Стали спускатися вниз, аж присіли на камені серед бистрої гірської річки. В чистій воді хлюпалися дві дівчинки в барвистих купелевих одягах. Час до часу перекрикувалися, кидали одна в одну великим м'ячем, то знов гналися за ним, коли вода несла його далі, аж під залізний міст. Співаночки сіли й заслухалися. Та, що в цяцькованому кептарі, сказала:
— Вслухуюся та вслухуюся, але не чую тієї мови, що нею говорить та співає Марічка. І нас, співаночок ці дівчатка не то, що не співають, але навіть і не зрозуміють. Летімо дальше шукати наших дівчаток-щебетушок!
Полетіли та сіли на великому вікні недалекого дому. І побачили в кімнаті на стіні ікону, а над нею вишиваний рушник. На коминку розмальовані глечики, зовсім такі, як у Марічки на миснику. А на підлозі гралися дві золотокосі дівчинки звірятками з плястики.
— Це таки певно наші дівчатка-щебетушки! —— зраділа співаночка, та, що з заквітчаними косами.
Облетіли хатку, а що двері були зачинені, то проскочили поміж крилами великого вітряка, що був уставлений в вікні. Влетіли всередину, розсілися на м'яких кріслах та заспівали разом:
Черемоше, Черемоше,
Бистра твоя вода,
Дівчинонько з Верховини,
Пишна твоя врода!
Дівчатка перестали гратися, заслухалися, а одна промовила такою мовою, як говорила Марічка:
— Чуєш, Наталю? Хто це так дивно співає? У нас нема такої платівки!
— Ми добре попали! — шепнула співаночка в золото тканій фоті.
— Побачите, вони зараз заспівають з нами! — зраділа та, що з дзьобенкою через плече. Але друга дівчинка від повіла зовсім не тією мовою:
— Я не люблю таких пісень! Вони старомодні! Я зараз заведу патефон, щоб не слухати їх!
Встала і підійшла до скриньки. Дивна це була скринька, бо стояла на чотирьох тонесеньких ніжках. А коли дівчинка щось там покрутила біля неї, скринька озвалася якось так, ніби собака гарчала, або вовк вив:
— Мамба, тамбо, самбо!
Співаночки аж позривалися на рівні ноги, проскочили поміж крилами вітряка, та так швидко, що й самі не тямили, коли. Щоб лиш якнайшвидше дістатися на волю.
Полетіли над лісами та горами. Летіли мовчки, бо якби котра хоч словечком обізвалася, зараз усі заплакали б уголос. Нарешті побачили в лісі галявину. На ній курився дим, а вряди-годи поблискували і мерехтіли вогняні віяльця. Що ближче підлітали співаночки, то виразніше чули гомін біля вогню, а згодом почули і поодинокі дитячі голоси.
— Вони говорять так, як Марічка! — стрепенулася співаночка в цяцькованому кептарі.
— Так що з того? — відповіла сумно та, що з заквітчаними косами.
— Спробуємо ще раз, може захочуть нас співати. — порадила та, що в золототканій фоті.
— Коли ж не схочуть, повернемось знов у Верховину та скажемо Марічці, що нема у світі таких дівчат-щебетушок, що для них можна нас співати! — докінчила та, що з дзьобенкою через плече.
Прилетіли та сіли тихенько на смереці, на самому краєчку галяви. Дівчаток було біля ватри багато-багато. Вони вже не гомоніли, але сиділи чемно та тихенько, неначе чогось дожидали.
— Ой мої ви співаночки... — затягнула несміливо співаночка, що в цяцькованому кептарі. Та що за диво! Десятки дзвінких дівочих голосків підтягнули за нею:
... Якби в мене сила,
Якби в мене скарби були,
Я би вас купила!
Співаночки зараз посмілішали та присілися ближче до вогню, поміж дівчаток та заспівали з ними:
Всім дівчаткам-щебетушкам,
Щоби вас пізнали,
Щоби разом із пташками
Любо щебетали!
