я краще вмру, ніж захочу мати з такою, пробачте, лярвою щось до діла. Той твій сіцілізм, чи як там його звеш, назви ліпше ледарстврм і розпустою. Це буде ліпше...
— Правильно!.. Верно!.. — загомоніли дядьки.— Ро— дити і жерти, звініть за вираженія, потрапить і свиня. Тій все одно. Шлюбу нема, родин нема, мерлин нема. Здохла, і закопали в землю. Але подозвольте. Як-неяк чоловік є чоловік. Створено його по образу іподобію Божію.
— А хіба вони вже знають Бога? — виривається третій дядько.— Для них всьо як єсть природа. А хто то, різун його мамі, створив природу?
— Ото-то. А коли б то, Корнію, так сказав мій син, я б його викинув одразу за двері. То тільки дурень може таке казати. Чесна і розумна людина такого не вимовить... Шмаркач він є. Дурень!.. І я більше не хочу на такім весіллю бути...
Дядько так розкричався, що всі гості збурилися, музики перестали грати, дівчата зовсім замовкли.
— І в кого воно, Господоньку святий, вдалося! — тошніла Марія. — Ото так завсіди. Скільки я вже з ним не намучилась, не наплакалась. Нічого не помагає. Вродиться такий виродок...
Корній далі не видержав, підійшов до Максима.
— Слухай-но, ти, мудрагелю! Коли ти мені зараз не виберешся до чортової матері, то я кликну людей, щоб викинули тебе за двері. Геть мені з моєї хати! Бач, шмаркач найшовся! Вчити задумав!
Максим почервонів, кричав, але, бачачи, що знахо— дить між дядьками мало співчуття, плюнув, вилаявся матюком і вийшов з хати. Весілля йшло далі, але дядьки ще довго гуторили про порушені тут справи.
Бацила розкладу родини натрапила на свій грунт. Настав початок кінця. Дні Марії скінчилися. Сонце так саме сходило і заходило. Але знаки на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець...
Книга про хліб
— Як перестріляють, візьмеш, Маріє, хлопця, і підете, перевернете на Довгій конюшину. Я покосив її вчора, і хіба вони дадуть довести до пуття. А я піду на сходку. Чогось знов десятник загадував. Знов якась контрибуція, грім би їх побив...
— Та не барись на тій сходці.
— Не барися на сходці. Добре тобі казати — не барися... Там тобі як зачнуть крутити голову, мусиш же боронитися.
У полудень стріляти перестали. Марія бере вила і йде з Лавріном обертати конюшину. Дорогою через поля суне довжелезний обоз. Спереду кілька кіннотників везуть червоний прапор. На возах лежать і сидять люди. Розхристані сорочки, загорілі волохаті груди, немиті лиця, чорні брудні руки. Грає ручна гармонія, і хриплий високий голос виспівує:
Ех, Україна, да хлєбародная...
Марія і Лаврін перевертають покоси, вершники з червоним прапором наближуються, рівняються з нею.
— Ех, бабка! Харош клєвєр? Подавай сюда! Ребята!.. За работу!..
Марія стала і витріщила очі. Сотня "ребят" сипнула на Маріїне поле і з галасом та метушнею рвали, розкидали і топтали кіньми покоси.
— Господоньку! Що це твориться? Що то за люди приїхали?..
— Малчі, бабка!.. Тепєр савєцкая власть. Нє бойсь, товаріщ Лєнін всьо заплатіт. Он тєбє всю памєщіцкую землю отдал, а ти крічіш...
— Але ж ви не татари. Нащо ж розкидати, топтати!..
— Малчі, старая!.. Ето війна!.. Марія дивиться, як твориться війна.
— З ким, люди, війна?
Покоси зникли.