Начальник заліг за каміння на узбіччу, що було приговлене для ремонту дороги. Поклав свою шапку на камінь і почав відстрілюватися. Щоб досягти успіху, хлопці зайшли в пасіку Туркули Луця і звідтам, пострілом поранили енкаведиста. Він скотився на город Палашки Шкугри. Його товариші втекли до машини і від'їхали до Теребовлі за допомогою. До пораненого енкаведиста хлопці не підходили. Не знали в якому він стані, думали, може просто притаївся. Тоді на розвідку пішла Стефа – член УЧХ (ім'я умовне). Проходячи мимо пораненого з водою, дівчина дала йому води,а потім забиває в нього карабіна.
З села прибіг післанець до місця бою і сповістив, що біля сільради зупинилася автомашина з солдатами. Крім того, повстанці почули, що з верхнього кінця теж їде машина з солдатами, тому виішили відступити до лісу. Начальник НКВД оглянув трупи й дав розпорядження арештувати всіх сусідів біля Андрунішина, а також виїхати машиною в поле для розшуку повстанців. Солдати з польової дороги стріляли по житах навмання і так був вбитий Поздик Дмитро. Серафин Степан вже добрався до села Довге, та повернувся через поле Козіброцького ближче до села, щоб вияснити ситуацію. Коли до нього наблизилася автомашина, він відкинув від себе револьвер і почав імітувати, що обробляє картоплі. На автомашині сидів захоплений по дорозі мешканець села Довге – Іван ( з етичних міркувань прізвище не вказано). Він і підтвердив прізвище Серафина – підпільника села Деренівки. Крім того, солдати найшли в житі викинутий ним револьвер.
24 червня у нерівному бою НКВД втратили 4 осіб а підпільники –двох.убитих. Одного підпільника взято в полон. Цілий тиждень районні слідчі допитували арештованих сусідів і Серафина. Їхні камери були по сусідству і часто було чути стогін катованого підпільника Серафина, а деколи і його спів: "Не жур мене, моя мати, бо я сам журюся…", і…" визволь мене молодого із біди…". Можливо, він піснею хотів передати прохання про допомогу, та даремно. Зваживши свої сили та брак зброї, Мороз вирішив не ризикувати і покинув побратима на туртури та смерть.
Прорив німецькою армією захисних позицій Червоної армії, а також різні диверсії в деяких районах в її тилу стимулювали прискорену евакуацію органів адміністрації із західних областей України. НКВД отримало директиву про фізичне знищення арештованих з політичних мотивів. У всіх тюрмах України НКВД провело жахливі масакри арештованих. В кінці червня 1941 року адміністрація району покинула Будзанів. Через Деренівку працівники адміністрації йшли пішки. Всі були озброєні. автоматами і револьверами, які направляли, коли йшли сільською дорогою, в сторону селянських садиб. Позаду супроводжували піших працівників району легкові і вантажні машини.. З України тікали "визволителі" під загальну радість всього місцевого населення, що спостерігало через вікна ганебну втечу банди комуністів.
Ще не покинули "визволителі" своїх володінь, а основне найстрашнішого бандерівського села Деренівка, як мешканці Будзанова розбили двері районної тюрми і випустили звідти живих в'язнів. Пізніше винесли з підвалів закатованих.
"Першу браму завалили,
Другу браму розвели.
Взяли мене на рученьки
На Вкраїну занесли".
( З народної пісні того часу.)
Найстрашнішим серед закатованих був Стефан Серафин. Десятки ран на тілі від проколів багнетами, деформовані кінцівки, знаки побоїв. Звільнені арештанти розбрелися по домівках. Прийшли додому і деренівські люди. А Туркула Луць з сусідами і сином поїхав кіньми за сином своєї сестри, Серафином.
1-го липня 1941 року на цвинтарі в селі Деренівка поховали повстанця, члена ОУН, дерегента сільського хору – Серафина Стефана. Парафіян було небагато, над селом ще витав страх репресивних органів. За ровом у лісі стояли його побратими по зброї і, коли труну опускали у підготовану могилу, роздалисть поодинокі постріли.
В селі і районі було безвладдя. Ніхто не знав, де знаходиться фронт. Поширились чутки, що німці ось ось появляться у Теребовлі.
Німецьке "визволення"
За дорученням проводу зібрано членів "Юнацтва". Як і раніше, нараду проводили біля столітнього дуба, на межі Тихоліза Павла. Єдине питання, яке постало перед членами організації – це зібрати найновішу інформацію про рух ЧА та поведінку комсомольців села. Якову і Павлові було доручено ранком вийти на шосейну дорогу біля залізниці. Іншим членам організації – зібрати відомості про комсомольців. Хлопці досвіта крадькома поміж житами полів Гостинці-Селиська вийшли до гостинця. Всюди панувала гробова тишина. Вздовж дороги лежали покинуті Червоною армією танкетки, вози з рибою й інші речі військового вжитку.
Раптом вони почули гул мотора, а потім і побачили, як зі сторони Теребовлі над'їхав мотоцикліст з автоматом на плечах. За хвилинку другий, вже з коляскою, на якій німецький солдат тримав у руках ручний кулемет. На мотоциклі їхало троє солдатів. Через хвилю проїхав один мотоцикліст з автоматом. На хлопців вони не звертали уваги. Мотоциклісти доїхали до Мшанця, де постріляли з автоматів і повернулися назад, у такому ж порядку, як їхали раніше. Із Теребовлі доносились автоматні черги.