Дівчатка співали та співали, щораз жвавіше, щораз веселіше. А співаночки, все нові й нові зривалися з їх уст, немов пташки з гніздечок. І летіли далеко-далеко, понад океаном до Марічки в полонину. Мусіли летіти, щоб Марічка там сама не сумувала. Бож Маріччині співаночки залишилися тут з українськими дівчатками. Щоб їх дівчатка-щебетушки ніколи не забували. Щоб посилали Марічці за океан все нові та нові співаночки:
Ой кувала зозуленька
Та й кувати буде:
Буде щастя в ріднім краю,
Як вийдемо в люди!
1) Овес — рід збіжжя, що росте в горах, бо вдається навіть на дуже неродючій землі.
2) Хвоя — галузки шпилькових дерев, разом зі шпильками. Високо в горах ростуть самі тільки шпилькові дерева, як сосна, смерека, ялиця. Земля в лісі там покрита вся такою хвоєю, тобто сухими гілками зі шпильками.
3) Кептар — куртка без рукавів, що її носять гуцули поверх сорочки. Кептар звичайно зроблений з баранячих шкірок, хутром до середини, а зверху прикрашений нашивками з волічки, зі шкіри різно барвленої, та вибиваний бляшками.
4) Фота — гуцулки в Карпатах носять довгі сорочки а поверх них дві запаски, спереду і ззаду. Ці запаски звуться фоти, ткані впоперек барвистими смужками, нераз навіть і золотими та срібними нитками.
5) Дзьобенка — мала торбина, ткана з вовни, що її носять гуцули через плече.
ЗОЛОТЕ ЗЕРНО
Коли Борис і Зірка повернулися з вакацій, мама зараз почала великі порядки в хаті. Виймала докладнісінько все з кожної шафи та сховку. Переглядала, обтріпувала з пороху та знов складала, куди слід.
Борисові більшому мама дозволила обтирати деякі предмети вогкою шматинкою. А Зірка, що то ще навіть не ходить до садочку, стояла тільки і приглядалася збоку. Дивно їй було, що в них у хаті стільки речей, яких вона ніколи й не бачила.
— Мамо, а що це? А звідкіля це? — допитувалася весь час.
Аж ось мама взяла в руки дерев'яну коробочку, різьблену та викладену кораликами.
— Мама, а що в цій коробці?
— Це пам'ятка, що її возила всюди зі собою наша бабуся. Знаєш, та, що померла в Німеччині. Я ж розказувала вам! — пояснювала мама, перекладаючи якісь пожовклі мережива.
— А яка це пам'ятка? — не вгавала Зірка. — Можна поглянути в середину?
— Поглянь, тільки дуже вважай, щоб не розсипати!
Зірка взяла тремтячими ручками. Та ще й не вспіла добре відчинити коробки, як з неї висипалися на всю долівку дрібні золотосірі зернятка.
— Бачиш, чи я тобі не казала?! — розсердилася мати.
— Тепер хоч позбирай!
Зірка і Борис стали пильно лабити навколішках та визбирувати зернятко за зернятком. Коли вже зсипали їх у коробку, а мама трохи подобріла, Борис спитав:
— Мамо, а що воно таке, те, що розсипалося?
— Це зерно пшениці із дідового поля біля Тернополя в Україні.
— А навіщо це зерно?
— Його мелють на муку, щоб спекти хліб.
— А навіщо пекти хліб, коли його можна купити у крамниці? — хотіла знати Зірка.
— В крамницю привозять його з пекарні. А в пекарні печуть його з муки. А муку мелють у млині з зерна, осьтакого, як це.
— А звідкіля беруть зерно? — не знав вже й Борис.
— Я ж казала тобі, що воно росте в полі! — вже нетерпеливилася мама, рівночасно виставляючи якусь велику картонову коробку на високу полицю.
— Ну, а звідкіля воно береться в полі? — хотів знати все до кінця Борис.