Хлопці ще раз поглянули на те, що залишилося від "могучей і непобєдімой" совєтської армії і почимчикували до села, щоб доповісти про перших патрулів німецької армії.
Біля читальні вчорашні підпільники вже не криючись, встановили арку, заквітчану зеленню і синьо-жовтими прапорами. В церкві отець Глинський відправив Службу Божу і в проповіді згадав тих, що загинули, і також тих, що прийшли нас визволяти. Після відправи мешкаці села ринули на мурованку, щоб подивитися уже на нових "визволителів". Дорогою безперервно їхали моторизовані військові частини. Одна з них зупинилася на обід напроти залізничної станції. З польової кухні солдатам роздавали кашу, каву з чорним хлібом, який намазували товстим шаром масла. На обочині дороги сидів Чигринів Іван з синьо-жовтою пов'язкою на рукаві і рушницею в руках. На нього німці не звертали уваги.
Якова всі тягнули за руки, щоб він щось у німців питав, знаючи, що його приватно вчив німецької мови Борачок. Яків стогнав, згадуючи слова і ліплячи з них запитання. Чигринів Іван попросив: "Запитай коли вони до села приїдуть?". Яків компанував: "Ван зі фарен цу майне Дорф". Німці засміялися і зашваркотіли. Яків нічого не зрозумів. "Бітте, лянгзам", – повторив питання."Морґен, морґен", – сміялися німці і вгостили його шоколадою. Ще кілька питань задав Яків і аж зіпрів від тої муки. Весь запас слів Яків вичерпав, тому запропонував товаришам пройтися вздовж мурованки. Хотілося хлопцям знайти покинуту визволителями зброю. Може там десь її найдуть. На обочині було багато поламаної російської техніки. Біля трьох беріз серед поля лежав вбитий молоденький солдат. По-різному сприйняли смерть солдата хлопці. Одні співчутливо дивилися на нього й запитували: "А звідки він?" Та ніхто не захотів нагнутися і вийняти з гімнастьорки його документи, щоб повідомити матері, сестрі чи брату. Інші вороже свердлили очима вбитого: "Що вже наївся нашої землі? Хто тебе сюди просив?"
Ідучи з товаришами додому, на дорозі біля хреста Яків зустрів батька. Яке було здивування, коли він побачив у нього за плечима рушницю. Батько йшов у сторону шосейної дороги. Вдома зустрів заплакану матір. Вона пояснила, що за батьком прийшли хлопці і попросили його вийти на залізницю для охорони приміщення від можливого грабежу. З однієї сторони, Яків гордився батьком, який не відмовився виконати прохання підпільників. Він мав військові навики з охорони об'єктів ще з часу першої світової війни, а з іншої сторони, Яків переживав разом з мамою, допускаючи, що на станції вночі можуть бути різні фатальні випадки, тим більше, що на чергування тато пішов сам .
Будні в селі ставали напруженими. Почалися арешти комсомольців. Першим був арештований Палідвор Василь. Його вели хлопці з зав'язаними назад руками серед білого дня. Ще два інші хлопці, озброєні рушницями (з етичних міркувань прізвище не названо), вели до гміни свого сусіда й закрили його там в льосі. Членів товариства "Юнацтво" зобов'язали вислідити Шандракового Петра і Трача Івана. Через кілька днів були арештовані Тихоліз Павло і Копачинський Стефан. Їх посадили на віз і повезли у напрямку Теребовлі. Правдоподібно вони були розстріляні в районі кам'яної криниці.
Всіх членів "Юнацтва" і їх ровесників зібрали до читальні 21 липня. Збори проводив член проводу ОУН із сусіднього району. Прізвища свого не назвав. Говорив дуже різко, детально роз'яснюючи усі заповіді декалогу. Збори носили мілітарний характер. Їх учасники були наелектризовані почутими словами. Все сказане було підсилено театральною погрозою револьвером з вигуком: "Кожного, хто зрадить декалог, розстріляємо". Нікому з залу слова не надали. Після наради Якову доручили оформити протокол. В залі були присутні члени районного проводу ОУН. Після наради Мороз Іван покликав Якова і просив передати батькові, щоб той вранці виїхав кіньми до Будзанова за книжками деренівської бібліотеки, що були вивезені туди москалями.
Вдома батько посміхнувся і доручив Якову підготувати віз, запрягти коней та виїхати з Морозом Іваном до Будзанова.
Вперше Яків сидів на возі разом з Морозом, розмовляв з ним майже нарівні про ситуацію в селі та майбутні перспективи краю. Якову було приємно розмовляти з недавнім підпільником і бібліотекарем, якому доводилось переповідати зміст книжок, позичених для читання в бібліотеці. Їх зміст виховав у ньому патріота, а навіть більше, націоналіста. В Будзанові в будинку недавнього НКВД книжки були порозкидані, тому довелось кожну з них відкривати і по роставлених печатках з'ясовувати чия вона, якому селу належить. Поклавши відібрані книжки на віз, Яків з Морозом виїхали додому, щоб відновити бібліотеку.
Найважче було писати протокол про збори "Юнацтва", бо це був перший політичний документ молодіжної організації. Яків згадував і записував всіх, хто був присутній в залі. Згадував і занотовував погрози провідника. Опісля підписав, секретар і відніс до Тихоліза Павла.
Сумно і тривожно стало в селі, коли з Умані привезли німецькою автомашиною колишнього диригента сільського хору Петра Турулу.