— Його сіють в землю і воно виростає — пояснювала далі мама, впоравшися вже з коробкою. — Так і наш дідусь сіяв кожного року зерно. Влітку з цього зерна виростало
нове збіжжя з колоссям. А в кожному колоску багато-багато зерен. Збіжжя добре вдавалося, бо українська земля дуже багата і дає великі жнива. Тому й бабуся взяла зі собою з України те, що в нас було найдорожче, над чим працювали разом з дідусем все своє життя.
— Мамо, а якби так посадити це зерно в глечику з землею? Я маю той глечик, що тітка принесла тобі в ньому квіти на іменини! То думаєш — виросло б? — не давав мамі спокою Борис. А Зірка тим часом вже давно перестала цікавитися зерном і пішла класти спати свою лялю-полтавку.
— Коли хочеш, спробуй! — сказала мама. — Дам тобі кілька зернят, але не більше. Хто знає, чи вони й зійдуть — їм же вже двадцять років!
Мама дала тих кілька зерен, Борис скопав землю у глечику тою лопаткою, що нею Зірка копала на вакаціях пісок над морем, і посадив зернятка. Тепер щодня підливав і ждав.
Аж одного недільного ранку, пізньою вже осінню побудив усіх домашніх радісним криком:
— Росте! Росте:
І справді: поміж грудками землі видніли дві маленькі, блідозелені травинки. Тепер стали підливати та стежити, як вони підростали! Борис носився з глечиком від вікна, де сонце, до печі, де тепліше, і підливав пильно. Кожного ранку. А як котрого дня забув, то йдучи до школи, завертався ще навіть зі сходів, щоб пшеничка не сохла непідлита.
І травинки росли, і ставало їх щораз більше. А під весну вже хиталися на них, на високих стеблах, правдиві колоски.
Саме тоді тато купив хутір в горах далеко за містом. Дітям аж серце застукало, коли ввійшли вперше у свою власну хату. Тато помістив у куті поміж двома стінами ікону Матері Божої, обійняв дітей та сказав:
— Оце буде наша хата. Більшовики відібрали нам нашу хату й поле вдома, в Україні, а ми тут таки будемо мати свій шматок землі та дах над головою.
— То може... — промовив несміливо Борис, — то може я й посію тут свою пшеничку від бабусі?
— Що ж, тепер саме час висівати яре збіжжя! — сказав тато. — Попробуй, може виросте до літа.
На другу суботу Борис і Зірка везли автом в затиснених кулачках по жмінці вилущеного зерна. І так міцно затискали кулачки, щоб не розгубити! Мама скопала дві грядки під вікнами і на одній посадила мальви й соняшники, а на другій дозволила Борисові посіяти зерно. Та Борис не то, що сіяв, а клав обережно кожне зернятко в пухку землю і присипав старанно грудками землі, так, як тато радив: щоб не забагато і не замало. Зірка ходила за Борисом крок у крок та приговорювала: — Рости, рости пшеничко!
Кожної суботи, зараз після цього, як Борис повертався з української школи, всі сідали в авто та їхали на свій хутір. Там були повні руки роботи: малювали стіни, двері, одвірки, розставляли меблі, завішували занавіски. Мама прикрашувала всю хату вишивками, а тато сам майстрував полички на книжки: — Переберемося сюди на літо, то матимемо що читати. — казав.
А Борисова пшеничка росла! Борис розказав про неї вже всім товаришам у школі. А хто тільки приїхав до них у відвідини, того зараз провадив у город, щоб показати, яка пшеничка вже велика.
Літо вдалося цього року гарне і під кінець його пшениця мала вже знов колосся з такими смішними вусиками.
— На другий рік хоч ціле поле засівай! — зажартував раз тато, сидячи на ґанку.
— Добре, засіємо, таточку! — захопився цією думкою Борис.
— І будемо мати свій хліб? І мама спече з цієї муки пиріжки з варенням? — поцікавилася і собі Зірка.
— Так, і буде це справді наш хліб, не лиш того, що ти, Борисе, його виплекав, але й того, що зерно це справді з України! — відповів повагом тато.
— Як воно справді дивно, — став міркувати Борис.